Дисонанс звуку та зображення — секрет поганого ТБ

Юрій МАКАРОВ, автор і ведучий програми «Телеманія» та «Імперія кіно», «1+1»:

— На цю тему я зазвичай читаю своїм студентам двогодинну лекцію. Та якщо коротко, сенс її у крамольному твердженні: телебачення походить не з кіно, а з радіо. І, відповідно, у сприйнятті телевізійного дійства пропорційно велике навантаження припадає на слухову, а не зорову інформацію. Один наочний доказ: найзавзятіший кіноман вряд чи піде на улюблений фільм більше десяти разів. Але цілком розумний телеглядач може дивитися симпатичний фільм чи серіал разів двадцять і не похлинеться. Така природа телебачення. Сперечатися з цим — усе одно що бути невдоволеним числом Пі (допускаю, що 3,14 може комусь не подобатися). Що не означає, що екранною дією і, взагалі, зображенням можна нехтувати — ні, нею потрібно відповідним чином розпоряджатися. Є спеціальні люди, котрі знають, як. Ця професія називається телережисер. І ще є продюсери, котрі дають роботу хорошим режисерам, а є інші, котрі дають роботу поганим. Тоді виникають запитання на кшталт того, на яке я зараз даю відповідь.

Кирило ЛУКЕРЕНКО, редактор інформації, Новий канал:

— Бачення і мовлення протиставляти не можна. Такий поділ є абсолютно штучним. Телебачення, як і кіно, комп’ютерні ігри та мультимедіа — це поєднання звуку та зображення. Коли на ТБ їх поєднують невміло — в ефір виходить набір порожніх фраз та звуків плюс незграбно нарізане відео. Людині зі смаком стає огидно, і вона перемикає на інший канал, а решті такі програми просто псують смак. Дисгармонія звуку і зображення — це і є секрет поганого телебачення. І навпаки, може бути, що аудіо- та відеоряд народжує щось нове, цілком відмінне від просто звуків та картинок. Це новонароджене нове і є справжнє телемистецтво, хоч воно може бути навіть просто прогнозом погоди. Саме цього справжнього мистецтва (хай навіть ідеться про добірку новин) і чекає від ТБ вдячний глядач.

Отже, справжнє телебачення — це артистична гра зображення і звукоряду. Професіонали-телевізійники шукають гармонії цих засобів для висловлення ідей, які б вони хотіли передати своїй аудиторії. Для професіоналів телебачення — це лише засіб, метою ж є глядач.

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, автор і ведуча програми «Версії», «1+1»:

— Мені б, наприклад, було байдуже, що на нашому телебаченні багато говорять. Лише б не стрибали й не кривлялися, і не гиготіли. Я, наприклад, із великим задоволенням не спатиму довго, щоб послухати Діброва в «Антропології» по НТБ. Мені не нудно, що він тільки говорить. Наводжу приклад НТБ не тому, що я гину за всім російським, а тому, що наше телебачення не полишає глядачеві іншого вибору, як ставити «тарілку» і переключатися з українського каналу. Не тому, що він український, а тому, що така політика, яка ні з чим українським не має нічого спільного. І яка, ніби навмисне, цілеспрямовано утверджує огиду до всього українського. Програми російською мовою на вітчизняному телебаченні справляють не менш гнітюче враження — чи там щось показують, чи кажуть.

Наше телебачення не зацікавлене в якісному продукті. Запитайте про це на так званих «некомерційних» каналах, які урочисто не дивиться вся країна. Там працюють цікаві люди, здібні, мислячі, кваліфіковані працівники, що сидять на жалюгідній платні і не можуть навіть писнути. Ці канали мають без проблем стільки реклами, скільки хочуть, і тоді, коли побажають, не опускаючись для цього до показу другосортних касових серіалів. Своїм людям із цих грошей не платять, та ще й не дозволяють робити гарні програми. Бо навіщо їх, подумайте ви собі, робити? Для кого? «Для якого народу?» (Це майже цитата). Справа, на мій погляд, зовсім не в жанрах. І, може, навіть не в телебаченні. А глибше.

Владислав СКВОРЧЕВСЬКИЙ, головний телеоператор СТБ:

— Українське телебачення — це теле-говоріння. Тому що велика увага приділяється тексту програм, який, як правило, не підкріплюється відеорядом. Дуже багато говорильних програм. Майже немає вимог до зображення на телебаченні. Сюжети та програми знімаються під тексти. Дуже хотілося б, щоб змінилося ставлення до професії кінооператора як фахівця на телебаченні, а не статиста біля телекамери.

Ірина МІЛІНЕВСЬКА, випускаючий редактор інформаційно-аналітичної служби телеканалу «Інтер»:

— Що ж до першої складової, то тут необхідно уточнити, що мається на увазі. Бачення як поняття, концепція, позиція журналіста, чи відеоряд — «картинка», її якість. Що ж до теле-говоріння, то вихід в ефір такої програми, як «Право вибору» (телеканал «Інтер»), продемонстрував живий інтерес глядацької аудиторії саме до теле-говоріння. Результат інтерактивного голосування іноді складав близько 20 тис. дзвінків. Робота у «прямому ефірі», коли все відбувається тут і зараз, і дозволяє створити той дивний ефект причетності до проблеми, яка обговорюється. І це, безумовно, можна віднести до успіхів сьогоднішнього українського телебачення. Не можна не відзначити таку програму, як «Епіцентр» В’ячеслава Піховшека (телеканал «1+1»), коли після ефірів полеміка переходила на сторінки газет. «Акценти» Валерія Лапікури (УТ-1) — хоча, в основному, її дивляться люди старшого покоління, своя глядацька аудиторія у неї є. Можна сперечатися щодо манери ведення. Можна погоджуватися або ні з позицією ведучого, з тим, у якому контексті подається певний матеріал. Та якщо люди продовжують обговорювати теми програм у транспорті і вдома — значить, подібні теле-говоріння потрібні.

Що задовольняє чи ні? Я б не говорила про заангажованість тієї чи іншої програми. Є те, що називається «телепродукт», і його може бути зроблено або якісно, або ні.

Данило ЯНЕВСЬКИЙ, «1+1»:

— Факт завжди голий, навіть якщо на ньому вбрання від Hugo Boss. Телебачення в країні Воццека, описаній Іздриком, не може бути іншим, ніж воно є. Одне слово — витвір мистецтва (а телебачення є наймасовішим із них) говорить і показує сам за себе. Звісно, за умови, що є кому говорити, є про що і є для кого. Саме це мене і влаштовує, мабуть, як нікого іншого: і як аматора серед професіоналів, і як професіонала серед аматорів.

Опитувала Олександра ЛАВРІНЕНКО, «День»