«Медіа-спільнота» – є, «медіа-солідарності» – немає

До редакції «Дня» із дружнім візитом завітала Наталія ВЛАЩЕНКО — головний редактор журналу «Публічні люди», автор програми «Люди. Hard Talk» на каналі «112 Україна», а також автор книжки «У нас був секс» (спільно з Гариком Корогодським), що недавно вийшла друком і вже набула розголосу. Це стало приводом поговорити про так звані стару політичну і нову журналістку «еліти», створення нових медіа і роль ЗМІ у формуванні українського суспільства. 

— Нацрада оголосила друге попередження «112 Україна», далі розкручується скандал із власниками, з другого боку — канал оголосив акцію на захист свободи слова. Якою ви бачите ситуацію на каналі зсередини?

— Я рік роблю «Люди. Hard Talk», і жодного разу мене не попросили запросити «Василя, а не Петра». Тричі на тиждень приїжджаю на канал і проводжу там багато часу. Півтори години мене гримують, а я — слухаю ефір. Як досвідчений телевізійний критик можу сказати одне — жодних сепаратистських мотивів я не чула.

Щодо власників. Не лише я бачила документи, де написано, що власник каналу — Андрій Подщипков. І коли кажуть «ні, неправда» — це смішно. Можливо, є афілованість певних осіб. Але навіть якщо вона є — що тут обговорювати? Всілякі вигуки на тему «зізнайтеся, що це не червоне, а біле», я вважаю безглуздими, вони не мають жодного стосунку до юриспруденції.

Каналові висувають претензію, що його ліцензія включала показ художніх фільмів і мультфільмів. Але настали інші часи, почався Майдан. Топ-менеджмент каналу почав вибудовувати інформаційне мовлення, тому що люди це дивилися. Попросили Нацраду з питань телебачення і радіомовлення поміняти ліцензію і дістали відмову. Коли першого разу постало питання про зміну ліцензії, Захарченко ще був при владі. Якби це був його канал, поміняли б дуже легко, як мені здається. Щодо морального боку питання. Власники всіх українських телеканалів — не люди майбутнього, вони не бездоганні з погляду етики. Обговорювати треба не власників, а продукт, який вони виробляють.

Коли говорять про те, що в нашому ТБ-просторі чогось не вистачає — то зробіть самі. Кажуть, «Шустер LIVE» — жахливе ток-шоу на замовлення. Добре, я взагалі його не дивлюся, хіба що по роботі. Але якщо Шустер замовлений -зробімо краще. Я прийшла в ефір, аби робити нове телебачення, як я собі його уявляю, надавати новий рівень розмов.

— У листопаді минулого року гостею програми «Люди. Hard Talk» була Світлана Заліщук. Випуск став досить скандальним і обговорюваним. Нещодавно в себе на Фейсбуці ви написали, що запрошували знову Світлану до студії, але вона відмовилася. Про що це свідчить?

— Чому я її запросила. Я дивлюся на всі процеси з двох боків — творчого і комерційного. У мене «рейтинг головного мозку». І якби Світлана прийшла до студії — усі б вимкнули «112 Україна». Але людина не готова до публічної діяльності. Люди сприймають питання журналіста, наче це були з’ясовування стосунків між двома покинутими дружинами. Можна було взяти реванш, а так питання залишилися відкритими — хто і як розподіляв ґранти. Або чому людина, яка декларувала зарплату в три тисячі, каже, що їй шість не вистачить у парламенті.

— Мова не лише про програму, а й про реакцію. У нас за ці роки сформувалася «медіаспільнота», а, по суті, корпоратив журналістів, які себе туди ввели і вважають, що у них є індульгенція. Але так і не виникла медіасолідарність. Чому, хто і що заважає?

— Цей процес формувався останні десять років. Право говорити від імені всього журналістського цеху присвоїли два десятки осіб, які сидять на ґрантах. І той рівень нетерпимості, який вони виявляють, змушує насторожитися. Найостанніший приклад з Лесею Ганжею. Вона теж має право на свій погляд, навіть якщо я не з усім в її статті згодна. У нас зараз соціальні мережі — як генеральна прокуратура. Справа може дійти до «журналістських трибуналів», коли розповідатимуть, хто має право на професію, а хто — ні, як вже було колись.

— Нещодавно у вашій програмі виступав один публіцист, який мимохідь заявив, що в Україні так і не з’явилося (!?) серйозного друкованого ЗМІ. Це — результат того самого поділу на «своїх» і «чужих» чи невміння оцінити гідно роботу колег?

— Аналізувати медіапростір і бачити — дуже важливо, але більшість цим не займається. Ми живемо в історичний час. Колишня журналістика померла, народжуються нові медіа. Коли кажуть про те, що в держави немає коштів на телебачення чи ЗМІ взагалі — це неправда. Просто витрачається дуже багато грошей на проекти, в яких немає вихлопу. Дивилася бюджет газети «Народна армія» (центральний друкований орган Міністерства оборони України. — Авт.) — 200 журналістів, 40 з них — полковники. А хто бачив цю газету? Краще все це обнулити, присипати хлоркою і дуже швидко зробити нові медіа. Така кількість журналістів, які увійшли до Ради, могли б цим зайнятися, але вони всі розбіглися по різних комітетах чи бігають за Коломойським.

І за всі ці роки «День» був номером першим, якщо мати на увазі просвіту, загальний градус і вібрацію українськості — те, про що всі говорять. «День» — це не просто гідне видання, це сьогодні найкраща українська газета.

— Ще з кінця 90-х ви стежите за публічними людьми. Як вони сьогодні впливають на політику? Хтось грає за новими правилами?

— Жодних нових правил взагалі немає, ми живемо у старій парадигмі. Нові правила повинні створювати інші люди. Вахтер ніколи не стане фешн-блогером. Те ж саме з нашою так званою елітою. Вони прийшли з радянської системи. Тільки тоді крали тайкома, а потім почали це робити явно і з великими апетитами. Зараз ми стоїмо на умовній межі — чи ми самі себе уб’ємо і знищимо країну, чи все ж таки ми зможемо вирватися і почати трансформацію, що має розпочатися з людей, які формуватимуть нові сенси.

— Якщо дивитися на процес у ретроспективі — у нас був совок, який змінився десятиліттям цілковитого цинізму. Війна багато змінила в суспільстві. В «еліти» з’являється відчуття незручності, сорому чи самозбереження, через те, що сьогодні — інша країна?

— Є частина людей, яка чекає змін чи серйозно чинить опір старій системі. Знаю бізнесменів, які воюють із прокуратурою, з податковою і не дають хабара за жодних умов. Але це ті люди, які не можуть почати трансформацію суспільства, тому що у них немає повноважень. Нам потрібна нова управлінська еліта. Янукович закінчив процес руйнування держави по горизонталі і по вертикалі. Зараз потрібні нові управлінці, яких потрібно плекати, нова «золота бюрократія».

— Нещодавно ви презентували нову книжку у співавторстві з Гариком Корогодським «У нас був секс». Провокативна назва, з одного боку, «замануха» для суспільства, з другого — тест. Читачі виправдали ваші надії?

— Ба більше. У мене за 10 днів до видання книжки почалася паніка, я думала, навіщо я це зробила. Зараз почнуть топтатися по мені і кепкувати над моїми особистими життєвими історіями. Але паніка швидко минула. А після виходу книжки на мене буквально обрушилася величезна маса позитивних рецензій. Потім почали писати незнайомі люди. Напевно, ми влучили в нерв. «У нас був секс» приховує кілька підтекстів — чи то у нас із Гариком, чи то у нас в країні, чи то в кожного з нас, був чи не був. Особиста сфера дуже важлива, а внутрішня свобода — це запорука щастя.

— У своїй програмі «Люди. Hard Talk» ви ставите гостям традиційне останнє запитання: «Три речі, які зроблені для України за останній рік».

— Я вважаю, що кожна людина в Україні повинна зробити для інших три речі, які вона хотіла б отримати для себе.