Гра слів
Цього телетижня в пресі було опубліковано декілька думок щодо нинішнього стану нашої журналістики, її цілей, втрат і перспектив. Ці думки належать дуже відомим журналістам, компетентним і авторитетним. Дві з них — Володимира Мостового та В'ячеслава Піховшека — було надруковано в нашому «Дні» минулої п'ятниці (№ 186) . Ну, а Микола Вересень начебто систематизував, сконцентрував, поглибив і розвинув подібний погляд у «Зеркале недели» (№ 40, 8 жовтня) . Суть заявленої позиції зводиться до наступного:
1. Справжній журналіст-професіонал не повинен мати власних політичних уподобань. Його основне завдання — «дати якісну їжу для розуму» споживача, не втручаючись у процес «травлення», що відбувається. «Тому що слюсар Василь має стільки ж прав сказати щось, скільки й кожний з нас, навіть якщо в нас у трудовій книжці сімнадцять разів написати слово «журналіст», — пише Микола Вересень.
2. Прихильники цієї точки зору не роблять відмінностей між владою та опозицією. За термінологією М.Вересня, i ті, й інші — це ВОНИ. «Принципове питання, — пише журналіст, — може звучати так: якщо газета, радіостанція або телеканал є інструментом здійснення ЇХНЬОЇ політики, то, можливо, це погано остільки, оскільки ця ЇХНЯ політика існує окремо від побажань IНШИХ (тобто народу). Тобто, держава існує окремо від суспільства. МИ ж (журналісти. — Н.Л.
), за ідеєю або навіть за визначенням, належимо до IНШИХ».
А Володимир Мостовий, відповідаючи на запитання про те, що заважає українським ЗМІ виконувати два основнi професійнi обов'язки: бути «ланцюговими псами демократії» i контролерами дій влади, зазначив, що з першим визначенням професійних обов'язків він може погодитися. Друге ж не ставив би з ним в один ряд. «Бо з однаковою увагою ми маємо відстежувати законність і моральність дій як влади, так і опозиції». Справжньому журналісту-професіоналу потрібно спробувати «у всьому цьому (тобто політичному процесі, мабуть. — Н.Л.
) не брати участі, а дивитися з боку й описувати для інших» (М.Вересень).
Вищепереказане не враховує деяких інших нюансів цієї системи поглядів, але принципові позиції, на мою думку, перераховані. Про них і хочеться поговорити. Довелося, щоправда, за ці дні трохи відволіктися від обмірковування таких піднесених поглядів щодо політичної індиферентності журналістики. То зателефонували з Національної телекомпанії знайомі, кажуть, О.Мороз (є в нас такий кандидат у президенти, у якого виявилися підозрілі зв'язки і якому, як він стверджує, є що сказати з цього приводу) рветься до ефіру УТН, а його не пускають. Здивувалася я: як це так, щоб інформаційна програма та щоб журналісти не ганялися самі за цим Морозом, якому є що сказати глядачам, які, в зв'язку з цим, звісно ж, припадуть до телеекранів і підвищать незмірно рейтинг — а зовсім навпаки... А тут подзвонив ще один знайомий, він декілька років прожив у далеких краях, а тепер ось приїхав і ніяк не може розібратися: то скільки в нас кандидатів у президенти? У своєму телевізорі в районному центрі він бачить тільки одного — Леоніда Даниловича — але той усе когось ще згадує, то якихось «нелюдів», то «немужиків»... А хто вони — чи то з байки якоїсь, чи то й справді iснують — мій знайомий ніяк второпати не може. А моя бабуся в селі все бідкалася, що Леонідовi Кучмі через цю, розумієш, передвиборну кампанію ніколи справами в країні займатися — все їздить та їздить по виборцях. А тут якраз їй ЦВК і УТ-1 пояснили, що насправді ж це робочі поїздки й є, так що з країною все гаразд...
Коротше, до столу я повернулася чомусь у зовсім іншому настрої й подумала, що там, де люди не їли тиждень, можливо, дивно розмірковувати про переваги європейської або китайської кухні, підраховувати кілокалорії? Що, можливо, там, де ЗМІ в основному заробляють на тому, що вони не інформують аудиторiю, а, в кращому випадку, приховують факти, а в гіршому — перекручують, якось дещо дивно розмірковувати про те, а чи варто ці факти журналісту оцінювати? Хоча, з іншого боку, можливо, треба й обговорити, чи варто, скажімо, недопущення О.Мороза до ефіру i заяви з цього приводу УТ-1 та п. Долганова називати фарсом, або треба було б почекати, коли тітка Мотя з Кацапетовки через десяток років зуміє, нарешті, вивчити масу наших законів, вишукати десь у бібліотеці якусь газету, де ситуацію буде описано не тільки вустами Долганова, й тоді, нарешті, про фарс все зрозуміє сама?
До того часу, можливо, до речі, якраз до України доберуться й якісь волонтери, які побудують нам ту, Iншу країну, де справжнім журналістам уже точно треба буде сидіти у «вежах із слонової кістки» і ні в чому не брати участі й ні за що, таким чином, не відповідати. Бо й відповідати буде вже ні за що, все за нас побудують або зруйнують вщент — і тоді вже справді нам буде що описати для Інших. О, це буде ще той літопис! І чомусь ввижається мені, що саме так воно й буде, бо хіба ж є десь у світі волонтери, які замість нас погодяться щось будувати? А ось розтягнути по своїх маленьких Інших країнах (хатинках, що скраю) — тут, я вважаю, проблем не виникне...
А ще мені здається, якщо вже серйозно і начебто прийнявши правила гри наших опонентів, які журналістам країни, що живе за часів феодальної доби за ступенем розвитку громадянського суспільства, пропонують жити за правилами доби Інтернету, що, передусім, не треба ображати слюсаря Василя. Бо, звісно ж, він «має право» і, більш того, говорить — останнім часом на сторінках газет знову реанімовано читацьку пошту, а інтерактив і вуличне ТБ стають не менш популярними, ніж ток-шоу, щоправда, це завжди відбувається в діалозі з професіоналами. Але якщо вважати, що освітній, інтелектуальний рівень будь-якого слюсаря, так само, як і його знання підводних, «коридорних» і інших реалій політичного життя дозволяє йому розмірковувати щодо політичних і суспільних процесів так компетентно й об'єктивно, як це можуть зробити журналісти, політологи, які спеціально цьому навчалися, — то треба тоді визнати й те, що будь-хто з нас може зайти до себе до ванни і зробити з краном, що сказився, те ж саме — за якістю результату — що й слюсар Василь. Ну, не знаю, як інші, але я, наприклад, сказати таке про себе не можу.
З іншого боку, мені здається, не можна й перебільшувати рівень самосвідомості мас, яким, ніби- то, ЗМІ, інтелектуали, інтелігенція зобов'язані лише дати поживу для розуму, а вже народ сам зробить «правильний вибір». Письменник Олег Романчук у «Дні» № 187 навів слова Левка Лук'яненка про те, що «народ не є правим, правою є провідна частина народу... тому що більшість завжди інтелектуально менш розвинена. Народ часто сприймає популістські ідеї, й тому наше завдання надто складне». «Нашим завданням», в тому числі й журналістів, як на мене, є допомогти цій більшості «відрізнити краще від гіршого» (цитата з Цветана Тодорова).
Як на мене, в історії суспільств не здійснювався жодний бодай трохи значний крок уперед, якщо його (кроку) необхідність не було в якийсь момент підтримано формулюванням інтелігенцією суті й відстоюванням потрібності суспільству цього кроку.
Скажімо, навряд чи хтось сперечатиметься, що в ідеях, позиціях і програмних цілях Руху є й було багато моментів, із якими можна як погоджуватися, так і не погоджуватися, приймати й не приймати. Але навряд чи хтось вважатиме й «неправильним» те, що наприкінці 80-х уся демократична преса, проте, аж ніяк не рівномірно критикувала недоліки Руху й Радянської влади, зосередившись на головному: необхідностi довести суспільству, що саме в даний історичний момент є краще, а що — гірше. Або ось, приміром, журналіст Ольга Герасим'юк , яка ніколи не вимовляє політичних лозунгів і конкретних імен, але має власну позицію й власні переконання — принаймні, з приводу тієї країни й тих правителів, у якій і за яких вона б не хотіла жити ще п'ять років. І хіба саме така позиція Ольги Герасим'юк у нашому телепросторі не є гранично чесною й гідною справжнього журналіста-професіонала? Хіба не зобов'язана зараз інтелігенція України реальними дiями спробувати встановити «Наші» правила гри? В іншому ж випадку встановлять (уже встановлюють!) свої правила ВОНИ. Бо вже давно відомо всім: усе починається із заборони критикувати владу, а завершується...
Втім, теоретизувати про можливість повної об'єктивності ЗМІ можна довго. А реалії такі, що на балансі саме політично заангажованих сил, які борються один із одним, i будуються всі демократичні суспільства. I що в Україні до майже повної відсутності свободи преси призводить не сама по собі заангажованість ЗМІ, а їхня заангажованість однією силою — державною владою. Бо ті цифри, які нам постійно наводять на доказ того, що в нас є плюралiзм i опозиційнi та непідконтрольнi владі видання, не можуть всерйоз нікого вводити в оману, адже йдеться про малотиражні й малопотужні, в основному регіональні, ЗМІ. Могутні ж загальнонаціональні друковані й електронні ЗМІ — повністю монополізовано, й монополізовано саме владою, що й дозволяє їй перед виборами розгорнути безпрецедентну за потужністю й використанням несумлінних засобів пропагандистську кампанію.
До речі, чомусь Микола Вересень опозицію відносить до інституту держави. Насправді опозиція не має відношення до владних інструментів, вона висловлює думку меншості. Політологи вважають, що опозиція не є безпосереднім елементом громадянського суспільства, але вона складає певну форму закріплення його (суспільства) впливу в політичній структурі. Саме через опозиційний ЗМІ, передусім, суспільство може реалізувати такий найважливіший принцип свободи слова, як право знати правду про дії своїх урядів... I з яким би неприйняттям пан Вересень не писав про те, що «якщо хтось із Нас знайшов щось нехороше в Головного з Них, то неодмінно це треба описати в газеті, яка любить іншого Головного, який хоче стати саме Головним із Них» — насправді це факт, що лише опозиційна преса може дозволити собі написати максимум нехорошого про владу, на відміну від будь-якого видання, яке ніби «ні за кого з Них» і яке насправді завжди в набагато більшій залежності від свавілля влади, та ще там, де влада — це саме свавілля сили, а не баланс сил. Бо зайчик, щоб знайти порятунок від лисиці, змушений завжди звертатися по допомогу до вовка (ведмедя, лева або іншої лисиці), але сам він не в змозі забезпечити свою повну суверенність. І ще невідомо, що краще — явна або завуальована залежність, що здатна породжувати ілюзії...
У той же час немає сумнiву i стосовно обов'язку ЗМІ критикувати дії опозиції. Як незаперечна й норма справжньої журналістики — подання всіх точок зору, що не виключає можливості мати свою точку зору, й обов'язку нести за неї відповідальність. Але першість обов'язку контролю саме дій влади для мене безсумнівна. Бо для того, щоб писати правду про опозицію, — особливого ризику й мужності не треба, той, хто може за правду покарати, в цьому випадку це лише заохочуватиме. Щонайрiзкiшу правду про Марчука або Мороза, Вітренко або Симоненка здатні оприлюднити й «Зеркало недели», й «Факты», й «Сегодня», й «Независимость», й «Інтер», і «1+1», і СТБ... Але чи багато нині тих, хто надрукує бодай крихту правди не стільки про Кучму, скільки про тих, хто в нього за спиною? Бо вся разом узята опозиція не здатна нічого зробити проти правди в будь-якому виданні (якщо цю правду, припустимо, буде доведено в суді). I скільки ж важелів тиску на ЗМІ в тих, хто перебуває біля керма! То що важливіше?
Можливо, важливіше одне: бути чесним — хоча б із самим собою й не вдавати, що «взагалі-то ми не місцеві», й ні в чому не беремо участі, бо насправді ми беремо участь, навіть ні в чому не беручи участі — тільки зі знаком іншого полюса. Можливо, можна бути заангажованим — або по щирості, або за гроші. Владою (бо в якийсь момент і вона, між іншим, є провідником передових ідей), або опозицією. А можна тішити себе ілюзіями про власну незалежність і приналежність до касти небожителів від журналістики. Але за першого, можливо, необхідно завжди мати мужність міняти заангажованість тоді, коли хазяї починають вимагати брехні або мовчання в тих межах, що неприйнятні для твоєї совісті. Бо ніяка заангажованість як форма нашого буття у соцiальних реалiях не може перешкодити нам вважати себе представниками суспільства, зобов'язаними діяти в його інтересах. У цьому, до речі, як на мене, й полягає відмінність заангажованості як форми нашого буття у соцiальних реалiях — від продажності й кілерства. А за другого — можливо, не треба лицемірити, щоб прикрити той факт, що наявний у тебе струмочок свободи дуже мізерний, але, на твою думку, в даній ситуації єдино можливий? Може, не треба видавати цей струмочок за океан? Може, треба просто завжди шукати можливість говорити з екрана й зі сторінок те, про що ми говоримо в себе на кухні. А то, здається, ми вже почали забувати, що це можливо. Адже, власне кажучи, чому ми ставимо в нерівні умови чужого слюсаря Василя й свою дружину Марусю або чоловіка Дмитра? Слюсар Василь також хоче знати, а що ми «про все це» думаємо — не все ж думки одного Леоніда Даниловича та КО слухати...
