Епітафія українському телебаченню

Прощаючись із Нонною Мордюковою, яка пішла з життя у 83-річному віці, газета «День» уже не раз зверталася у своїх публікаціях до особистості однієї з улюблениць радянського кінематографа. Проте масово українці, на жаль, так і не змогли відчути глибини цієї втрати. Програм, присвячених життю та акторському таланту Нонни Мордюкової, на українському телебаченні побачити не вдалося. Тим часом навіть тим, хто не вважає себе кіноманом, роботи акторки, безумовно, знайомі. ЇЇ фільмами та героїнями жило, плакало й сміялося ціле покоління, в тому числі, українців. Сьогодні ми легко впізнаємо образи, які вiдтворювала Нонна Мордюкова, але про неї як про особистість майже нічого не знаємо. Мало кому відомі окремі епізоди її життя, наприклад, те, що народилася актриса на Кубані й називала себе козачкою, або що в умовах радянського мистецтва вона протягом дев’яти років була відлучена від кіно. Для наших медіа смерть акторки стала всього-навсього короткими заголовками у новинних стрічках і декількома реченнями з уст новинних дикторів, а не приводом згадати її (паралельно занурившись у тогочасну епоху кінематографа) і не нагодою повернутися до фільмів за її участю. Ми ще раз змушені констатувати, що українські ЗМІ демонструють викривлену реальність, яка у свою чергу формує наш інформаційний і культурний простір — за тим самим принципом: «покручу». Про кого нам варто не забувати, а чиї пам’ятники переплавляти? На телебаченні відповідей на ці запитання почути не вдасться.

Така ситуація влаштовує багатьох глядачів. А ті, хто вірять екрану, в свою чергу, влаштовують медіавласників. Надій на кардинальну зміну курсу власників ЗМІ вкрай мало, то, може, нам варто нарешті покладатися на більш фундаментальні речі — книжки, наприклад?

Засоби масової інформації не те що не задовольняють потреби українського споживача, вони будують прозорі віртуальні стіни між нами і нашою ментальністю, створюючи якийсь інший, не український психотип. Таку позицію наших медіа підтвердила відсутність відлуння від ще однієї втрати. 10 липня Полтава прощалася з Федором Моргуном, про якого знає навряд чи багато українців, і ті — точно не з екранів телевізорів. Це був один із найпомітніших політиків Радянського Союзу, який міг зайняти пост Михайла Горбачова у лавах ЦК КПРС, але «біда» якого полягала в тому, що він хоч і був комуністом, але передусім — українцем.

Наші думки стосовно особистості Федора Моргуна і ситуації в українському інформаційному просторі загалом співпали з позицією, висловленою в матеріалі кандидата філософських наук, члена Асоціації українських письменників Сергія Грабовського на сайті «Телекритики» від 11 липня. Зокрема, він пише про видану цього року Федором Моргуном книгу «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу: факти і наслідки»: «Автор, якому було вже 84 роки, встиг об’їздити кілька обласних центрів і виступити на презентаціях. З цією книгою він поїхав і до Москви, де у нього були давні друзі, щоб за їхньою допомогою спробувати прорвати ту завісу «інформаційного хамства», якою оточена Україна та її трагедії століття у російських медіа, передусім на телебаченні...

А тепер скажіть мені: скільки разів Федора Моргуна ви бачили на наших телеекранах? Скільки разів його запрошували Савік Шустер, Ганна Безулик чи Андрій Куликов? Скільки разів його думкою цікавилися провідні інформаційні програми? Не пригадуєте? Я теж...

Ті, хто мислить глибоко, хто не поведений на скандалах, а прагне істини, чиї кишені не набиті неправедно нажитим «баблом» — ті не цікаві засобам масової дезінформації України.

Схоже, тільки трагічна загибель Федора Моргуна змусила їх бодай побіжно згадати про нього і про деякі його ідеї. А завтра все це буде міцно забуте, і «біомасі» знову втовкмачуватимуть думку, що в країні немає справжньої еліти, що українці не здатні бути розумними і принциповими, що пророків у їхній Вітчизні немає і бути не може.»

Справді, створюючи проекти на кшталт «Великих українців» (окрім цієї програми, схоже, і згадати немає чого), ми часто шукаємо героїв будь-де, тільки не там, де вони були насправді.

Приклади цих двох фактично не помічених суспільством утрат ще раз продемонстрували неспроможність українських ЗМІ сформувати адекватний інформаційний простір. Ми не маємо навіть форматів, у межах яких розголосу могли б набувати особистості, а не факт їх смерті.

А відсутність мислячих людей, дефіцит змісту на телеекрані, зокрема, у найрейтинговіших ток-шоу, на що нарікає у своїй статті Сергій Грабовський, цілком очевидна. І репліки тих поодиноких потужних особистостей, які, здається, випадково час від часу потрапляють в ефір, стають подією. Їх виступи моментально розтягують на цитати різні ЗМІ. «Свобода слова» на «ICTV» цього тижня, окрім інших учасників, запросила в студію директора Українсько- американського бюро захисту прав людини Семена Глузмана. Протягом двох наступних днів репліки відомого правозахисника заполонили iнтернет.

«Я думаю, що ми одужуємо дуже повільно, тому що ми як народ — я дозволю собі це не вперше сказати — випадково отримали цю свободу. Розпалась страшна імперія. Ми стали вільними. Раб, який отримав свободу, не стає внутрішньо вільною людиною. Повинна пройти зміна поколінь. Це сумно. Але тим не менше ми на цьому шляху повільно рухаємося... — констатував у ефірі Семен Глузман. — Не можна прокинутися вільною людиною у вільній державі. Потрібно цю країну побудувати. Вибачте, банально — всім відоме місце з біблії: 40 років пустелі, у нас всього- навсього 16—17 років. Можливо, нам знадобиться навіть більше, ніж 40...

Декілька років тому помер мій табірний товариш, який відсидів 37 років за неньку-Україну, Василь Підградецький — УПА. 37 років за Україну. Коли я попросив Олю Герасим’юк зробити передачу про нього, вже помираючого, результат був страшний. Я попросив, щоб хтось із багатих або середнього багатства людей допоміг цьому нещасному старцю, який відсидів 37 років. Просто допоміг йому, бо пенсія дуже маленька, а йому потрібні ліки. «1+1» тоді дивилася вся країна, але жодного дзвінка на телебачення так і не було... Ми всі різні. Усі ми разом і є український народ. Дякувати Богу, що не було люстрації, бо нічого хорошого не було б».

У черговий раз акцентуючи увагу на проблемі інформаційного простору України, головний редактор газети «День» Лариса Івшина висловила думку, що замовчування таких подій — ніщо інше, як «епітафія українському телебаченню. Воно померло в духовному сенсі, — переконана Лариса Івшина. — Сьогодні Україна не може дозволити собі поділяти канали на національні й не національні в змістовому плані. Усі канали повинні мати національний характер, у межах усіх каналів українці повинні отримувати телевізійне меню для «здорового харчування». Тим більше це стосується тих ЗМІ, які очолюють верхівки медіарейтингів. Не зважаючи на недоліки проекту «Великі українці», він мав шалений успіх. Це означає, що українцям необхідне переосмислення своєї історії, що вони хотіли б звертатися до своїх героїв не раз на рік, коли вони померли чи народилися, а постійно чути їх думки, відчувати їх причетність до власного життя... В Україні відбувається «апартеїд» мислячого українського глядача. Невже це означає, що ми повинні відразу перетворитися на глобальне село і відмовитися від національної держави? І це в той час, коли вся розвинена Європа, до якої ми так прагнемо, намагається зберегти самобутність, етнічність, ознаки національної приналежності?»

Чи є вихід із цієї ситуції, якщо телевізійники так і не переосмислять свою позицію? Будемо змінювати телебачення під вимоги суспільства чи деформувати психотип нормального українця під дешеве, ліниве телебачення третьосортної країни?

Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ, доктор психологічних наук, завідувач лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології АПН України:

— Наше телебачення дуже просунулося в бік масової культури. З однієї точки зору, це — позитивний феномен, оскільки найкращі зразки масової культури виконують роль добрива, з якого може виростати культура елітарна. Проте наше телебачення, працюючи на рівні якраз масової культури, плекає не найкращі її зразки, а рівень набільш примітивний, найпростіший. При цьому великою мірою цей примітивізм подається як наслідування західного способу життя. Але проблема полягає в тому, що спосіб сприймання українськими пересічними громадянами масової культури має підлітковий характер, тобто ті речі, які є складними для розуміння, для естетисної оцінки, просто не помічаються, а помітним є якраз все примітивне і спрощене. І саме шляхом примітивізації розвивається наша масова культура, і навіть не так наша масова культура, як російська, оскільки у нас постійно транслюються російські серіали. А українська масова культура так і не сформувалася, точніше формується як додаток до російської культури. При чому це можна назвати одним із засобів просування російського ментального простору в Україну.

У масовій психіці є дуже багато мотивів, які спрямовані саме на сприймання примітивних, вульгарних форм поведінки. І коли певний суб’єкт культурних впливів починає діяти, у нього є два варіанти поведінки: йти за масовими потребами і підіймати масовий рівень вище. Цілком очевидно, що наше телебачення вибирає перший шлях. Оскільки загальний рівень нашої телевізійної еліти, мабуть, великою мірою теж не є елітарним.

Можливо, не зовсім правильною є думка, що елітарна культура в Україні завжди має бути національно визначеною, адже це створює певні обмеження. У результаті таких тенденцій національно спрямована культура не є елітарною, а «ніби елітарна» культура майже цілковито позбавлена якогось національного колориту.

Орієнтація на масовий рівень дає швидкий прибуток, не вимагає особливих інтелектуальних та естетичних зусиль. Наші телевізійні компанії не виробляють власної продукції елітарного змісту, яка привертала б увагу широких мас населення. А наші лідери думок серед еліти не мають каналів для висловлення власних поглядів.