Ліберальні холуї за викликом
Незважаючи на заливчастий регіт наших «Іскандерів» і глумливе хихикання «Булави», санкції б’ють по путінському близькому й далекому колу дедалі болісніше. Дедалі більше людей, які потрапили завдяки участі в агресії в Україні до списків міжнародних ізгоїв, змінюють позицію щодо перебування у цих списках. Якщо спочатку було модно пишатися своїм вигнанством, то тепер хтось, як Йосиф Кобзон, намагається бити на жалість, мовляв, пустіть болящого дідуся хворобу свою в Європі вилікувати, а хтось, як Дмитро Кисельов, з нахабною пикою намагається через суд добитися відновлення свого «порушеного» права їздити до Європи, яку так паплюжить.
Але головна надія всієї російської політичної й економічної еліти покладається зараз на участь Путіна в ювілейній сесії Генеральної асамблеї ООН, де 28 вересня заплановано його виступ. Саме там, у лігві головного ворога роду людського, наш Штірліц має зробити чергове диво. А саме, ударившись об трибуну ООН, Путін має з міжнародного ізгоя перетворитися на рятівника людства й одночасно на його благословенного лідера та наставника, сучасного Мойсея, що вказує народам шлях істини і добра.
Причому з такими інтонаціями минулого тижня виступали не лише й навіть не стільки затяті запутінці й кримнашевці, а більшою мірою ті, хто в ток-шоу російського ТБ зазвичай грає роль спеціальної «опозиції», свого роду «лібералів за викликом».
Можливо, найяскравішим представником цього метушливого племені є американський політолог Микола Злобін, велике інтерв’ю з яким днями опублікувала «Комсомольская правда». Мабуть, більш вірнопідданської промови не зміг би виголосити навіть найзавзятіший депутат від «Единой России», навіть який-небудь Железняк не зумів би.
«Ми живемо у світі політичних лузеров», — сумно повідомив американський політолог. — «Усе, що пропонується, якесь неповноцінне. Америка не може нічого запропонувати путящого, Євросоюз, Китай... Той, хто зможе запропонувати путящий, реалістичний і привабливий для інших країн світу план виходу з цієї повільної глобальної кризи, той, напевно, викличе інтерес не лише на цій Генеральній асамблеї, а й взагалі найближчим часом...» І тут американський політолог Злобін називає ім’я цього героя: «Ось від Путіна й чекають, що він запропонує щось своє».
Те, що Путін запропонує «щось своє», це, як то кажуть, і до ворожки не ходити. Але хто саме, окрім членів «Единой России» і придворних політологів, чекає від Путіна «реалістичного й привабливого для інших країн світу плану», Микола Злобін не уточнив. Зате дав Путіну кілька ділових порад, як йому поводитися на трибуні ООН. Запорука успіху путінського виступу, вважає політолог Злобін, у тому, щоб уникнути таких містечкових проблем, як Україна.
«На тлі глобальних проблем Україна, даруйте, мало кого у світі цікавить, — повідомив політолог Злобін. — В Африці свої проблеми, в Латинській Америці й Азії — свої. І багато які з них за масштабом перевищують проблеми України». І далі Злобін продовжує наполегливо вказувати Україні її місце на задвірках світу: «Таких конфліктів, як в Україні, у світі було дуже багато. Провінційні (!) напіввоєнні конфлікти, з польовими командирами, незрозумілою владою — в 70-ті, 80-ті, 90-ті роки вся Африка була охоплена такими конфліктами. Тут нічого нового немає, світ більш-менш знає, що з цього виходить, як такі конфлікти вирішуються і як їх заморожувати». Кінець цитати.
Можливо, американський політолог Злобін просто придурюється, називаючи війну в центрі Європи «провінційним конфліктом», вважаючи, що читачі «Комсомолки» не знають, де міститься Україна, а може й насправді вважає Європу глибокою провінцією. Важливіше інше. Конфліктів, коли велика країна-агресор, з тих, хто як і раніше вважається світовою державою, відбирає в іншої країни шматок території й розв’язує на решті території збройний конфлікт, — таких конфліктів за останні десятиліття у світі не було. Подібне було наприкінці 30-х років минулого століття, і світ точно знає, «що з цього виходить і як такі конфлікти вирішуються».
Американський політолог Злобін дуже хоче догодити читачам «Комсомолки», а головне, тим, хто формує настрої цих читачів, тому не шкодує для України зверхніх і принизливих інтонацій. Кажучи про ініціативу керівництва України позбавити Росію права вето у Радбезі ООН, Злобін повідомляє, що «Україна намагається ловити рибку в каламутній воді, прагне роздути чергові антиросійські настрої». І дає пораду: «Україну в цьому питанні точно можна ігнорувати».
Бізнес Злобіна і таких, як він, влаштований вельми нехитро. Треба потрапити в пул лояльних експертів, які на всіляких тусовках на кшталт Валдайського клубу отримують доступ до Путіна, можуть навіть поставити йому запитання. Потім, приїхавши до себе в США, можна підвищувати розцінки на свої лекції й аналітичні нотатки, аргументуючи тим, що їхній автор володіє ексклюзивною інформацією про звички «загадкового російського ведмедя» з першоджерела, тобто від самого ведмедя. Межу, що відділяє лояльність від плазування, в такому бізнесі зберегти не вдається нікому.
Іншу категорію ліберальних експертів, що прагнуть підтримати Путіна під ліктик, коли він підніматиметься на трибуну ООН, представив Сергій Станкевич, який опублікував в «Известиях» від 22.09.2015 статтю під назвою «Принц штатський» і його вибір». Тут історія дзеркальна порівняно з американським політологом Злобіним. Якщо американський політолог Злобін вболіває за російського президента Путіна і дає йому поради, то російський політолог Станкевич дуже переживає за долю американського президента Обами й дбайливо пояснює, як йому гідно завершити своє президентство.
Зараз, як з’ясував Станкевич, в Обами «воістину гамлетівський вибір». Виявляється, головна проблема, яку ніяк не може вирішити Білий дім, — чи треба Обамі зустрічатися з Путіним. І Станкевич, хвилюючись, як там Обама проведе останній рік у Білому домі, дає йому вибір між двома альтернативами, фактично між дорогою добра й стежиною зла. Якщо Обама наполягатиме, щоб Путін здав Асада й відчепився від України, то тоді йому краще з Путіним не зустрічатися. Тут Станкевич туманно натякає на якісь страшні наслідки такого варіанту зустрічі, не виключено, що Путін, на його думку, може в цьому випадку звести рахунки зі своїм опонентом прямо в Овальному кабінеті. І це, зрозуміло, дуже засмутить політолога Станкевича.
Але в Обами є шанс не розстроювати Станкевича й обрати правильну тактику у спілкуванні з Путіним. Для цього треба: «Підтвердити повноцінне конституційно-правове оформлення компромісу між Києвом і бунтівними анклавами в Донбасі. Закріпити розуміння того, що блокада Придністров’я рівносильна акту війни, чого не можна допустити ні за яких обставин».
Так, тепер що там у нас щодо Сирії та ІДІЛу. Тут політолог Станкевич пояснює Обамі, що «безглуздо пропонувати Москві «просто увійти» до створеної Вашингтоном коаліції як 61-й учасник. У цьому великому міжнародному оркестрі мають бути два солісти, якими час погоджувати свої партії». Кінець цитати. Тобто Обама, дослухаючись до добрих порад Станкевича, має, по-перше, здати Україну, а по-друге, розпустити анти-ІДІЛівську коаліцію й створити нову, в якій він підспівуватиме Путіну. Мабуть, після цього Обама зможе чудово провести рік, що залишився, у Білому домі.
Утім, є ще один варіант реакції на появу головного міжнародного агресора на трибуні ООН. Його пригадав головний редактор телекомпанії «Дождь» Михайло Зигарь у своїй колонці для «Слон.ру». Діло було на самому початку путінського президентства, у вересні 2000-го року на Саміті тисячоліття. Тоді Путін починав, а Клінтон завершував свій термін. І коли Путін пішов до трибуни для свого першого виступу перед лідерами всіх країн світу, Клінтон «апатично потягнувся, встав і пішов до виходу. Через хвилину пішла добряча половина гостей. Путін виступав у напівпорожньому залі».
Навряд чи Обама здатен на таке. Залишається сподіватися, що в Білому домі не слухають порад американського політолога Злобіна та російського експерта Станкевича.
