Кориснi мерзотники, що прикидаються ідіотами
На минулому тижні в російській пресі спостерігався помітний спад інтересу до української проблематики. І навіть відмова України прийняти нового російського посла поки що не викликала тієї істерики в прокремлівських ЗМІ, яка з’явилася б неодмінно, якби ця подія сталася в інший час. Відмова прийняти послом Михайла Бабича, силовика, що прославився в Росії регулярними позовами проти журналістів, які посміли без захвату виголосити ім’я Путіна, — це рішення України видається єдиним можливим для країни, що бажає зберегти суверенітет. Оскільки Росія оголосила кандидатуру Бабича до того, як дістала згоду України, тим самим демонстративно наголошуючи, що думка України її не цікавить. У результаті — закономірна і гідна відповідь української сторони.
Судячи з усього, цілковите затишшя на українському інформаційному фронті пов’язане не лише з тим, що головні «гармати» відпочивають на пляжах у країнах ймовірного противника, а й з тим, що інформбійці, які залишилися, не отримали чітких вказівок від кремлівських кураторів про те, з якою інтенсивністю треба плювати у бік України. Тому плюють рідко, мляво і не надто прицільно. У агентстві «РИА «Новости», де зазвичай антиукраїнські матеріали сягали третини всього обсягу публікацій, наразі про Україну не сказано жодної серйозної гидоти.
У «Известиях», де інколи увесь номер наповнений злістю проти українських фашистів, десь на задвірках сайту самотньо теліпається тижневої давнини замітка колишнього віце-прем’єра уряду Януковича, Сергія Арбузова, який з надією пише, що з настанням холодів в Україні почнуться бунти і владу буде повалено. Замітка так і називається мрійливо: «Революція почнеться взимку». Зазвичай таких прогнозів про те, що революція гідності в Україні ось-ось завершиться народним повстанням і Україна сама проситиметься до складу Росії, буває по кілька на день, до того ж на різні голоси. До того ж з кожним днем ці пророкування видаються дедалі комічнішими. Ізраїльський публіцист Авігдор Ескін, наприклад, з весни 2014 року патякає про майбутні єврейські погроми в Україні, оскільки, як відомо, там при влади суцільні антисеміти, фашисти і бандерівці. А ці українські фашисти, ніби кепкуючи над Ескіним, узяли й зробили головою уряду людину на прізвище Гройсман. Можна, звичайно, й після цього продовжувати писати про владу «фашистів» і «нацистів» в Україні, але це вже геть для розумово обмежених.
На тлі спаду антиукраїнської активності російської пропаганди, чинник України останніми днями істотно зріс у світовій пресі і світовій політиці. Цьому сприяли політики Франції і США. Скандальний візит до Криму в обхід Києва групи французьких парламентаріїв на чолі з Тьєррі Маріані завершився обміном люб’язностями з кореспондентом агентства УНІАН у Москві Романом Цимбалюком. Журналіст поцікавився, чи повинні будуть депутати Державної думи Росії отримувати французьку візу в разі анексії Росією острова Корсика в разі проведення там референдуму про відокремлення від Франції без погодження з Парижем.
Ремесло журналіста потребує вміння ставити запитання різних типів. Є «запитання-запитання», які ставлять, коли журналістові справді цікава думка співрозмовника і він щиро хоче її з’ясувати й ознайомити з нею свою аудиторію. Є «запитання-компліменти» на кшталт: «Як вам вдається так багато працювати і чи вистачає часу на сон?». Такі запитання любить ставити начальству Соловйов. Журналісти таких запитань не ставлять. А є «запитання-удари», які вдаються риторичними, оскільки в запитанні міститься відповідь. Вони ставляться з метою вивести співрозмовника з рівноваги і показати своїй аудиторії, як він викручуватиметься. Роман Цимбалюк вісім років працює в країні, яка окупувала частину території його країни і веде з його країною агресивну війну. Більшість російських політиків і ті зарубіжні політики, які Росію в цій війні підтримують, — його вороги. Не співрозмовники, не опоненти, а вороги. І запитання, які він їм ставить, це майже завжди «запитання-удари». І це запитання про «анексію Корсики» було цілком нормальним акцентованим «запитанням-ударом».
Журналістові Роману Цимбалюку варто було б, завдавши цього удару, спокійно дочекатися відповіді, яку навіть такий досвідчений демагог, як Маріані, навряд чи зміг би зробити переконливою. Натомість журналіст Роман Цимбалюк, ніби недосвідчений боксер, «кинувся на добивання». Поставив друге запитання про те, скільки Маріані отримав від російського уряду за свою поїздку до Криму. І цим зіграв на руку французькому парламентарієві. Дозволив йому удати ображену цнотливість, назвати саме запитання «лайном», висловити українському журналістові «цілковите презирство», а на довершення запитати, скільки йому платять за такі запитання.
Ленін називав західних буржуазних політиків і громадських діячів, які підтримували більшовиків, корисними ідіотами. За часів Леніна вони дійсно ще могли бути «ідіотами», тобто і справді не розуміти, кого і що вони підтримують. Але вже підтримка сталінського режиму політиками Заходу більше схожа на мерзенність, ніж на ідіотизм. Прямий провісник Тьєррі Маріані, французький політик Едуар Ерріо, влітку 1933 року в самісіньке жахіття Голодомору приїхав на запрошення Сталіна в радянську Україну. І після того, як йому показали створені до його приїзду потьомкінські села, заявив: «Я проїхав всю Україну і кажу вам, що бачив квітучий сад. Отже, дозволю собі не повірити міркуванням про голод і спустошення». Це не ідіотизм. Це мерзенність. Треба було дуже захотіти не зробити крок убік від маршруту, організованого НКВС, і не побачити схожих на скелети дітей і трупи померлих від голоду, що валяються скрізь.
Сьогодні, 83 роки по тому, естафету ганьби французької політики від Едуара Ерріо приймає Тьєррі Маріані, з рота якого вилітають кліше російської пропаганди: «Майдан — це держпереворот, організований США», «Путін, приєднавши Крим, врятував кримчан від жахіття громадянської війни» тощо. На відміну від сталінських, а тим паче від ленінських часів, сьогодні, в умовах достатку інформації, французькому політикові потрібно мати надто вибірковий зір, аби не побачити того, що відбувається в Україні і в Росії. І тісна співпраця Маріані із «православним чекістом» і мільярдером Якуніним і депутатом від ЛДПР Слуцьким, фонд якого і фінансував кримський вояж французьких депутатів, багато в чому пояснює цю вибірковість.
У міру наближення до фінішу передвиборних перегонів у США, тут дедалі частіше розігрується українська карта. Трамп у своєму інтерв’ю програмі TheWeek на каналі ABC фактично виправдав анексію Криму, заявивши: «Народ Криму визнав за краще бути з Росією, а не там, де він був раніше». Окрім того, Трамп почав переконувати ведучого й американців, що «Путін не увійде в Україну». А коли ведучий повідомив йому неприємну новину, що Путін вже там, до того ж уже два роки, Трамп спочатку трохи знітився, а потім сказав, що, коли він прийде до влади, Путін в Україну не увійде.
Навіщо Путину знову «входити в Україну», якщо він частину її території вже відкусив і тепер насилу перетравлює, а на іншій частині веде війну, Трамп не пояснив. До того ж надії, що виникли в якихось найбільш наївних трамполюбів, що Трамп, прийшовши в Білий дім, вижене Путіна з України, сам Трамп рішуче розвіяв. «Ви хочете все повернути назад, ви хочете розпочати третю світову війну, аби отримати його (Крим) назад?» — обурено запитував він у тих, хто виступає за відновлення територіальної цілісності України. Певно, довкола кандидата від республіканців не знайшлося нікого, хто пояснив би йому, що зовсім не обов’язково розпочинати третю світову, аби змусити агресора, навіть з ядерною бомбою під пахвою, покласти на місце вкрадене. СРСР, наприклад, пішов з Афганістану без жодної світової війни.
У корисних мерзотників, що прикидаються ідіотами, які не розуміють, яку загрозу світові несе путінський режим, є різні резони. У когось, як у колишнього канцлера ФРН Шредера чи глави МОК Баха, ці резони явно меркантильного штибу. Хтось, як Маріані і Трамп, намагаються зіграти разом із Путіним на збільшення хаосу у світі, оскільки у світі впорядкованому і стабільному не мають жодних політичних перспектив. Результат їхньої політики буде такий самий, що і в їхніх попередників, які не прикидалися корисними ідіотами, а були ними насправді. Цей результат: перетворення їхніх імен на загальні імена для позначення зради і угодовництва з ворогами цивілізації.
