Iз історії «хвороби»: «кучмізм» та українське телебачення
Олександр Ткаченко на зустрічі з Літньою школою журналістики «Дня» («Про криву телецінностей», «День» №№125-126 від 17-18 липня ц.р.) із об’єктивних причин майже не торкався деяких вимірів новітньої історії телебачення України, пов’язаних із політикою. Адже в його нинішній іпостасі генерального директора «1+1 media» деякі речі доводиться залишати, як то кажуть, «за кадром». От тільки картина розвитку телебачення за останні чверть століття виходить неповною.
Перший етап подолання радянщини почався ще за СРСР, в останні роки його існування, коли на УТ-1 з’явилися програми прямого ефіру, де брали участь не компартійні пропагандисти, а науковці, літератори, недавні дисиденти, представники діаспори. Це було відкриття — нормальні, ідеологічно не зашорені люди, які просто сиділи й розмовляли про цікаві речі! Ясна річ, як на сьогодні, архітектоніка цих програм була дуже наївна та нединамічна. Але люди в них брали участь цікаві, й це тоді було головним.
А розпочали новації дискусії в прямому ефірі секретаря ЦК КПУ з ідеології Леоніда Кравчука та професора філософії Мирослава Поповича, якщо не помиляюся, навесні 1989 року про цілі та методи діяльності створюваного тоді Народного Руху України «за соціалістичну перебудову» (ця приставка невдовзі закономірно відпала, а Рух став могутнім фактором політики).
Наступний етап змін на українському телебаченні — перші роки незалежності. Так, на УТ-1 був офіціоз, але ж і програми прямого ефіру зберігалися. А на УТ-3 (був і такий канал) з’являлися експериментальні розважальні програми, теж дуже наївні, але тоді це виглядало як відкриття нових обріїв. Були й «Новини УНІАР» на телеканалі ЮТАР, була й трансляція «Євроньюз» (уже не пам’ятаю, де саме), був й ІСТV — перший телеканал, де пішли в ефір західні серіали, фільми, розважальні програми та мультики українською мовою. Причому гарною українською. Ну, й «Миколина погода» на додачу...
Пам’ятаю, як російськомовні діти в нашому дворі, обговорюючи серіали про трансформерів чи переповідаючи чергові колінця геніально, як на мене, дубльованого на цьому каналі серіалу «Альф», переходили на українську.
І саме тоді з’явилися перші українські серіали, ще державного виробництва. Кількасерійна екранізація «Саду Гетсиманського» Багряного — і продовження (проте вже односерійне) цього фільму під назвою «Тигролови». Українсько-польський «Акваріум» — екранізація роману Віктора Суворова.
Не випадково, мабуть, Матвій Ганопольський, який 1994 року приїхав до Києва з Москви, написав тоді — коли вмикаєш телевізор, то розумієш, що Україна — це зовсім інша держава. Звісно, перебільшувати досягнення того часу не випадає, але все ж курс був узято правильний.
Ну, а потім прийшов Кучма. І коштів на державне виробництво фільмів не стало. А бізнесменів ніхто не заохочував спонсорувати вітчизняні фільми, як це робилося в Росії. Тому-то «Тигролови» й вийшли 1995 року в одній серії. І тому фільм «Страчені світанки», високо оцінений таким експертом, як автор «Дня» професор Борис Соколов, теж був односерійним.
Створювався в ті роки ще один дуже своєрідний серіал — «Тарас Шевченко. Заповіт». Його жанр — навчально-художньо-просвітницький. Перші три серії серіалу вийшли 1992 року. Ще три серії — 1994 року. Ще чотири серії (кожна у двох частинах) — зі скрипом 1997 року. А завершення цей — за задумом, 12-серійний фільм — так і не набув. Що, до речі, зайвий раз характеризує не тільки персону Леоніда Кучми й роки кучмізму, а й час правління «найбільш українського президента» Віктора Ющенка та його самого...
Ще до пришестя Кучми розпочалася підготовча робота до зйомок серіалу «Роксолана», який здобув неабиякий успіх у широкого кола глядачів. Самі зйомки почалися 1995 року; перші два сезони серіалу були показані в другій половині 1990-х, а зйомки завершальної частини тяглися аж до 2003 року, коли було завершено (можна сказати — домучено) третій сезон серіалу, вперше показаний по українському телебаченню аж 2006 року, після чого запис із україномовним озвученням загадково щез...
Інакше кажучи, кучмізм запанував і на телебаченні.
Його головні «досягнення» — вбивство новонародженого виробництва українських телесеріалів, ліквідація прямих ефірів (ток-шоу, якщо хтось пам’ятає, йшли в запису й піддавалися нещадній політичній цензурі) та нищення незалежних телеканалів. Кучмізм так побудував політику в царині мас-медіа, що незалежні телеканали стали власністю олігархів або «лягли» під кланові групи, а згаданий канал ІСТV взагалі став «сімейним», й одразу після переходу в нові руки — майже тотально русифікованим. Найгіршим тут стала русифікація дітей — україномовні мультфільми зникли з телеекранів...
На загал, кучмізм на десятиліття зупинив розвиток українського телебачення, а в багатьох моментах відкинув його в імперсько-радянське минуле.
Утім, треба віддати належне «плюсам», які представляв Ткаченко, — вони наприкінці 1990-х — на початку 2000-х давали західні серіали та фільми в перекладі (і хорошому!) українською. Скажімо, «Хоробре серце» і «Патріот» в україномовному варіанті «звучать» зовсім не так, як у російськомовному, — шотландці й американці сприймаються як побратими українців у боротьбі за національну незалежність, проти деспотичного поневолення іншими...
А потім увесь телепростір заполонили російські фільми й серіали, а на додачу — продукти «спільного виробництва», які всі разом стверджували «русский мир». Мовляв, Україна та Росія — це те ж саме, «какая разница»? Українські актори, сюжети, сценаристи, «спільне виробництво» — а дія все одно розгорається в «русской глубинке»... Скажімо, в питомо російській культурі немає феномену відьми, це європейське (й українське) явище, — але з легкої руки сценаристів із України в «спільних» фільмах і серіалах з’явилося й продовжує з’являтися чимало відьом...
Початок цьому, втім, було покладено теж «плюсами» — серіал «День народження буржуя». Я випадково подивився тільки одну серію і запам’ятав проїзд головного героя на авто від метро «Арсенальна» на Поділ, де його спинив даїшник чогось із російськими емблемами... Дія розгортається в Києві, але, очевидно, щоб не шокувати російського глядача тризубами й синьо-жовтими нашивками, й причепили ці емблеми... А перші сезони також «спільного» серіалу «Смерть шпионам», які вийшли вже за правління Ющенка? І Вінниччина, й Полісся, й Слобожанщина — «русская земля», де тільки поодинокі персонажі розмовляють каліченою українською...
Я торкнувся тільки деяких телесюжетів минулої чверті століття. Повторю ще раз: кучмізм загальмував розвиток українського телебачення на десятиліття, а по деяких позиціях відкинув його назад. І це сьогодні слід пам’ятати.
