Глядач хоче розумного ТБ

«Вільна преса може бути або хорошою, або поганою. Але очевидно — без свободи вона може бути лише поганою», — сказав досить давно Альбер Камю. Святі слова, що визначають ситуацію в нашому упослідженому суспільстві рівно настільки, як і на всій Землі. І ми можемо скільки завгодно писати про те, що українське телебачення бездарне, що в нас нібито немає особистостей таких, як в Росії (від особистостей на інших телебаченнях ми ментально не залежим), але недавні події на російському ТБ, де запахло наручниками, боюся, стануть ще одним підтвердженням правдивості слів Камю. Боюся, що коли все там правителю вдасться, то російський екран може на наших очах втратити свою привабливість, адже талант в неволі не розмножується. Я дуже не бажаю цього північним сусідам і співчуваю тим із них, хто сьогодні приголомшений ситуацією — це справді від незвички. А ми ж знаємо, що час знімає гостроту відчуття приниженості й неволі, час примирює непокірних із тим, що треба «фільтрувати базар» й дуже часто показувати на екрані усміхнений образ того, кому ти належиш із усіма своїми інтелектуальними, людськими та професійними тельбухами. Час робить тебе гнучким — в тому сенсі, що в зоні, обнесеній дротами під високою напругою, ходиш так граціозно-акуратно, щоб не «шандарахнуло». А те, що тобі не вірять споживачі твого продукту, так і на здоров’я. Телебачення у нас виходить гидкувате, але інакшим воно й бути не може, скільки ти не дискутуй і не пиши памфлетів про цю кару небесну — вітчизняну бездарність і недоумкуватість. Одно правда — в країні мало талановитих слуг. Всі солодкоголосі прислужники співають осанну так бездарно, що несвідомо роблять своїм босам ведмежу послугу. Можливо, це той єдиний момент позитиву в тому, що аудиторія не вірить писаним в газетах і сказаним в електронних ЗМІ словам. Втім — хто знає. Завдяки саме такому ТБ аудиторія (щоб не вживати слово «суспільство») деморалізована. Вона нікому й у ніщо не вірить. Для неї всі злодії — від верхів до низів. Вона ні сусіду не поможе, ні собі не дасть ради. Я думаю, що не особливо перебiльшила, змалювавши саме такий образ ТБ. Бо повторювати чиїсь слова про те, що ми працюємо для глядача, не кожен має право. Кожен канал може назвати хіба свого одного-єдиного глядача, для якого він точно працює.

У зв’язку з цим, очевидно, так багато дивних розмов про те, чи впливає телебачення на суспільну свідомість, чи може воно зомбувати. Всі чудово знають, що впливає і може. Не так вже, щоб зомбувати, але настільки, щоби психіка й психологія глядача формувалася певним чином. Наприклад, люди сьогодні мають глуху нелюбов до своєї Вітчизни й навіть не подумають віддавати за неї життя, якби вона попросила. Так сформувався українець не в останню чергу через ТБ. Бо чи не через найдоступніший рупор — екран — отримує він розуміння того, що і як, і на чию користь діється. Так, це правда, що, дивлячись серіали, люди можуть навчитися розуміти, які шкарпетки до яких штанів пасують, так само правда, що дівчатка все частіше одягають лише те, що й американські актриси-ровесниці, й репетують в барах так само голосно, хоч насправді — і про це вже важко дізнатися з якихось інших фільмів — там, в Америці, не так часто почуєш, щоби в офісі хтось комусь казав «запхай собі цей факс у задницю, виплодку». Слово честі. Але це також правда, що сьогодні на ПМЖ за кордон уже поїхали — правдами й неправдами — молоді українці, багато з них одразу після випускного вечора, як розповідала мені одна заплакана мама. Вони поїхали не по гроші — їх не влаштовує моральний клімат суспільства. Не українська мораль, а та, якою вона є в Україні як країні з так і не визначеною національністю й незрозумілим способом життя. Хтось скаже — причому тут ТБ? Притому, що коли «медіа» й означає «посередник», то від посередника й залежить, яку поживу для інтелекту споживача інформації він приготує й скільки дивідендів покладе собі в кишеню. Скажуть — свобода дає можливість споживачеві вибирати й самому оцінювати. Але це, по-перше, коли є з чого вибирати, а, по- друге, недаремно народна психологія вважає, що коли людині регулярно повторювати, що вона свиня, то вона з часом обов’язково захрокає. Особливо, коли ця людина довго жила в країні, де не сміла й не вміла сама мислити, а обов’язково мала отримати роз’яснення, як треба мислити. Директива програмувалася через «колективного агітатора, пропагандиста й організатора», як це визначив демонічний гаркавий вождь, котрий знав, що робив, і таки зміг «вивести» новий тип людини. Цьому новому типові сьогодні дуже важко. В механізмі його душі відсутні деякі деталі. Сплине дуже багато часу, поки все там повідростає. Але то за умови, коли ще позавчора почали лiкувати. Знову ж, складне моральне питання — хто має право за це взятися. Втім, як базова інструкція, у нас завжди є десять заповідей. Але ми зайшли сьогодні так далеко, що на екранi суто конкретні бандити моляться за нас, проповідують і тягнуть у свої « храми» зовсім не для спасіння, а з іншою, страшною метою — цей телевплив колосальний, я особисто можу засвідчити, але ніхто в цій країні не здатний його припинити — я також у цьому пересвідчилася. Ось вам, виходить, і ще одна ілюстрація.

Втім, я все ж гадаю, що це абсолютно марна справа — доводити очевидне. Тим більше, що я не бачу тих, хто справді щиро вірує у свої власні слова про те, що телевізор — безневинна забавка. Я думаю, що ті, хто це мусить стверджувати, своїх дітей водять в хороші музеї, купують їм гарні книжки, не дозволяють ДОВГО сидіти біля телевізора й дивитися різну гидоту, ставлять їм гарну музику й навчають, як тримати виделку і ніж.

Я мало вірю в те, що рейтинги відбивають справжню картину глядацьких інтересів. Багато їздячи Україною, я узнала, що люди люблять зовсім не те, про що повідомляють соціологічні дослідження з їхніми піплметрами — наш «піпл» любить, уявіть собі, якісне телебачення, й мало того — він саме його й намагається дивитися . Наші люди люблять пізнавальне, культурне, розумне телебачення. Наші люди люблять недебільні розваги, вони знають, де треба сміятися, й не потребують закадрових оплесків-підказок. Наші люди в Харитонівці якщо й не розуміють телебачення типу НТВ, то не більше, ніж його не розуміють їхні люди в Мухонедольотінську. Я не приймаю тверджень про те, що в Україні інший тип телеглядача, ніж в Росії, на яку ми весь час рівняємося. Думаю, так формулює визначення українського типу саме рейтинг, якому довіряти не можна. Але він справді диригує телеефіром. А коли ти живеш в країні, де заведено подвійний стандарт, то й доводиться вигадувати й підводити теорію під виправдання мотлоху, який мусиш видавати в ефір, бо куди очі подінеш. Насправді, якби в деяких програмах розумні люди розповідали хороші анекдоти й веселилися саме, як розумні люди, то глядач сміявся би до упаду — причому весь, а не лише ота «маса», що нині дає рейтинг і тим визначає, які анекдоти «травити». І це всі розуміють, хоч і не кажуть, бо що слова...

І, до речі, у глядача немає можливості проголосувати проти неякісного телебачення « кнопкою», що часто наводять як аргумент на користь твердження, що саме глядач сьогодні формує телевізійну політику. Якщо він вимкне український канал, то йому більше нічого ввімкнути — хіба що праску. Я маю на увазі мільйони глядачів, а не тих, у кого нашкребеться в кишені на сяку-таку одну-другу сателітну тарілку.

Я думаю, що зараз не висловлюю лише особисту точку зору, поодиноку на своєму каналі. Я взагалі, можливо, не змогла би її висловлювати, коли б життя закинуло мене в якесь інше професійне середовище. Рiч у тім, що я, в принципі, знаю собі ціну. І це дозволяє мені самій вибирати собі і шефа, і канал. Я, свого часу спробувавши телебачення й зрозумівши, що мені в ньому смакує, п’ять років тому зробила цілком свідомий вибір, який коштував мені втрати деяких колег, деяких партнерів у роботі, коштував багатьох неприємних розмов. Але жодного дня не шкодувала про те, що вибрала собі «Студію 1+1». Ми завтра разом святкуватимемо ювілей, але ці слова — не тост, в якому заведено говорити різну красиву святкову неправду. Мій аргумент особистий — ту відомість, яку, скажу не кокетуючи, сьогодні маю (а раніше я теж не була останнім в країні журналістом), я отримала, працюючи саме в ефірі «Студії 1+1». Причому, роблячи разом із своєю командою, яка перейшла на Студію зі мною, програму, що досить різко говорить, яке паскудство робиться в державі. Ми жодного разу не мали від свого керівництва пропозиції «пригальмувати». Скажу більше — на мої запитання, які я часом ставила сама: «А що, як буде низький рейтинг?», стабільно відповідають: «Вас рейтинг не стосується. Працюйте». Я хотіла сказати про це, оскільки багато буває закидів у пресі, зокрема, і до нас (підкреслити хочу, що я зважаю лише на критику неупереджених журналістів, яких цікавить, щоб в Україні було класне телебачення, а не тих, хто хоче, щоб в Україні не було «1+1»). Я хотіла сказати, що всі мої похмурі слова про ситуацію в суспільстві й у його телеефірі, пiдкреслюють атмосферу, в якій треба спробувати злетіти разом із усим оцим барахлом, що ми собі тут набудували. І що це треба, щоб наш літак, на відміну від інших, ще й трошки махав крильцями, бо до нього «особливі» вимоги. Він добре свого часу стартонув. Один львівський поет недавно сказав мені: «А ти знаєш, я тільки що подивився якийсь детектив по якомусь каналу й спіймав себе на думці, що завдяки вашому «1+1» мені зовсім не ріже вухо те, що американські копи говорять по-українськи».

Я подумала також про те, що це «1+1» завів на Україні «телезірок» — людей, з якими в найдальшому селі асоціюють певні важливі для себе поняття і явища. До речі, їх люблять і поважають, їм довіряють, їх чекають на екрані — тому це не така вже й незаперечна правда, коли стверджується, що канал культивує образ українця- придурка. Інша річ, що від тих, хто претендує бути першим, вимагають по першому розряду й лають їх також по першому. Справді, поставивши високу планку, мусиш завжди стрибати як мінімум на взяту висоту. Ясно, що iнодi її збиваєш, й помиляєшся, й програєш, бо у нас усе роблять вперше. Але знають лише тут, всередині, на телестудії, як буває прикро, коли щось провалюється. Про це, звісно, не знають глядачі. Асистент режисера нашої знімальної групи любить повторювати: «Нам не цікаво, як ви лили піт, нам цікаво, що ви все ж таки зробили...» Пам’ятаючи про це, каміння, кинуте в наш город, ми збираємо й мовчки складаємо. Знадобиться в господарстві.

Я не буду тут описувати всі чесноти й досягнення своєї студії — їх, по-перше, хай люди самі оцінять, бо все на виду, а, по-друге, ми потребуємо справедливої критики, чесної конкуренції, боротьби за правилами. Я лише скажу, що в тяжкій задусі нашого суспільного життя, в туманному нашому телеефірі є острівець, де є повітря, там, слово честі, так непогано, що я рада бути громадянкою цього острівця, якщо вже не країни, й буду разом з усіма старанно вихлюпувати відрами воду, коли його заливатиме в шторм. Це вже майже початок довгого, закоханого тосту. Проте оскільки на своєму каналі мені ніхто не перешкоджає не брехати людям, то я й не брешу.

Від редакції. Громадяни «Дня» вітають громадян острова «1+1». Бажаємо успіху і процвітання, та з задоволенням нагадуємо відому народну мудрість: «Поганий той острів, який не мріє стати материком».