Мить, зупинена на телеекрані
З’єднати непоєднуване, фотографію й телебачення, взявся журналіст Олександр Ляпін у своїй передачі «Фотограф», що вже кілька місяців виходить на каналі СТБ. Свого часу він задумав журнал «Фотографії-ревю», де був і редактором, і автором вишуканих текстів, і саме його концептуальний підхід вирізняв це видання. Втім, з фінансових причин далі пілотного випуску справа не зрушила, але вихід «на люди» запам’ятався, в тому числі й авторським кредо Ляпіна: «Якщо фотографія — це хвороба, то журнал є надійним джерелом інфекції. Якщо любов, то ми — її романсеро». Тепер його розуміння естетики фотографії перейшло з журнальних сторінок на екрани телевізорів.
Передача «Фотограф» з перших випусків заявила про себе спробами створити свій світ, не схожий на іншу телепродукцію. Тут і заставка «людина-фотоапарат», і незвично-нормальна манера ведучого, й інтелігентний метод подачі відеоряду, без естетики нібито молодіжних тусовок, яка, все заполонивши, править бал у багатьох інших передачах.
Ляпінський «Фотограф» вводить глядача в не дуже простий світ хвилин, зупинених рукою професіоналів. Зупинених тому, що в цих моментах найточніше та найяскравіше «схоплено» час або порух душі персонажа, або позиція автора знімка. Тут і трагічна серія знімків Олександра Глядєлова про бездомних дітей, і Олександр Чекменьов, котрий фотографував інвалідів на паспорт у їхніх житлах і заодно відобразив усю убогість їхнього буття. Тут фотохудожники Ігор Корнієнко та Олена Мартинюк, котрі тяжіють до вишуканої, постановочної фотографії з елементами еротики, і просто художники, схильні до фотографічної подачі своїх живописних ідей, — Бабакін і Мухоїд.
Одна з постійних «сторіночок» передачі, яка зветься «Фотоархів», присвячена історії. Виявляється, ще до Першої світової війни жив у Києві й працював в ательє на Хрещатику фотограф Олександр Шанцер, котрий виявився австрійським шпигуном: його знімки використала розвідка. А англієць Мьюбрідж у 60—70 роки минулого сторіччя, задовго до братів Люмьєр, намагався створити щось, що нагадує сінематограф, — він знімав людину в русі. Один з режисерів, котрі працюють з Ляпіним, Олександр Балагура, сучасними засобами об’єднав серію фотографій Мьюбріджа в єдине ціле — вийшло протокіно. Інший співавтор Ляпіна, Максим Бернадський, зняв дивний «фільм про фотозйомки» — про те, як фотохудожник Олександр Ктиторчук фотографує Богдана Бенюка, причому героями передачі виявилися обидва: й актор, і його літописець.
Вся дія на екрані виявляється ніби вставленою в кадр плівки «Кодак», нанизаною на скрізний текст Ляпіна, журналіста, котрий, без сумніву, має власний, пізнаваний стиль. У найближчих планах «Фотографа» — звернення до неодмінної за теперішніх часів теми «фотомодель» і до творчості фотохудожника Ігоря Гайдая. Напевно, в передачах Ляпіна знайдеться місце й для інших його друзів, фотомайстрів високого класу, поки що не дуже відомих широкій публіці.
