Ганна БЕЗУЛИК про ТБ-хірургію та вміння домовлятися

— «Я так думаю» — це продовження передвиборних теледебатів, які ви вже вели в тій же студії?

— Ні, навпаки, спочатку задумувалося дискусійне ток-шоу, і вже в його рамках передбачалося робити теледебати. Просто технологічно по строках так вийшло — спочатку вийшли теледебати, а потім — «Я так думаю».

— А, власне, кому і як прийшла ідея саме такої програми?

— Тут говорити треба не про ідею, а концепцію. Вона виникла у керівництва каналу, як частина більш загальної концепції оновлення «1+1», того, як він повинен виглядати, його реформування і реорганізації. Це стосувалося і нічного ефіру, і документальних ток-шоу; тут можна назвати дещо оновлений варіант «Без табу» з Ольгою Герасим’юк, «Подвійний доказ» і «Я так думаю». Таким чином, концепція мовлення і оформлення виникла у керівництва, а деталі допрацьовувалися творчими групами програм.

— Чому на роль ведучої вибрали саме вас? Ви отримали пропозицію, від якої важко відмовитися?

— Чому ж, у нас був вибір. Просто виникла потреба в оновленні, адже ми давно вже не робили чогось подібного в системному режимі, не розвивалися в цьому напрямку. Явно відчувалася потреба в такому ток-шоу, програм у такому жанрі. І у співробітників, працюючих на різних програмах, виникла потреба спробувати реалізувати себе в новій іпостасі. Це стосується дуже багатьох людей, — моїх колег по програмі «Сніданок з «1+1». Нас усіх сповістили, що наближаються зміни, і запропонували спробувати себе там, де нам буде цікаво. Звичайно, за умови, що ми будемо відповідати вимогам і критеріям, які пред’являються співробітникам цих програм. Кожен із нас подумав, прийняв рішення і пробує зараз працювати.

— У вас були сумніви?

— Сумнівів у тому, чи приймати на себе нове, не було, у мене вже давно було таке бажання, цілком чітке. Інша справа — брати саме таке навантаження. Тут, так, сумніви були. Але мені вони здаються цілком природними у випадку, коли починаєш щось, що здається тобі складним, важковиконуваним. У нашому суспільстві, яке не звикло до відкритих дискусій, а, швидше, до монологів, це складне завдання. Так що насправді зважитися мені було складно. Я вам чесно скажу, погодилася не відразу. З іншого боку, я не думаю, що у мене був альтернативний варіант. Я вирішила працювати, але… У мене досі немає упевненості в тому, що вдасться реалізувати все задумане.

— А які тут можуть бути складнощі?

— Ми змагаємося зараз із найскладнішою річчю, — і це, реально, єдиний вид суперництва, — з власними амбіціями. А амбіції колосальні. Хочеться робити яскравий цікавий продукт, при цьому досить серйозний і змістовний. Ось як це поєднати, яким чином замінити обойму постійних, персонажів, які кочують з каналу на канал, знайти нових цікавих людей, як обговорювати події, щоб це було цікаво... Маса запитань, на які ми для себе відповідей не знайшли. І я не знаю, чи вийде це.

— Скажіть, а чи легко було змінювати амплуа, перетворюватися з легкої, світлої «сніданкової» ведучої на господиню жорсткого ток-шоу?

— Якщо говорити про особисте амплуа — я нічого не змінювала. Можливо, я стала більш жорсткою. Але це пов’язано з тим, що цього вимагає жанр. Регламент і формат — із головних правил дебатів, без них неможливі рівні правила дискусії. Звичайно, я вимушена бути більш жорсткою, ніж мені це властиво. Досить складно управляти такою великою аудиторією. Але, за великим рахунком, у собі я нічого не змінювала: яка була, така і залишилася. Те, що ми зараз бачимо, — це та я, якою стала після п’яти років роботи на «Сніданку». Це дуже взаємопов’язані речі.

— З чого ви виходите, вибираючи теми для чергової програми?

— Стараємося шукати інформаційні мотиви. Розглядаємо їх, намагаючись вгадати ті, які цікаві для розмови, викличуть найбільший резонанс у учасників дискусії та у глядачів.

— Зараз, коли ви перебуваєте у фокусі політичного сперечання, наскільки змінилося ваше ставлення до політиків та політики?

— Нічого нового я для себе не відкрила. Тому що вже мала досить виразне уявлення про наш політикум. Проте мені не подобається слово «політичний» — це ще одна печать, що тяжіє над програмою, ще один наслідок теледебатів. Звичайно, обговорювати соціальні аспекти життя і бути при цьому вільним від політики неможливо. Але для мене важливо те, що це програма про суспільство. Мені б хотілося, щоб ми обговорювали абсолютно різні питання з абсолютно різних сфер життя, не лише політичні. Адже при цьому зачіпаються не тільки політичні, але і соціальні, моральні, юридичні аспекти. Тому, не приведи Боже, — не політика як спеціалізація.

— Яким ви бачите майбутнє програми? Чи про це рано говорити?

— Поки ми занадто зосереджені на дійсності. Дуже складно бути в середині процесу і одночасно дивитися на нього з боку, бачити його майбутнє. Ми працюємо надто багато над тим, що робимо зараз. Якщо у якийсь момент ми відчуємо, що у нас все виходить, робимо те, що хотіли, близькі до ідеалу — то для мене це перший симптом необхідності думати про майбутнє. Єдине, що можу точно зараз сказати — майбутнє передбачається непростим. Дуже непростим.

— Чому ж?

— Розумієте, коли створюється подібне дискусійне ток-шоу, мені здається, його авторами не можна вважати телевізійників, жодною мірою. Телевізійники в даній ситуації працюють як грамотні менеджери. Ток-шоу є продуктом співтворчості організаторів та учасників дискусії. Ми всі разом — навіть найменшим успіхом зобов’язані учасникам дискусії. Але нам ще досить довго шукати точки зіткнення. Це важко, і мені це було очевидним із самого початку. Тому я сумнівалася. Повторюся, мене лякали не власні можливості, я просто думала про те, чи вирішуване взагалі це завдання. Поки що я бачу, що те, що ми робимо, — це більш ніж неоднозначно, викликає бурю реакцій. Хоча, з іншого боку, може, і добре, що відгуки такі різні і суперечливі. Принаймні ці розмови не залишають байдужими.

— І на закінчення — запитання ідеалістичного характеру. Як ви вважаєте, чи можливе телебачення як інструмент суспільної згоди?

— Ви уявляєте собі так звані акції громадського примирення в ефірі? На жаль, це ілюзія. Розумієте, будь-яка дискусія передбачає якийсь конфлікт. Інша справа, ступінь цього конфлікту різний. Але в будь-якому випадку — суперечка, наявність декількох точок зору. Звичайно, вони не завжди полярні. Більш того, в процесі дискусії люди можуть домовитися. Противники з одного питання здатні чудово домовитися з інших проблем. А ось вдасться чи не вдасться примиритися — по- перше, залежить від того, про яку проблему ми говоримо, від складу учасників та їх бажання порозумітися. На жаль, це залежить не від нас. Я думаю, що будь-яка теледискусія — це певна хірургічна операція над суспільною свідомістю. Від цього, на жаль, нікуди не дінешся. Ось іще одне джерело моїх сумнівів — чи вистачить мені характеру і мужності робити це. Це насправді така ТБ- хірургія. І далеко не завжди вдається з’єднати шви. Дискусія — це, швидше, спроба оголити проблему і визначити її больові точки. Завжди — розкриття. Крім того, є ще одне міркування. Адже наша теледискусія — лише проекція суспільного конфлікту. І якщо суспільство протягом досить тривалого часу так і не знайшло точок зіткнення, не домовилося, думаю, було б глибокою помилкою вважати, що це можливо протягом 45 хвилин телерозмови. Якби ми були на таке здатні, то були б чарівниками. Я думаю, це вже у компетенції Господа Бога. І то, як бачите, він не поспішає зловживати своїми можливостями. Інакше б ми всі про все вже давно домовилися...