Iгри в перемир’я в Сирії та Україні

Путінський режим зародився у вогні й крові другої чеченської війни. З кінця нульових (08.08.08 — Грузія), а особливо ближче до середини десятих років війна дедалі більше перетворювалася для цього режиму на наркотик, без якого його відтворення стало немислимим.

Зовнішня агресія стала головною скріпою, що дозволяє утримувати єдність партії влади та народу й нарощувати зростаючий з цієї єдності рейтинг Путіна. На зміну старому суспільному договору: «Ми вам відносну ситість, а ви не заважаєте нам красти», прийшов новий контракт: «Ви продовжуєте не заважати нам красти й готові жити впроголодь, а ми вам даємо гордість за приналежність до звитяжної імперії, якої всі бояться».

Крім того, в умовах стрімкого здешевіння нафти дедалі більшу роль в економіці Росії грає торгівля зброєю. Стокгольмський інститут проблем миру (SIPRI) 22.02.2016 опублікував доповідь про світову торгівлю зброєю за період з 2011 до 2015 року. У цілому обсяг цього бізнесу зріс за п’ять років на 14%. Росія збільшила експорт своєї зброї на 28%, тобто вдвічі більше, ніж середньосвітові показники. Причому в Європі кількість проданої російської зброї зросла за ці п’ять років на 264%.

Найкращою рекламою зброї є війна. Тому відтворення війни для путінської Росії — це не лише головний нерв її ідеології та політики, а й зростаюча потреба економіки в умовах санкцій і дешевої нафти.

У федеральних російських медіа сьогодні домінує точка зору, що військово-промисловий комплекс — це драйвер економіки, а армія — це центральний інститут не лише держави, а й суспільства. Член Зінов’євського клубу Павло Родькін у статті «Російська армія повернулася. Що далі?», опублікованій на «РИА Новости», повідомляє, що «армія може не лише зберегти науково-технічні знання, високотехнологічне промислове виробництво, а й стати джерелом розвитку економіки та суспільства в цілому».

А для цього, пояснює зінов’євець Родькін, «належить знову повернути армії освітні й виховні функції, завдяки яким було виковано радянське суспільство в 1920—1930 роки, що означає, зокрема, необхідність перегляду зв’язків армії й вишів у контексті прогресу сучасних технологій». І далі автор починає міркувати про єдність армії та народу і мріяти про створення цілісного організму: армія — держава — суспільство.

Що за суспільство було виковане в 1920—1930 роки не лише в Росії, а й у Німеччині, зараз добре відомо, і чим закінчився цей мілітаризм у наступному десятилітті відомо теж. Можна було б не звертає уваги на ностальгію окремих прихильників Сталіна й Гітлера, якби це не було мейнстримом у російських ЗМІ і в публічній політиці.

При всьому своєму безумстві Путін і його безумне оточення не можуть не розуміти, що виграти війну в Сирії Росія не може. Так само, як не може виграти війну в Україні. Завдання — зробити два військові нескінченні серіали, дві безконечні криваві «Санта-Барбари». У серіалах глядачеві дають відпочити й роблять перерву між серіями. Путін влаштовує перемир’я. Не для того, щоб закінчити війни й домовитися, а для того, щоб війни тривали. В Україні хай тліє, головне, щоб не затухнула зовсім. У Сирії полум’я війни буде періодично жарко палахкотіти, оскільки, на відміну від України, там досить місцевого, а не привозного горючого матеріалу.

Угода Росії й США про перемир’я з 27.02.2016 для Путіна виконує роль такої перерви між двома серіями. Можливо, протягом якогось часу вбивати будуть менше, що можна вважати безперечним благом. Але сама конструкція сирійської війни й характер участі в ній Путіна, Асада та інших сил не дозволяють сподіватися на те, що перемир’я переросте в мир на цій землі.

Сирійське новинне агентство SANA 23.02.2016 повідомило, що сирійська влада згодна на перемир’я за умови, що боротьба з «ІДІЛ» та іншими терористичними організаціями триватиме. Проблема в тому, що Асад вважає терористами всіх, хто йому протистоїть.

Путін у своєму зверненні до росіян, у якому він розповів про свою розмову з Обамою, заявив, що з 27.02.2016 Росія припиняє бомбити в Сирії всіх, окрім «ІДІЛ», «Джебхат ан-Нусра» й інших організацій, визнаних ООН терористичними. Тобто президент Росії Володимир Путін публічно зізнався, що до цього Росія бомбила тих, кого ООН терористами не визнає. Можливо, Путін не хотів у цьому зізнаватися, але нічого іншого в його словах побачити просто неможливо.

Окрема проблема в цьому перемир’ї — «Джебхат ан-Нусра», оскільки, на відміну від квазі-держави «ІДІЛ», що локалізована в певній території і має подібність кордонів, терористи «Джебхат ан-Нусри» діють, наприклад у провінціях Алеппо й Дамаск, де Путін може бомбити їх під час перемир’я на «законних» підставах, тим самим у 100% випадках знищуючи бійців «Вільної сирійської Армії» і цивільне населення.

У Росії путінська безперервна брехня якщо й помічається, то сприймається здебільшого зі схваленням, ось, мовляв, наш Штірліц знову молодець, знову європейських і заокеанських йолопів довкола пальця обвів. На Заході всі ці карткові фокуси, по-перше, бачать, а по-друге, сприймають з наростаючою відразою. І не лише на Заході. Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун, який представляє не лише Захід, відповідальність за зрив попереднього перемир’я, що мало настати після переговорів у Женеві, поклав виключно на Росію, яка наполегливо бомбила не «ІДІЛ», а якраз тих, з якими зібралися переговорюватися.

Публікації найбільш авторитетних видань у Європі й США показують, що Захід чудово знає ціну будь-яким договорам з Путіним. Ось редакційна стаття у Нью-Йорк-Таймс. «Важко уявити, щоб перемир’я, про яке домовилися Сполучені Штати та Росія, давало істотні шанси добитися чогось більшого, ніж короткого передиху від бійні. Одна з причин — неймовірне переплетення секторів, що змагаються між собою, і повісток... Чи викликає Путін довіру у зв’язку з цими ініціативами? В Україні він вже чітко продемонстрував, що припинення вогню для нього — тактичний елемент, навіть димова завіса, а не мета».

І далі одна з найвпливовіших американських газет «Нью-Йорк-Таймс» фактично вимагає від влади США конкретних дій: «Хоч би якими поганими були карти Заходу в Сирії, не можна допустити, щоб Путін конвертував підтримку, яку він надає кривавому диктаторові, в пошану до його держави або згоду з його цинічними іграми в Україні».

Американська влада, чудово розуміючи, що довіряти Путіну не можна, готує на випадок зриву перемир’я «план Б», про існування якого вже заявив Керрі, а зміст цього плану позначило керівництво міністерства оборони та ЦРУ. Цей «план Б» полягає у зміцненні взаємодії з сирійською опозицією, що воює проти Асада, та запровадженні нових, болючіших санкцій проти Росії.

Граючи у «війну-перемир’я» одразу на двох фронтах: близькосхідному й українському, Путін уподібнюється жонглерові з факелами. Питання в тому, наскільки публіці й адміністрації цирку вистачить терпіння спостерігати цей досить монотонний атракціон.