Монітор з іконою Христа
Як тільки починає всерйоз припікати весняне сонечко, людину тягне у далекi мандрівки. Хтось дістає старий брезентовий рюкзак із металевою стійкою, непромокальний клейончастий плащ, спальник і перкалевий намет. Більш просунені мандрівники їдуть автобусом до Парижа або літаком на Канари. І, звичайно, ніхто не відміняв старий перевірений спосіб долати відстані за допомогою телевізора.
У подорожі важливі передусім враження. І мимовільне порівняння нашого способу мислення, а отже, життя — з іноземним. Взяти хоча б наші та європейські новинні передачі. Прикладом останніх можуть служити «Новини Європи» DW, які транслюються на місцевих телеканалах. Патологічно благополучні європейські журналісти з Нового року мусолили «проблему» адаптації до нової валюти. Конфліктні ситуації «підкидає» введення євростандартів. Виявляється, виконання музики Вагнера передбачає високі децибели. А це суперечить новим законам про охорону праці, а значить — і здоров’ю музикантів. Виходить за «нюхові» межі законодавства шведський оселедець. Але місцеві жителі самовіддано захищають права рибки-«вонючки» на життя. А не вистачає сучасних проблем — можна потривожити історію. І спробувати повернути власникам картини з німецьких музеїв. Дійсно гострі ситуації — в сюжетах із країн Східної Європи. Щоправда, Україна не з’являлася жодного разу, хоча було б цікаво подивитися на рідні пенати з їхнього рожевого задзеркалля.
Інша річ — часом непередбачувані, як детектив, і бурхливі, як сімейна сварка, українські новини. Збирайся (до телеекранів), хто може! Проте тривалі свята — завжди серйозне випробування для «посаджених на голку» інформаційних мотивів новинників. Хоч би тому Всесвітній день свободи преси не міг не пройти непоміченим. Скасовані свята — День преси, День радіо — були схожими, швидше, на вітальні листівки. А новий — здебільшого на тривожний плакат із направленим у твій бік вказівним пальцем — «Що ти зробив для свободи ЗМІ?». Внутрішньо підібравшись, журналісти всіх телеканалів відповідають, що запитання не до них (а до власників). Але їм все одно ця свобода небайдужа.
На Новому ТК з цього приводу опитували перехожих. Молоді дихали повітрям свободи, а старші сповнені підозр і невдоволеннь. Сюжет ТСН нагадував — поки в країні існує тіньова економіка, появи борців за визнання публіки без ідеології ЗМІ чекати нічого.
Нетрадиційним підходом порадував О. Мустафін («Інтер», «Подробиці»). Виявляється, французька преса зобов’язана брати участь у виборах. Причому, права преса публікувала компромат про Ж. Ширака, а їхні противники — про Ле Пена. А фотографію, де нинішні противники, усміхаючись, потискують один одному руки, — обидва табори.
В аналітичному сюжеті «Подробиць» пригадали нещодавні перипетії з журналістською комісією з етики. Своєрідним епіграфом до сюжету, а може, і до самого Дня свободи преси прозвучали слова В. Мостового, керівника комісії (і гол. редактора газети «Дзеркало тижня»), що її діяльність схожа на «пропаганду цнотливості в публічному домі». Йому вторить С. Рахманін (зав. від. політики «Дзеркала тижня»): «Журналістика не змогла нав’язати свою точку зору. Залишається чекати змін у політиці». Звичайно, після виборів журналістика поляризувалася, і від колег швидше дочекаєшся нетерпимості, ніж солідарності. Але саме тому «Подробиці» роблять оптимістичний висновок — в українській журналістиці на зміну залізному кулаку повинні прийти хоча б залізні руки в оксамитових рукавичках.
Можливо, нетактовно згадувати про це у Великдень, але відносини між різними православними конфесіями в Україні незрівнянно гірші, ніж між журналістами. На цьому загострили увагу у «Свободі слова» (ICTV). Проте телеглядачі у співвідношенні 4:1 закликають до об’єднання церков (за даними телефонного опитування).
Про долі православних релігій міркував принциповий агностик В. Скуратiвський. Мистецтвознавець-енциклопедист нагадав, що у ХVII ст. через розкол церкви на православних і католиків вибухнула 30-літня війна. У сюжеті передачі священнослужитель нарікав, що наш народ не дуже активно ходить до церкви. Може, воно і на краще. Можливо, апатія до релігії позбавила нас від воєнних дій.
У «Свободі слова» звернули увагу і на прямі трансляції церковних служб, які звичайно здійснював державний канал. Завжди політкоректний УТ-1, схоже, не визначився з тактикою показу з храмів різних конфесій. Вірніше, частково передовірив цю делікатну місію своєму комерційному сусіду, який визначає, з церкви якої конфесії буде трансляція, виходячи з власних уподобань, а не державних інтересів. У ці пасхальні дні перевага віддавалася Києво-Печерській лаврі (Московський патріархат). До речі, це не перший випадок, коли приватний інтерес стає важливішим за державний.
Продовжимо тему про творчий пошук теленовин у свята. Хіба у звичайному житті зустрінеш такі зльоти і такі падіння? Двоє, на вигляд звичайних, мужиків із сюжету ТСН («1+1») легко діставали гроші на горілку. Потрібно лише розкопати свіжу могилу і взяти у небіжчика купюри, які за звичаєм клали йому в кишеню. 8 грн. 20 коп. — також гроші. Бог їм суддя.
А хто міг подумати, що зек із 13-річним стажем назве свого сина Ісусом («Репортер» Нового каналу). Карний злочинець, що розкаявся, — тепер ревний член євангелістської церкви.
Але справді журналістську перлину і найпроникливішу розповідь про життя українців зняла А. Онищук («Подробиці» «Інтера»). І безпросвітну убогість, і понурий героїзм ми бачили на екранах не раз. Але загублені в болотах села на кордоні України та Білорусі не залишають байдужими. Селяни живуть на прибутки від продажу журавлини, яку збирають в основному малюки. Старші діти стежитимуть, щоб трирічну Людочку не вкусила гадюка, щоб не закусали комарі, щоб не заходила в болото глибше, ніж до пояса.
Фінальна заставка недільних «Подробиць» подарувала і пасхальний образ тижня. У монтажній поступово гасне світло і лише яскраво світиться екран монітора з іконою Христа.
На Різдво і Великдень телебачення щедре на душевні історії. Для всеукраїнської мінівідпустки приберігають і фільми кращі. Добре йдуть гучні прем’єри минулих років. На мій погляд (крім тих, що крутять регулярно), привернули увагу такі. Світла пастораль «Приходь на мене подивитися» (ГРТ), де доля посилає завидного жениха (О. Янковський) старій діві з дивацтвами (І. Купченко). Милий інтелігентний побут із портретом Діккенса замість телевізора, дивакувата стара мама в переконливому виконанні К. Васильєвої, шампанське і троянди... І, звичайно, хепі-енд із чесно вистражданим жіночим щастям. У фільмів, як і у людей, є своя чарівливість.
Давно хотіла подивитися англійський фільм «Євгеній Онєгін» (СТБ). Але таке вiдбиття витримати важко. Вільність сюжетної лінії, проза замість віршів (?!). Ну, хіба що костюмна відповідність (сподіваюся) і ніжна Лів Тайлер у ролі Тетяни. Хочеться вірити, що наші школярі вивчають класику не за фільмами.
Поцікавилася і подивилася російський блокбастер «Брат». Як говориться, для загального розвитку. Хоча подібною кінопродукцією, швидше, досягається зворотний ефект. Очевидно, злякавшись, що доведеться дивитися «Брат-2», моя «аналітична машина» видала пояснення надпопулярності фільму. Герой С. Бодрова — такий, як усі. Любить «Наутілус Помпіліус» і дівчат. І висловлює підсвідому установку великоросів. У разі необхідності прибирати чеченців, а то й українців.
Повернувшись зі свят, будемо ділитися враженнями. Домосіди — телевізійно-кулінарними, непосиди — туристськими. Пропоную майже ідеальний приклад «Шляхових нотаток» (ГРТ, місцеві українські канали) Д. Крилова. Тим більше, що опис міста- мрії Сінгапура містить у собі рецепт, як досягти ідеального порядку і процвітання. «Він не схожий на наші міста, і річ не в пальмах». Отже, сінгапурці не розмінюються на дрібниці. За зірвану квітку — штраф тисяча доларів. За плювок — 800. П’ють тут мало — пляшка горілки коштує 25 доларів. А наркоманів немає взагалі. Запідозреного в торгівлі наркотиками позбавляють життя протягом двох тижнів. От би відважний київський мер надивився таких передач і після передвиборних пряників уперіщив недбайливих штрафним батогом! Адже ми дивимося на чужі світи з таємною думкою привнести все краще в наш, чи не так?
