Хтось із обслуговуючого персоналу

«Каждый выбирает для себя
Женщину, религию, дорогу.
Дьяволу служить или пророку —
Каждый выбирает для себя».

Дивовижно точно сказано поетом Юрієм Левітанським про моральний вибір кожного з нас.

«Це дивовижне ремесло» — так назвав свою книгу про журналістів болгарський письменник Богуміл Райнов. І хіба він не був правий?

Утім, широко популярна думка, що інші представники цієї професії нерідко плутають її з іншою прадавньою професією. Хто правий? І ті, й інші. Все залежить від принципів і наявності або відсутності таланту в кожного з тих, хто прийшов у журналістику.

Розумним або дурнем, високим професіоналом або бездарністю, чесною людиною або пройдисвітом може бути слюсар, інженер, водій автобуса. Але журналістська робота така, що ти завжди на виду, і твоє слово, і справа можуть вплинути багато на що. Принаймні в демократичній країні. Стійка і непохитна Ганна Політковська і зухвалі папараці, через яких загинула улюблениця Британії принцеса Діана. Хто з них більш типовий представник журналістської професії? Суперечка нескінченна.

Пригадую, як після «надцятої» чарки двоє бувалих партійних «журналюг» посперечались при мені, хто з них напхає в найближчу «передову» більше цитат із виступів на нещодавньому пленумі ЦК. А в цей час у сусідньому кабінеті працював над статтею хлопець, який своїм журналістським розслідуванням фактично зняв обвинувачення у тяжкому кримінальному злочині з невинної людини. І ці люди працювали разом в одній газеті.

Тоді, за радянських часів, пошепки в курилці висловлювали мрію коли-небудь позбутись партійного диктату. І що ж? Настали інші часи. І виявилось, що диктатура грошей багатьох узяла за горло сильніше, ніж партійна. Се ля ві, панове. Ким бути, як жити — все-таки залежить від нас самих.

І тут я пригадую візит за «перебудовних» часів до редакції, де я працював, московського гостя — маститого журналіста і письменника, що писав у минулому на «патріотичну» тематику. Того вечора, кипівши образою на колишніх начальників, він повідав нам доволі потішну історію. Справа була наприкінці сімдесятих років, саме в розпал брежнєвського «застою». Нашого гостя, назвемо його Н., якось було запрошено до Кремля на банкет, присвячений черговому радянському святу. У розпал веселощів Н. пригадав, що забув зателефонувати в одній дуже важливій справі. Мобільників тоді, самі розумієте, ще не було. І він спішно вирушив до однієї з відомих йому службових кімнат, де був телефон. А коли повертався, несподівано побачив у коридорі групу фігур, що насувались на нього. Попереду повільно і поважно простував сам Михайло Андрійович Суслов — головний ідеолог Країни Рад. Формально друга, але, як багато хто не без підстав вважав, перша людина в державі. Висунутий у партійну еліту ще самим Сталіним, непереможний у партійних «бійках під килимом», він вселяв панічний страх у душі багатьох «бійців ідеологічного фронту», які чудово пам’ятали, що саме за Суслова редактором «Правди» у головній газеті країни було опубліковано статтю «Кібернетика — чорна наука мракобісів» та інші подібні «засадничі» опуси.

І ось, відчуваючи легке тремтіння в колінах, Н., побачивши всемогутнього партійного боса, пропускаючи процесію, притиснувся спиною до стіни. Тим часом Михайло Андрійович, уже було пропливши повз нього, раптом прихильно побажав зупинитись і, повернувши голову, звернув свій погляд у бік застиглого в пошані журналіста. У старечих безбарвних сусловських очах Н. угадав німе запитання і поспішив на допомогу.

— Михайле Андрійовичу, це я, журналіст такий-то, автор статей і книжок про партію і Батьківщину, — відрапортував він.

У відповідь Суслов полегшено зітхнув.

— Так, так, — промовив він, — я так і подумав, що хтось з обслуговуючого персоналу. — І після паузи додав: — Вас погодували?

І з цими словами, не чекаючи відповіді, могутній ідеологічний вождь продовжив свій шлях...

«Безглуздо читати нотації землетрусу», — говорив не останній із філософів Фрідріх Ніцше.

Я й не намагаюсь цього робити. Просто констатую той факт, що сьогодні у свідомості чималої кількості «акул пера і мікрофона» бабло перемогло і зло, і добро. І коли читаю несміливу анонімну статтю, автор якої єхидно знущається з людей, які стали на захист жорстоко вбитих з нагоди футбольного Євро-2012 бездомних тварин, або бачу згорблену спину вже немолодої людини, яка незграбно стрибає за високим начальством по межигірських пеньках, я чітко відчуваю, що це він — хтось з обслуговуючого персоналу. І він дуже хоче, щоб його ситно погодували...