Громадянська позиція чи... «наївна дурість»

Спочатку «Hard с Влащенко» на телеканалі ZIK із колишнім заступником голови Адміністрації президента часів Віктора Януковича Андрієм Портновим, потім програма «Гордон» на «112 Україна» з колишнім депутатом від Партії регіонів Оленою Бондаренко викликали шквал обурення в соціальних мережах і дали старт дуже емоційному обговоренню теми «журналістів-зрадників». Але що ж ми побачимо, якщо відкинемо емоції та спокійно й професійно розберемося в тому, що відбувається в інформаційному просторі України?

«ТЕПЛА ВАННА» ДЛЯ ГОСТЯ

Найбільше нарікань у зв’язку із появою на екранах Портнова та Бондаренко було висловлено безпосередньо на адресу ведучих програм. Небайдужі громадяни обурювалися самим фактом запрошення цих персон в ефір, натомість колеги-журналісти були більш стриманими, але й вони вказували на порушення — професійних стандартів під час проведення інтерв’ю.

Дійсно, запитання до змісту бесід в ефірі є. Гостям студії не ставили незручних запитань на «гарячі» теми, і, в цілому, обидві програми виглядали більш схожими на т.зв. іміджеві, ніж на журналістські.

Втім, якщо це враження дійсно ґрунтується на реально існуючих домовленостях, то з цієї точки зору вибір саме цих зірок телебачення для просування «колишніх» виглядає цілком закономірним. Наташа (колись просто Наталія) Влащенко та Дмитро Гордон давно відомі як одні з найкращих в країні майстри інтерв’ю. Саме на розлогих бесідах із відомими людьми роками спеціалізуються і вони самі, і створені ними комерційні видання «Публичные люди» та «Бульвар Гордона» (колись просто «Бульвар»). Тому, якщо припустити, що десь існує написаний «комунікаційний план з повернення до української політики команди Януковича», то поява Портнова та Бондаренко у програмах Влащенко та Гордона виглядає логічним та професійним з точки зору PR-технологій кроком.

За цих умов вимагати у ведучих «гострої»дискусії немає жодного сенсу. Якщо теми програм заздалегідь обговорювалися, як це відбувається напередодні такого типу інтерв’ю, то чим гостріше питання, тим переконливіше та привабливіше для глядачів буде виглядати ретельно підготовлена ще до початку ефіру відповідь гостя. (Щонайменше, так каже нам теорія комунікацій. На практиці все, звісно, залежить від рівня підготовки спікера та професіоналізму його консультантів. Коли є сумніви щодо останнього, то тоді під час інтерв’ю все ж таки намагаються уникнути занадто незручних тем.)

НЕЕТИЧНА ЕТИКА

Що стосується журналістських стандартів, то ця проблематика є набагато складнішою, ніж оцінка передач з точки зору якості піару гостей.

Перше, що мають зробити ті, хто обурюється з приводу «не тих» гостей, — це переглянути всі відомості про власників каналів, на яких транслювалися «Hard с Влашенко» та «Гордон». Є багато чуток щодо того, хто саме сьогодні «стоїть» за ZIK-м та «112 Україна» і реально впливає на їхню редакційну політику. Але жодна плітка не стверджує, що це є т.зв. «патріотично налаштовані сили». Всі розмови обертаються навколо зв’язків медіа або з Віктором Медведчуком, або з колишніми можновладцями часів Віктора Януковича, тобто це, умовно кажучи, «проросійський» та «антимайданівський» напрям. Відповідно, за такого контексту, наявність серед гостей популярних програм осіб «відповідної орієнтації» виглядає більш логічною, ніж їх відсутність, або присутність в ефірі умовних «українських патріотів».

Інше зауваження до передач за участю Портнова та Бондаренко стосувалося етичного виміру присутності на екранах соратників Януковича. Але тут багато хто ставив таке, цілком справедливе, запитання: а чому до цих персонажів немає жодних питань з боку нинішньої влади? Олена Бондаренко живе в Києві, під охороною, яку їй надала держава Україна. Портнов, як кажуть, зберігає свій вплив на українські суди. (Може, це і неправда, але через те, що українське правосуддя, яке, як і раніше, не дуже «любить» активістів Євромайдану та налаштованих антиросійських українських патріотів, ці чутки сприймають із високим ступенем довіри.) Тобто в цих умовах залишається апелювати не до законодавства та влади, а лише до такого розмитого та невизначеного поняття, як журналістська етика. Утім, з цим явищем в української журналістиці все ще гірше.

Достатньо нагадати, що Комісію з журналістської етики (?!) очолює Андрій Куликов. У вересні 2016 року він побував на окупованій території, де брав участь у передачі місцевого телеканалу разом із представниками сепаратистів (автор цієї статті тоді писав про це контраверсійне призначення нового керівника Комісії з журналістської етики у блозі газети «День» «Новий «наглядач» для ЗМІ»).

І в Донецьку, і потім, повернувшись до Києва, Куликов вимагав від українських журналістів поїздок на окуповані території за точкою зору «іншої сторони», а від української влади — прямих перемовин із керівництвом «ДНР» та «ЛНР» — тобто якраз того, що вимагає від керівництва України Кремль.

Але на цьому опис досягнень головного з журналістської етики в Україні не вичерпується. Гучний скандал виник, коли Андрій Куликов як ведучий «Громадського радіо» у сторічний ювілей «Великої жовтневої соціалістичної революції» запросив до студії... лідера недозабороненої Комуністичної партії України Петра Симоненка!

Якщо «головний інспектор» з журналістської етики закликає співробітничати з маріонетками агресора на окупованих територіях та займається просуванням тоталітарної комуністичної ідеології в ефірі відносно незалежного медіа, то чого можна вимагати від ведучих передач на комерційних телеканалах? І Влащенко, і Гордон працюють у рамках власної редакційної політики телеканалів і не роблять нічого, що теоретично могла би засудити професійна спільнота в особі етичної комісії на чолі з Куликовим. Звідки у журналістів візьметься патріотизм та відповідальність за свою працю перед країною, якщо цього не вимагає ані власник, ані журналістська спільнота?

КОЛИ ОБУРЕННЯ ЗАМАЛО

Можна втішати себе, що маємо обурення патріотично налаштованої громадськості діями телезірок. Але, по-перше, кількості «обурених» та рівня цієї «обуреності» явно не вистачає, щоб обвалити рейтинг або іншим чином відчутно зашкодити діяльності телеканалів.

По-друге, думка патріотичної громадськості для медіаспільноти важить не більше, ніж думка тих сил, які якщо не організували ефіри з Портновим та Бондаренко, то точно вітали появу членів команди Януковича на телебаченні.

Щоб у цьому переконатися, достатньо прочитати текст, присвячений ситуації навколо одного з цих скандальних ефірів, який надрукувало інтернет-видання «Детектор медіа» — «watchdog українських ЗМІ», провідний професійний журналістський ресурс. Чого вартує лише одна деталь: автор згаданого матеріалу вважає, що засудження присутності в українському ефірі діяча, який називає російську агресію на Донбасі «громадянською війною» пояснюється... зашореністю та боягузтвом нашого суспільства!

Ще більш красномовним є мовчання журналістських організацій, що традиційно обурюються «мовою ворожнечі» щодо виступу в ефірі «112-го каналу» колишнього першого заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Олени Бондаренко. Екс-нардеп дала зрозуміти, що вважає Януковича слабким політиком через те, що він не намагався завадити належним чином, із застосуванням усіх засобів, які були в його розпорядженні, державному перевороту, який підтримував Захід. Тобто через те, що він не розігнав Євромайдан. Якщо це не є «пропагандою ненависті», то що тоді є цим явищем?

Подальше вивчення пропагандистської сутності висловлювань Бондаренко малює ще більш песимістичну картину — з точку зору учасників Революції Гідності. «День» уже писав про просування в український інформаційний простір тез про «державний переворот» і «незаконне захоплення влади силою» (стаття «А поговорити... про революцію?» в №222-223). Тепер, після навали на телеефіри з цими меседжами вже напряму членів команди Януковича, можна тільки констатувати, що ця пропагандистська, політтехнологічна робота продовжується та стає більш інтенсивною.

ПОСТРІЛИ «ІНФОРМАЦІЙНИХ ГРАДІВ»

Чому так склалося, що через чотири  роки після Революції Гідності та початку російської агресії «антимайданівські» й проросійські наративи в українських медіа стають все більш помітними?

Можна просто констатувати, що головною причиною є потужна гібридна агресія в інформаційній сфері помножена на реваншистський наступ «колишніх», що відбувається за умов безпорадності владних структур. Але якщо спробувати подивитися на проблему глибше, то можна побачити, що основною передумовою цього програшу в інформаційній війні є стан вітчизняної журналістики.

Великі неринкові гроші часів становлення в Україні олігархічної економіки зруйнували незалежні медіа й перевели провідні засоби масової інформації, в першу чергу телеканали, із категорії «органи влади» (в сенсі неформальної, т.зв. «четвертої влади») в категорію «товари, послуги». Медіаспільнота поступово переорієнтувалася на заробітчанство, а таке поняття, як громадянська позиція, було багатьма відкинуте як наївна дурість. Це призвело до того, що будь-яка, навіть відверто ворожа, пропаганда, якщо має системні підходи та ресурси, просувається в медіа легко й швидко.

Із цієї ситуації можна зробити тільки один висновок: інформаційна безпека держави продовжує знаходитися на такому рівні, що Україна просто не здатна убезпечити свій медійний простір від гібридного впливу та пропаганди. Хоча всім має бути зрозуміло, що ця проблема є такою ж прямою, смертельною загрозою Українській державі, як і постріли «Градів» на східному фронті.