Коли журналіст стає біженцем

«Забудьте, що ви були журналістом, тепер ви — біженець. Забудьте все про своє минуле життя». Це слова журналістки сирійського радіо Ранії Бадрі, яка змушена була покинути країну через перешкоджання професійній діяльності. Цей та інші випадки різноманітних утисків медійників, що призвели до еміграції останніх, опубліковано у звіті Комітету захисту журналістів «Журналісти у вигнанні 2013».

Про ситуації морального і фізичного залякування журналістів, особливо тих, які працюють у гарячих точках, часто знімають кіно голлівудські та арт-хаусні режисери. Як от, «Дарфур: хронічки оголошеної смерті», де представлено непростий вибір журналіста на тлі міжетнічного конфлікту у Судані, що спричинив збройне протистояння між центральним урядом, неформальними проурядовими арабськими збройними загонами «Джанджавід» і повстанськими угрупованнями місцевого негроїдного населення. Проте події на екрані все ж таки дистанціюють глядача від реальних проблем і цифр. А факти такі — за минулий рік 55 медійників залишили свої країни через загрозу насильства та можливість потрапити до в’язниці. І це тільки ті кореспонденти, які офіційно звернулися по допомогу. Про це йдеться у звіті Комітету захисту журналістів (CPJ) «Журналісти у вигнанні 2013».

Останні медійні події Туреччини, Ірану та Греції витіснили зі свідомості громадськості такі проблемні країни у сфері ЗМІ як Сирію і Сомалі. Хоча CPJ називає вищезазначені держави «двома найбільш смертоносними та небезпечними для журналістів». Так, наприклад, у Сирії за минулий рік загинуло щонайменше 28 кореспондентів, а допомогти виїхати звідти комітету вдалося всього вісімнадцятьом. Не краща ситуація й у Сомалі — тут у 2012-му загинуло 12 осіб. А 70 журналістів політика держави змусила покинути країну. Відтоді Сомалі перебуває в ТОП-10 найбільш небезпечних територій для працівників ЗМІ. Окрім цього, на думку CPJ, найвища точка кипіння у медійному середовищі притаманна також Ірану, Ефіопії, Еритреї, Мексиці, Шрі-Ланці, Судану та ще тринадцятьом іншим державам.

Найгірше те, що журналісти у цих країнах можуть покладатися виключно самі на себе, зрідка медійну спільноту або міжнародні правозахисні організації. Місцева влада не поділяє політику протекціонізму, тому усунення або залякування журналіста стає звичним явищем. Кореспондентів знищують, а їх переслідувачі залишаються не покараними. Як повідомляє CPJ, «у країнах з високим рейтингом безкарності насильство продовжує зростати, і ситуація погіршується, оскільки вбивці знають, що шанс бути спійманим вкрай малий. Результатом стає самоцензура або втеча журналіста».

Ще одна проблема, з якою мають справу журналісти-біженці — бюрократична. Іранські журналісти, які зазнали утисків, найчастіше емігрують до Малайзії чи Туреччини через легкість отримання візи або взагалі відсутність потреби у такій. Проте Туреччина не надає постійний притулок не-європейцям. У звіті «Журналісти у вигнанні 2013» зазначено: «Іранським біженцям не дозволено селитися на постійній основі або працювати. Щоб отримати ці права й переселитися у треті країни, вони повинні зареєструватися як біженці у Верховному комісаріаті ООН. Але журналісти повідомили CPJ, що очікування реєстрації та черга тривають два роки. У агентстві ООН в Анкарі, у відповідь на питання з приводу тривалого часу очікування, заявили, що вони реорганізовують процедуру реєстрації таким чином, щоб іранці змогли пройти її протягом 18 місяців».

За даними CPJ, лише 22 % висланих журналістів змогли відновити роботу за своєю спеціальністю. Багато хто з них змушений займатися чорною працею, щоб вижити. Таким чином, вивчення знаменитої публіцистичної праці Джона Мілтона «Ареопагітика», що присвячена питанням цензурування органів ЗМІ в Англії і виступає за свободу слова, на факультетах журналістики в українських і не тільки вищих навчальних закладах швидше нагадує насмішку, ніж маніфест дії в умовах сучасної геополітичної ситуації.

КОМЕНТАР

Оксана РОМАНЮК, представник міжнародної правозахисної організації «Репортери без кордонів» в Україні:

— Загроза безпеці журналістів в Україні за 2012 рік зросла втричі порівняно з 2011-м і залишилися на тому ж рівні у 2013-му. На щастя, Україна не є гарячою точкою, тому фізичне знищення медійників не притаманне нашій державі. І біженцями у нас працівники ЗМІ стають вкрай рідко, Україна — це навіть не Пакистан. Останній випадок, коли до нас зверталися по допомогу, трапився два роки тому. Це були журналісти місцевого рівня, які займалися політичною та соціально-економічною тематикою. Я не вказуватиму їх імен. До того ж, у нас присутня проблема безкарності — лише кожен десятий нападник несе покарання. На місцевому рівні міліція працює у зв’язці із владою, яка й ініціює переслідування і різноманітні утиски на журналістів. Проте в Україні зараз наростає інша проблема — цензурування. Медіа-простір захоплюють бізнес-представники, яких асоціюють з Сім’єю. Я вважаю це основною загрозою не тільки для журналістського середовища, а й для суспільства.