Медіа-роззброєння?

На одному з радіоканалів, здається «Громадська хвиля», почув цікаву бесіду з донецьким журналістом Олексієм Мацукою. Мацука був змушений переїхати до Києва після відомих подій у регіоні. Здавалося б, такий досвід повинен позбавляти ілюзій. Аж ні. Мацука проповідував позицію «над сутичкою», закликав «славити мир, а не війну». Інфантилізм, дитяча наївність, нерозуміння найпростіших речей. Коли вирішується питання: бути країні чи не бути, кожен громадянин повинен визначити свою позицію: зі своєю він країною чи проти неї. Жоден нейтралітет тут неможливий. Tertium non datur. Третього не дано. Багатьох наших журналістів переслідує спокуса зачинитися в башті зі слонової кістки, абстрагуватися від холодних вітрів історії. Байдужість до долі України маскується у них гонитвою за міфічною абсолютною об’єктивністю, безсторонністю, «рівновіддаленістю» як від злочинця, так і від його жертви. Тут вони зазіхають на прерогативи Господа Бога, який єдиний може бути цілком об’єктивним, оскільки підноситься над всією нашою мирською метушнею.

Для людської ж істоти подібне прагнення до «вселенської» об’єктивності є спокусою і гординею. Навряд чи особистість етична захоче здійнятися, стати вищою за свій народ і його біди. А герцог де Ларошфуко стверджував: «Жоден філософ не ставився філософськи до зубного болю». «Громадська хвиля» чомусь залучає саме носіїв таких настроїв соціального ескапізму (втечі від дійсності), виходячи з чого, з великим песимізмом починаю дивитися на перспективи «Громадського мовлення», дай Боже, аби воно не перетворилося на щось не дуже громадське. Дивно, але найяскравіші журналісти в Україні, тексти яких читаю з постійним зацікавленням, найменше стогнуть про дефіцит свободи слова.

ХОТІЛИ ПОТРАПИТИ ДО МОСКВИ, А ПОТРАПИЛИ ДО РОСІЇ

На ICTV програма «Гражданская оборона» робить те, що увесь наш телепростір не робив багато років, показує реальну Росію, її страшні внутрішні проблеми, протиріччя, жахливі контрасти. Адже довгі роки той же ICTV, «Інтер», ТРК «Україна» демонстрували про цю країну «Казки тисячі і однієї ночі», створюючи помилкове враження, що вся РФ живе так, як Москва, що сидить на нафтогазових грошах. Ось чому розчарувалися нині мої земляки в Криму, які хотіли потрапити до Москви, а потрапили до Росії.

Нещодавно один мій севастопольський приятель дивом до мене додзвонився і розповів, як відвідав місцеву поліклініку і нікого з медперсоналу там не застав. Коли, нарешті, з’явилася якась медсестра, він у неї запитав, де персонал, і вона відповіла: «Вони не вийшли на роботу». А не вийшли тому, що вдвічі зменшили зарплату. У співрозмовниці мого знайомого було дев’ять тисяч рублів, а стало — чотири. У лікаря було 30 тис. рублів, а стало 15. Начальство пояснило медичній громадськості: «Раніше у нас був перехідним період, а тепер житимемо, як уся Росія». Російський «агітпункт» закінчується. Починаються сірі будні. А щодо ліків мого приятеля поінформували: «Українських ми зараз не отримуємо, а 70 % російських не діють, це плацебо». Ідеалізація російської дійсності і зомбування нею української аудиторії — історичний гріх вищеназваних телеканалів. Програма «Гражданская оборона» — це дуже мало в якості вибачення або спокутування. Раніше треба було це робити, а не плазувати перед Кремлем. Раніше треба було дати слово російському аналітикові Андрію Окарі, який знайшов дуже точний термін для характеристики нинішнього стану російського телепростору: «телефашизм». За словами Окари: «Москва і Росія за умовами життя — це дві різні країни. Не випадково пожартував місцевий журналіст: «Якихось 100 кілометрів від Москви — і ви вже в Росії». Вся реальна потужність і справжнє багатство цієї країни міститься на схід від Уралу. Схід дає 50 % російського експорту і 75 % усієї нафти. Без цих територій РФ просто не зможе існувати. А що ж ці годувальники отримують? Убогість, соціальну деградацію, вимираючі села і депресивні міста. І, зрозуміло, потужне телевізійне зомбування.

ДЕ Ж САНКЦІЇ?

Перший Національний канал і канал «Рада» транслюють депутатські виступи в парламенті. З великим зацікавленням прослухав спіч представника «Блоку Петра Порошенка» Юрія Солов’я. Він говорив усе правильно: попри трагедії в Маріуполі і Волновасі торгівля між Україною і Росією йде в повному об’ємі, економічні зв’язки не обмежені. Де ж санкції? Панові Солов’ю слід було б звернутися з цим запитанням до людини, ім’я якої носить його депутатський блок. Чи депутат із Івано-Франківська не бачить жодного причинно-наслідкового зв’язку між ситуацією, що склалася, і політикою президента?  Якщо раніше з материкової України до Криму йшли по 500 важко навантажених хур з продовольством, то тепер до тисячі.

Зате ні жителям Криму на материк, ні людям з материка до Криму потрапити практично неможливо, оскільки транспортне сполучення заблоковане. В ефірі телекомпанії «Соціальна країна» (колишня «Чорноморська») представники кримськотатарського народу сказали: «Наші люди похилого віку зрозуміють економічну блокаду Криму, але вони не зрозуміють розриву людських зв’язків». Ці зв’язки треба відновити, а ось з хурами слід закінчувати. Досить годувати тих, кого під час війни годувати не належить, противника.

Не можна не сказати і про стратегічні вади: в період військових дій політика і дипломатія мають бути підпорядковані війні, а у нас армія — заручниця «дипломатичних танців» влади. Це фундаментальна помилка, і веде вона зовсім не до перемоги.

ВИГРАТИ СУД У ПУТІНА НЕМОЖЛИВО

Останнім часом нам все частіше нагадують про борг перед РФ в сумі трьох мільярдів доларів США. Ці гроші узяв Янукович у Путіна. Я щось не зрозумію, Москва захопила у нас Крим (з багатомільярдними активами), зруйнувала Донбас, убила безліч людей, завдала колосальних збитків і ми їй ще щось винні? Не здивуюся, якщо нинішня влада у Києві, зірвавши останню сорочку з простих українців, спробує ці вкрадені власником «золотого батона» мільярди повертати агресорові. Як повинна діяти повноцінна патріотична влада? Вона повинна заявити: нехай спочатку Росія поверне наш Крим, припинить війну на Донбасі, компенсує Україні матеріальні втрати, а тоді ми поговоримо про наші борги. Під час війни ніхто агресорові нічого не платить. Але на Банковій можуть бути якісь інші резони.  З точки зору нормальної логіки їхні дії не завжди можна зрозуміти.

Радіо «Вести», розповівши про голодування Надії Савченко в російській в’язниці, запропонувало слухачам відповісти на запитання: «За що б ви погодилися голодувати 60 діб?» Ідіотизм, знущання, волаюча нетактовність, прагнення звести трагедію до фарсу? Що це? Але в цьому все єство «Вестей».

Між іншим, у медіа-структурі явно крутяться чималі кошти, а громадськість до цього часу не знає, звідки гроші. Питання — важливе. Тим більше зараз, коли існує військова загроза. Втім, усе таємне рано чи пізно стає явним.

Мені доводилося чути радіорепортаж (дуже короткий) з судового процесу Надії Савченко. Бездоганно, вельми жорстко і чіпко вів захист адвокат Марк Фейгін. Власне, інакше з російською Фемідою і не можна. Фейгін може бути скільки завгодно геніальним юристом, але перед ним — глуха стіна, яка називається — російське «правосуддя». Це навіть гірше за нацистський суд, де Георгій Дімітров міг виграти, а Герман Герінг — програти. Виграти суд у Путіна неможливо. І правові аргументи тут нічого не варті, оскільки нинішнє російське право — це бажання Путіна, зведені в закон. Діє знаменитий фундаментальний принцип справді окремої і специфічної російської цивілізації: «Я начальник, ти — дурень».

Ось випустив Путін з в’язниці Ходорковського, оскільки в таку комбінацію склалися атоми і молекули в путінському мозку, а міг свого в’язня ще на десять років загнати «во глубину сибирских руд...» Хочеться вірити, що після останньої мінської зустрічі нашу співвітчизницю випустять із московського ув’язнення, але надій на це мало, хіба що цього раптом захоче ліва нога пана Путіна. А як він виглядав на початку свого злету: маленький, непримітний, скромний, соромливий. Зате тепер. Як писав байкар Крилов:

«Кто в чин пролез лисой,

Тот в чине будет волком»

На багатьох телеканалах почали обговорювати результати перемовин у Мінську. Деякі оглядачі поспішили виявити там мало не нашу перемогу. Але, коли читаєш документи, виникає зовсім інше враження. Я, звичайно, далекий від кладовищенських настроїв московського публіциста пана Шушаріна, суть яких свого часу виразив бард Володимир Висоцький: «Если правда оно, ну, хотя бы на треть, остается одно — только лечь, умереть...» Однак що означають вибори на територіях, які контролюються «ДНР» і «ЛНР»? Під автоматами терористів, в умовах озброєного насильства. Такими «виборами», дуже схожими на «референдум» у Криму, Україна лише легітимізує російських найманців, немов визнає їх як би «державу», від імені якої Путін воюватиме з нами, вдаючи, що він тут ні до чого. Свого часу російські більшовики воювали проти УНР від імені «радянської України». Путін наполегливо і небезуспішно закладає міну (у вигляді «ДНР» і «ЛНР») під цілісність і суверенітет нашої країни. А люди з вулиці Банкової йому в цьому об’єктивно сприяють.

Ми виведемо важку артилерію з фронту, а терористи скористаються цим, аби завдати удару по наших силах. Вони так наступають постійно. До речі, сам Порошенко, виступаючи в Брюсселі, визнав, що одразу після підписання угоди в Мінську «ДНР» і «ЛНР» перейшли в наступ. Ось і результат. І оцінка. Я згоден з думкою журналіста «1+1» Руслана Ярмолюка, що Україна в Мінську програла з багатьох пунктів, тепер буде чергове однобічне українське припинення вогню.

А чого варте зобов’язання України взяти на утримання всю соціальну сферу «ДНР» і «ЛНР»? Тобто командувати там буде Кремль, а оплачувати існування цих псевдодержава стане убогий  український народ.

«Придністров’я-2», з тією різницею, що Молдова своє Придністров’я не годує. Це робить Росія. А тут Путін добре влаштувався за наш рахунок. Путін використовує цей «мир», аби підготуватися до нового кидка (Сергій Дацюк точно назвав цей процес —  «повзучою окупацією»), я це називаю «тактикою салямі». Відкушувати нашу територію по шматочку. Відкусив 500 кв. км і почав перемовини, відкусив ще 500 і знову провів перемовини. Так скільки ж іще нашим начальникам потрібно наступати на граблі, аби побачити очевидне?