Гроші, довіра, гібридний фронт

Не все так погано було в нашому медіадомі в 2018 році. Є події та тренди, що налаштовують на позитив. Але загалом медіапідсумки 2018 року не дуже втішні.

НЕГАТИВНІ МЕДІАПІДСУМКИ 2018 РОКУ

Гія, Павло, Катя...

У розслідуванні найрезонанснішого вбивства активістки Катерини Гандзюк, незважаючи на всі задекларовані державою зусилля, все ще не поставлена крапка. Катя не була журналісткою, але її справа дуже схожа на справу про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Незважаючи на зміну президентів, міністрів внутрішніх справ та генеральних прокурорів, підходи до розслідування подібних злочинів, на жаль, залишаються незмінними.

У році, що закінчується, все ще не знайдені вбивці одного з керівників створеного Гонгадзе інтернет-видання «Українська правда» — Павла Шеремета.

Журналіст загинув від вибуху в своєму автомобілі ще 20 липня 2016 року. Наразі слідство розглядає версію про професійні мотиви вбивства, але ні організатори, ні виконавці все ще невідомі. «На даний час у даному кримінальному провадженні проводяться слідчі та процесуальні дії, спрямовані на встановлення осіб, які вчинили вказаний злочин», — розповіли 26 грудня «Українській правді» у Національній поліції.

Прокуратура, в свою чергу, зазначила, що жодну особу під час розслідування не затримували та не повідомляли про підозру.

Жахливий «день бабака», за відсутності ефективних дій правоохоронних органів, які б викликали довіру, швидкого, але справедливого слідства та покарання всіх (!) винних у вбивствах журналістів, триває.

Шпигунські справи

Ще один негативний підсумок року — перетворення російським правосуддям українських журналістів на шпигунів.

4 червня Московський міський суд звинуватив у роботі на українську розвідку та у шпигунстві кореспондента агенції «Укрінформ» Романа Сущенка. Журналіста засуджено до 12 років колонії суворого режиму. 12 вересня Верховний суд Росії визнав законним раніше ухвалений вирок.

У травні кореспондента «Українського радіо» в Білорусі Павла Шаройка місцевий суд засудив до восьми років позбавлення волі. Справа розглядалася в закритому режимі, але відомо, що журналіста звинуватили у створенні в Білорусі шпигунської мережі з числа громадян країни, які «за грошову винагороду виконували його завдання збору інформації розвідувального характеру у військово-політичній сфері». Відповідно, кримінальну справу проти Шаройка було порушено саме за шпигунство.

Ще однією спецоперацією з дискредитації працівників українських медіа стала справа Асєєва.

Влітку 2017 року Станіслава Асєєва (Васіна), автора репортажів для «Радіо Свобода» і тижневика «Дзеркало тижня» з окупованої території, викрали «спецслужби» «ДНР». Після тривалого перебування на «підвалі» у бойовиків, 17 серпня в програмі «Сладков +» на російському телеканалу «Россия 24» журналіст «зізнався» у «шпигунстві» на користь Києва.

«Суду» ще не було, але вже можна спрогнозувати його наслідки.

Технологія «перетворення» журналістів на шпигунів є нескладною, але дієвою. Бачимо, що спецслужби РФ, які працюють не тільки на російській території, але і в ОРДЛО (що зрозуміло) та Білорусі (що показово), її ефективно використовують. Але наразі ні українська влада, ні українська та міжнародна журналістська спільнота не мають жодного уявлення щодо протидії цим прийомам спецслужб.

Провал чи тимчасові труднощі Суспільного?

Рік тому, підбиваючи підсумки медіароку, ми цитували голову правління Національної суспільної телерадіокомпанії України Зураба Аласанія, який 15 грудня 2017 р. заявив, що реформа Суспільного мовлення в Україні «йде добре». «Ми чистимо іржавий корабель і станемо помітними гравцями медіасфери»», — заявив він.

Але поки що цього не сталося.

За ключовими аудиторіями телевізійного ринку 18+, 18-54, 14-49 частка «UA: Перший» у січні — листопаді 2018 року була менше 1%. Лише в категорії «чоловіки 65+» цей покажчик склав майже 2%. (Дані «Суспільне. Детектор медіа»).

Не будемо порівнювати ці дані з показниками лідерів українського ефіру — ТРК «Україна», ICTV та «1+1», — тому що, з одного боку, зрозуміло, що це порівняння нам покаже, з іншого — керівництво НСТУ категорично не хоче рівнятися на комерційні канали.

Отже, подивимося, якою є ситуація з рейтингами суспільних мовників у інших країнах.

За даними Європейської мовної спілки (EBU), які наводить «Суспільне. Детектор медіа», суспільні телеканали таких країн, як Ісландія, Великобританія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Німеччина, Польща, Австрія, Італія, є найбільш популярними, по суті, головними каналами на своєму внутрішньому ринку (за аудиторією 4+). Сім суспільних мовників Європи мають понад 30% телевізійної аудиторії своїх країн віком старше чотирьох років: Ісландія (56,4%), Німеччина (44,7%), Великобританія (43,2%), Фінляндія (41,9%), Норвегія (41,3%), Італія (38,6%), Швеція (35,3%).

Таким чином, нинішній рейтинг «UA: Перший» на межі статистичної похибки є не правилом для подібних засобів масової інформації, а, навпаки, винятком, причому прикрим. Зрозуміло, що зарано говорити взагалі про провал нинішньої концепції каналу та /або її реалізації, але те, що щось пішло не так, очевидно.

Менеджмент НСТУ говорить про збільшення владою бюджетного фінансування як ключову умову кардинальних змін на краще. «Суспільне. Детектор медіа» вважає, що «UA: Перший» конче потрібен професійний продюсер та якісний маркетинг. Побачимо, чи вдасться зробити каналу прорив у рік двох поспіль виборчих кампаній, та проаналізуємо результати у грудні 2019-го... Якщо Суспільне до того часу ще буде функціонувати.

ПОЗИТИВНІ МЕДІА: ПІДСУМКИ 2018 РОКУ

Гібридний опір

Добре, що хоча б через десять років після нападу на Грузію та на п’ятому році гібридної агресії Росії проти України наші західні партнери почали замислюватися та навіть щось робити для підвищення ефективності свого «гібридного опору». Такі висновки, зокрема, можна було зробити після Міжнародної конференції «Уроки гібридного десятиліття: що треба знати для руху вперед», яка вперше проходила в Києві у рамках діяльності «Платформи Україна    — НАТО» 7 — 8 листопада. Втім, поки що неясно, як саме Захід збирається ефективно опиратися російському наступу на інформаційному фронті, який що далі, то стає більш потужним та тотальним.

Зрозуміло, що нам не можуть бути відомими подробиці цієї діяльності. Втім, з наявних дій західних країн та інституцій все ж таки складається враження, що системної та скоординованої «гібридної оборони» Заходом все ще не побудовано.

Частково цією темою почав опікуватися Європейський Союз, який напередодні виборів до Європарламенту (в травні 2019 р.) вирішив захистити свій інформаційний простір від російського втручання. 5 грудня Європейська комісія представила план боротьби з дезінформацією, що передбачає посилення, поглиблення та розширення роботи в цьому напрямі. Але фейк-ньюс, на боротьбі з якими зосереджені європейці, лише один «окоп» гібридного фронту. Важко уявити успішність такої локальної оборони. Хоча, знову таки, добре, що хоча б щось робиться.

Несподівана довіра

Цього року жителі України стали більше довіряти засобам масової інформації. Як показали результати дослідження «Ставлення населення до ЗМІ та споживання різних типів ЗМІ у 2018 р.», яке було презентовано 5 вересня в Києві, тренд постійного зниження довіри, який спостерігався останні три роки, нарешті змінився, і ці зміни стосуються усіх типів ЗМІ — телебачення, преси, радіо, онлайн-медіа, як загальнонаціональних, так і регіональних.

Найбільш імовірною причиною зростання кількості тих, хто довіряє ЗМІ, став той факт, що люди навчилися користуватися сучасними медіа — дивляться, хто власник медіа, перевіряють інформацію в різних джерелах, намагаються відгородитися від емоційної подачі новин. Тобто українське суспільство трохи адаптувалося до постійного стресу, інформаційного перевантаження та маніпуляційних впливів.

Бабло на добро

Завдяки виборчій кампанії, яка фактично розпочалася задовго до офіційного старту, що відбудеться 31 грудня, в медіа булі спрямовані значні кошти. Деякі ЗМІ змогли внаслідок цих вливань утриматися на плаву, деякі взагалі лише в цьому році з’явилися на світ внаслідок відповідних політичних рішень.

Звісно, переважно йдеться не про повноцінні медіа, а про проекти впливу, а замість прозорих рекламних бюджетів здебільшого має місце пропаганда та прихована реклама, тобто банальна джинса, але гроші в галузь пішли, і це добре. Мають же колись великі та малі вітчизняні олігархи нарешті зрозуміти, що цивілізована держава не може функціонувати без незалежних та якісних засобів масової інформації, і почати спрямовувати ці «політичні» гроші на розвиток медіа як одної з ключових інституцій демократії.