Лілія ШЕВЦОВА: У поведінці українців — історичне минуле
Нещодавно відомий російський політолог, провідний науковий співробітник Фонду Карнегі Лілія Шевцова на суспільно-політичному ток-шоу «Велика політика з Євгеном Кисельовим» («Інтер») заявила, що подумує про зміну російського громадянства на українське. Тоді це не справило такого резонансу, як нещодавній ефір на російській радіостанції «Эхо Москвы», де пані Лілія підтвердила свої наміри. Це сколихнуло аудиторію радіостанції, яка по-різному поставилася до висловів авторитетного політолога. «День» зателефонував пані Шевцовій, щоб довідатися про реакцію її колег на таке рішення.
— Якщо вже для мене як для інтелектуала Україна уявляється комфортним суспільством... Коли я приїжджаю в Україну, мені вільніше дихається, незважаючи на те, що помічаю зараз в українському суспільно-політичному житті деякі симптоми, які непокоять мене. Те ж саме я повторила в ефірі «Эхо Москвы» (минулої п’ятниці. — Ред.). І у нас з Венедиктовим (головний редактор «Эхо Москвы». — Ред.) виникла дискусія. Він говорив: «Ну як же це так, Україна рухається у тому ж напрямку, що й Росія, Янукович мало не стає Путіним...» Проте я сказала, що є ціла низка сприятливих обставин, які можуть дозволити Україні «вискочити» у Європу, у більш цивілізований простір. Зараз цих чинників у Росії я не бачу. Для інтелектуалів жити в Росії менш комфортно. Хоча психологічно я відчуваю роздвоєність. Складно бути людиною, у якої дві батьківщини, у якої є тяжіння і до своєї колишньої батьківщини, і до тієї країни, в якій вона провела понад 20 років.
— А які це обставини, які можуть допомогти Україні, як ви висловилися, «вискочити» у Європу?
— Україні пощастило з географією: вона розташована набагато ближче до Європи, межує з Європейським Союзом, на відміну від Росії. Далі. Історичне минуле України. Через якийсь генетичний код воно виявляється в поведінці українців, хай і в окремих регіонах. Це робить Україну вільнішою. Є ще і такий елемент як регіоналізація України — окремим регіонам властива своя психологія, особлива ментальність і політична культура. В Україні існує і плюралізм політичних еліт. Все це спонукає домовлятися. В українському політичному класі немає монолітності. І слава Богу. Сама необхідність домовлятися, перед якою з’являються українські еліти, вже створює передумови для політичного і суспільного плюралізму. І нарешті той факт, що Україна все ж не «держава» в російському розумінні, тобто у неї немає таких політичних амбіцій, які є у Росії — спадкоємиці Радянського Союзу. Сам факт, що Україна не є спадкоємицею СРСР (і в Раді безпеки, і в інших організаціях), той факт, що Україна відмовилася від ядерної зброї, позбавляє її «державності» в російському розумінні, тобто надмірних зовнішніх амбіцій. А відтак дає можливість більше уваги приділяти самій собі — власному розвитку. Це щаслива якість. Інша річ — чи зуміє Україна нею скористатися. Це питання відкрите. Принаймні, траєкторія руху України поки що не визначена. Росія йде в минуле, зі своєю системою, помилками, проблемами і амбіціями. А Україна «зависла», але вона як і раніше зберігає свій європейський вектор. Ще Україна та її населення не мають бажання облагодіяти, ощасливити інші нації. А в російської політичної еліти це все ще є — ось це я називаю «залишками імперскості та державності».
— Скажіть, будь ласка, а якою була реакція ваших колег на те, що ви замислюєтесь про зміну громадянства?
— Я ще не подавала документів, але ця думка постійно біля мене. Якби технологія була легкою і простою, напевно, я б це зробила, але я ще не підійшла до цього процесу. Серед моїх колег є представники різних національностей. На мої роздуми вони відреагували неабиякою цікавістю і підтримкою. Інша річ, що ці мої слова викликали дуже «палкі» відгуки в чисто радянському, совковому стилі серед аудиторії, яка слухала мене: мовляв, чому вона сюди приїхала, нехай їде до своїх західних «бандерлогів». Це типово совковий стиль, який свідчить про збереження радянської ментальності. Але що робити, якщо у нас таке населення? А загалом, коли замислююся про таких людей як я, — нас, колишніх львів’ян, у Москві дуже багато.
— Нам стало відомо, що ви маєте намір створити Львівський клуб у Москві. Можете розповісти детальніше про цю ініціативу?
— Коли я була в товаристві головного редактора «Эхо Москвы» Олексія Венедиктова та оглядача цієї радіостанції Віталія Димарського, хтось (здається, Венедиктов) раптом сказав: «Слухайте, але ж ви маєте створити Львівський клуб!». І ми почали перераховувати, як багато серед нас у Москві львів’ян. І це не лише Юрій Башмет, впливовий і важливий для мене з моральної точки зору політик Григорій Явлінський, це і Анатолій Чубайс, який народився у Львові. До речі, Віталій Димарський теж звідти. Якщо ми домовимося, то можемо створити свою Львівську громаду в Москві. І якщо нам вдасться це зробити, можливо ми більшою мірою допоможемо зрозуміти нашій російській тусовці, що відбувається і в Україні, і на нашій першій малій батьківщині — у Львові, на Галичині. Тут стільки міфів, стільки стереотипів про події на Галичині! Тут стільки приводів для того, щоб зробити з львів’ян і галіційців ворогів, що мабуть потрібно буде зайнятися не лише власною освітою, зрозуміти, що там відбувається, але й освітою наших російських колег.
