Міф життєствердний проти мартирологічного,

На сьогодні тема «білих плям» в історії більш ніж актуальна. Тому вітчизняне телебачення намагається з кожним роком більше уваги приділяти саме історичним документальним проектам. За останній рік ми мали змогу побачити не один фільм, присвячений історії України, вітчизняного виробництва. Та не зважаючи на це, вітчизняні історики, зокрема кандидат історичних наук, викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка Олексій Сокирко, вважають, що досвід роботи з популяризації історичних знань (не лише на телебаченні) сьогодні вельми скромний. «Наприклад, за часів Радянського Союзу видавалося набагато більше книг, робилося більше документальних проектів, у яких цікаво розповідали про історію, незважаючи на фаховість», — додає Олексій.

Деяких істориків дуже непокоїть змістове наповнення та висвітлення так званих білих плям у телевізійних проектах. «Є виразний ухил в історію ХХ століття, — зазначає Олексій Сокирко. — Але то цілком нормально та зрозуміло. Це те найближче минуле, яке болить та постійно відгукується в політичному, суспільному та культурному житті. В цьому відношенні телебачення реагує цілком адекватно.

Але мене непокоїть відсутність висвітлення історії до ХХ століття. Я розумію, що це більш важкі та непідйомні проекти для будь-якого телеканалу. Вони дорогі, витратні. Їх непросто промалювати у свідомості пересічного глядача. Але якщо вони не реалізуються, складається враження, що історія — це те, що відбулося позавчора. Тут є небезпека і для самої історії ХХ століття. Вона може просто набриднути.

Ще один момент: ми чуємо лише історію поразок, принижень, невдач, нереалізованих можливостей. Розумію, що це те, про що треба говорити. Але таке висвітлення створює дещо депресивний настрій. Це неправильно. Адже якщо ми поглянемо на національну ідеологію інших країн, то вона будується на життєствердних речах. Хай вони дещо міфологізовані, але останнього не уникнути, воно так чи інакше буде присутнiм. Гадаю, що міф життєствердний буде привабливішим та кориснішим, аніж міф мартирологічний».

З паном Сокирком погоджується і кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України Владислав Гриневич. «На сьогодні дійсно існує проблема оптимізму та соціального песимізму. Нещодавно був на одній конференції, де промовець сказав, що специфіка української історичної пам’яті, та й взагалі українського суспільства, полягає в тому, що існує певний соціальний песимізм. Він простежується, починаючи від історії поразок до негараздів в економіці, політиці тощо. Навіть коли ми висвітлюємо українську революцію, Другу світову війну, завжди можна говорити про окремих людей, які перебороли себе, стали на цю боротьбу. І загалом — те, що існує українська держава, це вже є приводом для оптимізму», — каже Владислав Гриневич.

Слід також нагадати, що зі стрімким розвитком технологій саме ЗМІ — і телебачення зокрема — є основним каналом формування історичної пам’яті в Україні. Зазначимо, що у середньому люди віком 12—65 років на перегляд телевізійних програм витрачають близько 17 годин на тиждень. «Тому на телевізійниках лежить відповідальність за те, як вони подають ті чи інші українські постаті та образи. Наприклад, «1+1» робить зараз історичні фільми про Скоропадського, Петлюру та Махна. Вони можуть дати українському глядачеві розуміння певних періодів історії, героїв, антигероїв», — додає Гриневич.

Але з іншого боку — постає питання, наскільки якісно та професійно з історичного погляду подається інформація журналістами та командою, що працює над змістовою частиною конкретного фільму. Самі виробники історичних проектів підтверджують те, що не завжди, скажімо, історично правильно та коректно подається інформація. «Дуже часто трапляється так, що ми можемо самі змінити хід історії. Але не бажаючи того, — каже директор з виробництва публіцистичних та освітніх програм НТКУ Роман Вибрановський. — Адже елементарно неправильна озвучка призводить до неправильного сприйняття історичної правди. Ми боїмося, що відсутність знань або розуміння спричинить до викривленого сприйняття минувшини». Тому дедалі швидше стає популярнішою співпраця телебачення з істориками. Кожен раз при роботі, навіть над елементарним новинним сюжетом, журналісти звертаються за коментарем тієї чи іншої події або ролі історичної постаті в українській історії до кандидатів історичних наук. Все ніби правильно й чесно. Але, як виявилося, не зовсім.

Справа у тому, що багато знавців історії незадоволені співпрацею зі ЗМІ, а особливо з телебаченням. Наприклад, Владислав Гриневич стверджує, що журналісти з істориками мають працювати на комерційній основі. «Так, як це відбувається за кордоном. Адже, даючи коментар, ми теж працюємо, надаємо інформацію, тому це має оплачуватися. Якщо такого не буде, боюся, настане той час, коли історики просто перестануть давати коментарі», — додає Владислав. Юрій Шаповал, доктор історичних наук, керівник Центру історичної політології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, в свою чергу навів приклад власної роботи із засобами масової інформації: «Форми співпраці зі ЗМІ у нас такі: я даю відповідь на поставлене мені журналістом запитання, а потім бачу сюжет, де в кадрі лише якесь обличчя. Потім з’ясовується, що то я. Потім за кадром звучать розумні слова, які говорить журналіст. І в них я впізнаю свій коментар. Таке ставлення я вважаю просто неподобством. Та й узагалі в розмові між журналістом та істориком повинен бути певний рівень та кваліфікація.

Чи можуть ЗМІ навчити історії? Ні, не можуть — і не треба. Не в цьому їхня функція. Тоді виникає інше запитання: в чому співпраця професійних істориків з професійними журналістами? Перша функція: навчити людей і суспільство сприймати історію, як живу тканину. Має бути висвітлений нормальний процес, де є дійові особи, динаміка, стагнація, а не сума наперед даних фактів, а ще гірше — забронзовілих закономірностей. Гадаю, що телебачення може це дуже класно робити.

Друге — подавати історичні події як складний соціальний конгломерат з різними соціальними елементами, стратегіями, а не як певну дію спільноти згуртованих людей. Телебачення фактично поглинуте на сьогодні політикою, я вже не можу дивитися певні канали. Саме телебачення може сучасним політикам нагадати, що те, що вони роблять сьогодні, завтра стане історією.

Склався стереотип роботи журналістів, який я називаю хронографічним. Вони вибудовують історичні передачі за принципом ювілею. Тобто програми роблять, як називається, за інформаційним приводом. Але не в цьому має бути завдання. Набагато цікавіше буде примусити суспільство дискутувати навколо тих або інших гострих історико- політичних тем.

Ще один момент, на який би хотілося звернути увагу, — це так зване олюднення історії. Розповідь через історію про людей. Журналісти не повинні на екрані показувати війну. Вони не повинні показувати Голодомор з усіма страхітливими аспектами. Тому що не це є головним. Головним є уявлення про те, що відбувалося, трактування, ставлення до цих подій, мотивація — чому це виникло в урожайний рік та в хорошу погоду. Мені здається, що це буде набагато цікавіше, аніж проста констатація.

Телебачення має дуже багато шансів у союзі з професійними істориками формувати відкритість на світ. От що відбувається зараз: ми переконуємо одне одного, що ми велика нація, велика держава. Але чому не маємо дотепер консолідації в суспільстві? Чому живемо в такому бруді і часто не поважаємо самі себе, а нас не поважає наш політикум тощо? Жан Кокто колись сказав: «Що таке історія? Історія — це правда, яка колись стала брехнею, а міф — це брехня, яка стала правдою». Щоб не створювалося такої ситуації, потрібно об’єднувати зусилля журналістів та істориків».

Здається, зі змістом документалістики, яку нам пропонують на вітчизняних телеканалах, розібралися. Але як бути з форматом? Адже навіть неозброєним оком можемо побачити, що глядачеві пропонується мало оригінальних та не схожих один на одного фільмів. Відповідь ніби проста: робити не просто оригінальне, а цікаве для пересічного глядача кіно. Але, як бачимо, не кожному це вдається. «Автори мають зробити все так, щоб при запуску ноу-хау або пілотних проектів вони не змушували телеглядача порівнювати нове з тим, що було реалізовано та запам’яталося. Ми хочемо бачити абсолютно свіжі щодо форми та подачі проекти. Ще варто звернути увагу на те, що документальні фільми мають бути цікавими не лише для нас, а й для сусідніх країн», — додає Олексій Сокирко.