Мовчати, лизати, «мочити»
Останні з'яви Сергія Доренка публіці на ГРТ були настільки незвичайними і, як видається, знаковими, у тім числі й для нашого ТБ, що повз них пройти було б шкода. Тиждень тому Сергій Леонідович у прямому ефірі спілкувався з Володимиром Володимировичем Путіним. І, бачиться, пан Доренко все ж був не готовим до того презирства й огиди, які щодо нього демонстрував нинішній владар всієї Русі, на благо якого знаменитий телеведучий уже встиг-таки попрацювати.
Не менш кумедним був пан Доренко минулої суботи. Хоч, здавалося б, у зовсім іншій ситуації. По-перше, до того часу в російського телевідстрільника, після перепочинку у зв'язку з закінченням виборної пори, з'явилася нова жертва: «бунтівлива» меншість — Союз правих сил, «Яблуко» і ОВР, яка не погодилася з «призначенням» шляхом кулуарної змови між «Єдністю» та КПРФ спікером Держдуми Г.Селезньова, і переділом між фракцією більшості думських комітетів. По-друге, у студію до Сергія Леонідовича завітав сам хазяїн, Борис Березовський, та ще й у новому образі народного депутата. Усе, здавалося б, було на руку панові Доренку, і «лють всенародна» кипіла в ньому, як завжди, зашкалюючи. Та тут прийшов Б.Б. ... і знову стало смішно, бо Б.Б., майже так само, як В.В. (Путін) миттю дистанціювався від Доренка. Збиваючи пафос і підправляючи «умовиводи» свого «рупора», ба, навіть перевертаючи схеми, здавалося б, заготовані заздалегідь, з ніг на голову (коли, скажімо, Доренко звинуватив «Яблуко» і СПС (!), що вони, мовляв, відмовилися бути такою потрібною Путіну демократичною опозицією, бо «опозиція, — цитата, — не може клянчити пости»). А через п'ять хвилин Березовський саме демарш «маленьких» фракцій назвав передумовою для появи такої опозиції. «Хто це?», — оторопів С. Доренко.
— Та от ті самі, котрих ви сварите і називаєте карликами, — відповів Б.Б. — А насправді це вони і є...
«Дістав» при цьому Б.Б. не тільки «правих», але й Доренка. Борис Аврамович філософствував про різницю між поняттями політики та правозахисництва, унаочнював широту власної душі («не можна правих нині нагинати, щоб вони повернулися до Думи без честі»), мелодраматично пояснював різницю між Примаковим та Селезньовим, оперуючи вийнятково поняттями про порядність... Борис Аврамович був на висоті і тим самим демонстрував, наскільки ширше, переконливіше, багатосторонніше, граючи на семи нотах, а не на одній, можна «працювати» у телеефірі на заглушення, приголомшення супротивника. Демонстрував, наскільки єзуїтство ефективніше від талановитої, але однолінійності...
Такі явні дві — одна за одною — невдачі Сергія Доренка показові, як на мене, не лише з точки зору відомих істин про те, що «використає — і кине»; і про те, як ставляться самі «мовці» до своїх безвідмовних «рупорів». Важливіша, як мені здається, та сама публічна зневага до «вірного Руслана», яку продемонстрували його хазяї. Смію прогнозувати, що, попри позірну непотоплюваність і ефективність, котра захоплено описується багатьма експертами, час «рушниць із одним патроном» минає.
Звичайно ж, нинішні російські політики дистанціюються від «вірного Руслана» не з огляду на більшу моральність. Їхній цинізм, судячи з усього, перевершує цинізм попередників, котрих дехто нині називає навіть романтиками. Однак нинішні політичні прагматики не можуть не розуміти, що і в інформаційному кілерстві також має відбутися, якщо не зміна поколінь (не можна ж, і справді, того ж талановитого Сергія Леонідовича списувати у запас), то зміна іміджів і технологій — точно. Не можуть не розуміти, що одна й та ж платівка набридає, що суспільство зрештою неминуче розчарується у здатності нинішніх «телевладарів умів» тільки або тупо «мочити», або тупо лизати, без варіантів. Ті, хто «замовляє музику», напевно зрозуміють, що пора вже свої «рупори» навчити думати, хоча б на два кроки уперед, взагалі — думати, а не примітивно брати під козирок; думати і а-р-г-у-м-е-н-т-у-в-а-т-и. Що час робити ставку на тих, хто здатний вступати у дискусії, хто здатний оперувати не однією думкою, нехай і у неосяжній безлічі варіацій, а, щонайменше, спроможний до полеміки смислів, а не закидонів на зразок «сам дурень» та примітивного пересмикування і наспіх сфабрикованих компроматів.
Коли в Росії після виборів відбулася парламентська криза, стало очевидним, що примітивна «мочилівка» вже не звучить поряд із добротно організованою «фабрикою аргументів» Євгена Кисельова на НТВ. Кисельов запрошував до свого «Гласу народу»т а «Итогов» усіх основних учасників конфлікту (однак представники думської більшості не приходили). І ці політики разом із ведучим наводили значно переконливіші докази неправоти більшості, аніж доренківські звинувачення меншості у примітивному писанні, зокрема, пільг та привілеїв, належних керівникам думських комітетів. Учасники цих передач — Г.Явлінський, С.Кирієнко, І.Хакамада і навіть С.Говорухін — говорили про основоположні принципи демократії — забезпечення прав меншості (у даній ситуації — права «маленьких» фракцій бути представленими у керівництві Думи), говорили про торжество принципів горезвісного демократичного централізму (тобто безумовного підкорення меншості — більшості) внаслідок альянсу «Єдності» і КПРФ. Так само, не менше, до речі, ніж у ГРТ, публіцистично забарвлені сюжети НТВ з приводу розколу у Держдумі були значно переконливішими саме внаслідок багатолінійності аргументів, їх «правильності»; з розрахунком на різну аудиторію, з прицілом на багаторівневість інформації.
Що стосується рідної Вітчизни — то у нас, судячи з усього, поки що мало хто сумнівається у суперуспішності триєдиної формули: «або мовчати, або лизати, або мочити». Наші політики, не гидуючи відвертим блефом самі, те ж «радять» і своїм ЗМІ.
Як говорить пан Явлінський: «упав — віджався», якомога простіше. Тим більше, що за відсутності свого, українського НТВ, нікому ставити ні глобальних запитань — скажімо, про все той же комуністичний демократичний централізм, за допомогою якого бореться зараз наша більшість з нашою меншістю у ВР. Нікому ставити і зовсім уже «дивне» запитання: чи можна голосувати простою більшістю (наприклад, 239 голосами) про скасування норми регламенту, котра вимагала присутності у залі більшості конституційної (300 чоловік)?! Нагадаємо, що за регламентом, рішення про зміну керівництва парламенту могло набрати чинності лише у разі участі в голосуванні не менше 2/3 депутатського корпусу.
А раз нікому ставити запитання — то, начебто, і немає проблеми. І «Інтер» може спокійно продовжувати плекати свого Доренка — в особі О.Мустафіна, який в останніх «Подробицях тижня» «мочив» О.Ткаченка. Втім, ніякими особливостями з його біографії не здивувавши.
«7 днів» (УТ-1) у сюжеті Олеся Ковальчука були цього разу навіть менше, ніж однолінійні та однозначні, повідомивши коротко і про деякі проблеми з легітимністю рішень більшості, і про суперечності у її середовищі. Однак тут уже був на чатах гість студії — депутат О.Карпов, який і журналістам «7 днів» дорікнув за не досить «нордично вивірений» характер їхніх коментарів, і «відірвався» на квартирних питаннях, які у терміновому порядку заходився вирішувати після розколу ВР її старий апарат... Та, якщо пригадати, що самого О.Карпова «ліві» саме перед цим звинуватили у якихось там погрішностях саме у зв'язку з квартирним питанням, то весь цей раж насправді не дуже й грав на користь більшості... Як, втім, і спогади, що у ті дні повсякчас лунали з екрану, про те, як когось колись не могли з його кабінету «викурити»; і як декого з їхніх кабінетів «виносять»... Ой, любить історія відіграватися на таких і за такі «дрібниці» у «вирішенні питань»... Тьху, тьху, тьху, звичайно, але народ же щодо таких нюансів якраз дуже метикує... Втім — безперечно — у нас всі ще думають, що якщо «піпл хаває» десять разів, то з'їсть і на одинадцятий...
Внаслідок цього тепер лише на ЮТАРі («Новини» і «Рада»), ТЕТі («Вісті»), і «ТВ-Табачук» («Гранки», «Парламентська година» ) — малопотужних регіональних каналах — можна почути і деякі думки на захист протилежної щодо більшості точки зору. Я маю на увазі саме здорові думки, а не висмикані одіозні репліки одіозних фігур у меншості, якими якраз рясніють всі пропрезидентськi канали. Ще смішнішою була ситуація у понеділок, 24.01, коли з главами дипломатичних місій мав зустрітися О.Ткаченко, а зустрівся В.Медведчук. На наших каналах можна було почути і побачити все: від просто офіціозного повідомлення про те, що В. Медведчук зустрівся з .., без будь-якої згадки про колізію з О.Ткаченком («УТН-панорама») до злорадного коментарю у «Новинах звідусіль» (ТК «Гравіс» на замовлення ICTV), що, мовляв, хотів зустрітися з дипломатами колишній спікер, проте більшість на чолі з В.Медведчуком виявилася «спритнішою», так що О.Ткаченко «отримав облизня»... Неможливо було тільки з телеефіру зрозуміти одне: що ж насправді сталося з їхніми дипломатами — і нашими депутатами.
У рамках цивілізованішого підходу до подачі інформації поки що спрацював тільки «Саме той» «Гравiс» на замовлення УТ-1). Діалог Ольги Таукач із заст. міністра юстиції про деякі правові колізії парламентського розколу (у середу, 26.01) був відверто тенденційним. Проте, сама спроба озвучити деякі претензії «лівих» і отримати на них коментар була вже набагато переконливішою, ніж просто незграбні потуги переконування у правоті більшості.
А загалом... схоже, що у нас, так уже повелося, про те, що ніщо під місяцем не вічне, у тім числі і в медіа- піарі, зрозуміють тільки уже після явної відмашки з РR-компаній північного сусіда. Коли ті продемонструють уже прямо в лоб, що, скажімо, тогочасний Бовін був на десять голів вищим за нинішнього Доренка, і настільки ж ефективнішим. Тоді, можливо, і у нас все-таки погодяться з тим, що, умовно кажучи, президентські вибори у 2004 році без теледебатів — це, все-таки, нонсенс для країни, що декларує свій європейський вибір. Погодяться, що до такої поведінки на інформаційному ринку з урахуванням норм демократичних суспільств, ринкових традицій конкуренції — у тому числі й ідей — треба готуватися вже зараз, заздалегідь. А поки що... Поки що порадували тільки провінціали з Луганська, які, за повідомленням інформагентств та Сергія Набоки в «Ері» (УТ-1), створили ініціативну групу зі збору підписів за довічне президентство Л.Кучми. Чорний гумор — це європейська традиція, погодьмося...
