«На першому плані – людина, її відчуття та історія...»

Ольга Калиновська починала з військової журналістики — працювала у центральному друкованому органі Міноборони — газеті «Народна армія». Далі була робота в інформагентствах, радіо, пресі і, нарешті, — на телебаченні. З 2008 року — на «5-му каналі». Однак минулого року їй довелося згадати про свою першу спеціалізацію — 14 жовтня, на Покрову, Ольга Калиновська дебютувала як автор та ведуча програми «Невигадані історії» (в ефірі — щовівторка о 22.30). Тематика передачі — життя людей у зоні збройного конфлікту на сході України. Однак, на відміну від новинних випусків, присвячених, зрозуміло, передусім останнім подіям й, зокрема, бойовим зіткненням, програма Ольги Калиновської розповідає про війну крізь призму людських історій. Разом зі своєю відчайдушною командою журналістка їздить у найгарячіші точки. Так, зокрема, в одній з останніх передач глядачі мали змогу побачити, як наші військові зустрічали 9 травня у селищі Піски, що неподалік Донецька. Пересуваючись вздовж лінії фронту, у кожному населеному пункті Ольга спілкується з українськими бійцями та місцевими жителями. Про складнощі, з якими стикається, нову солідарність медійників у зоні АТО, а також про те, яким вона бачить завершення цього збройного конфлікту, журналістка розповіла в інтерв’ю «Дню».

— Ольго, як у вас виникла ідея «Невигаданих історій»?

— Задум створити таку програму з’явився у мене влітку, коли я як журналіст почала їздити на схід. Працювала тоді редактором програми «Час. Підсумки дня». Починаючи з Майдану, в зв’язку з великою кількістю подій, до журналістської роботи почали залучати весь відділ, зокрема й редакторів. Для мене це був цікавий досвід. Коли розпочалося АТО, я сама попросилася туди. Вважала, що замість того, щоб читати новини в Інтернеті, мушу побачити все на власні очі. Після декількох відряджень зрозуміла, що замість просто висвітлювати події, хочу розповідати історії людей. Передусім, військових, добровольців і «добровільно мобілізованих» — тих, хто не ховався від військкомату. А крім того — про людей, які живуть часто в жахливих умовах із дітьми на першій лінії оборони. У двохвилинному сюжеті для цього просто не вистачає часу. Для кожного синхрону потрібно було вибрати найважливіших 20 секунд. Як це зробити, коли людина виливає тобі душу? У програмі «Невигадані історії» я не надто заглиблююся у висвітлення перебігу військових дій. На першому плані — людина, її відчуття, історія... Після виходу в ефір перших випусків стало зрозуміло, що глядачам такий формат цікавий.

— У своїй програмі ви фактично показуєте іншу реальність — недоступну тим, хто живе у мирних містах. Чому, на ваш погляд, це важливо? Яким бачите надзавдання, соціальну функцію програми?

 — Раніше, особливо в перші місяці конфлікту, доводилося чути, що військових ображає ставлення населення мирних міст, передусім столиці. У Дніпропетровську і Харкові вони все-таки відчувають більше підтримки, принаймні, психологічної. Як розповідав мені знайомий боєць: «Там люди розуміють, що це війна, що ми воюємо за них. Тут — не завжди». Зокрема й ці слова стали для мене стимулом показати глядачам той світ, показати людей, які взяли в руки зброю. Друга важлива тема — волонтери. Їхня робота викликає в мене захоплення. Нещодавно ми писали Наталю Воронкову — згадували події в Дебальцевому. Коли ця красива жінка розповідає, як вони під обстрілами везли шестимісячну дитину, як випрошували в Міноборони бензин, а в КМДА — автобуси, мимоволі замислюєшся над тим, що сам ти так, мабуть, не зміг би. Суспільство має бачити таких людей. Глядачі мають знати, що наша держава — це не лише корумповані чиновники, а й дуже велика кількість громадян, якими можна пишатися і з яких треба брати приклад. Вони роблять Україну зараз.

«ЗАВЖДИ ПРАЦЮЮ З ЛЮДЬМИ, В ЯКИХ УПЕВНЕНА»

— Чомусь дуже часто саме журналістки-жінки працюють в зоні бойових дій...

— Для мене таке рішення багатьох редакцій — зрозуміле. Сама якось намагалася переконати наше керівництво, що жінок відправляти потрібно. Зняти соціальний сюжет, розкрити життєву історію героя програми найкраще вдається саме жінкам. Для багатьох бійців психологічно простіше спілкуватися з журналісткою-жінкою, адже їм бракує жіночої уваги. На першій лінії оборони військові з жінок можуть побачити лише стареньку бабцю. Коли приїжджає дівчина-журналіст у бронежилеті, в них одразу покращується настрій. Починають сміятися, жартувати, легше йдуть на контакт. Їй вони готові розповісти про себе значно більше, ніж чоловікові. Журналісти-чоловіки потрібні там, де йдуть активні бойові дії, де треба оперативно й фахово інформувати суспільство про перебіг подій. Людські ж історії бійців, переселенців найкраще вдається розповідати саме жінкам.

— Що найскладніше у вашій роботі?

— Не можу сказати, що на передовій працювати просто, але там я як жінка довіряю чоловікам. У небезпечних ситуаціях завжди працюю з людьми, в яких упевнена. Скажімо, в Пісках уночі під обстрілами з нами були знайомі добровольці. Вони провели нас по своїх позиціях. Із ними страшно не було. Найскладніше — слухати, коли бійці з болем розповідають тобі про ставлення держави, громадян. Ти розумієш, що сам ніяк не можеш допомогти — намагаєшся якось розрадити, але бракує слів. Добровольці розповідають про дітей їхнього загиблого побратима, яким ніхто не допомагає; про поранених бійців, яких відмовляються лікувати. Ці люди стоять там за нас всіх, а тут залишаються непотрібними нікому... Дуже хочеться запевнити їх, що це — не так. Але вдається не завжди. Саме це — найтяжче.

— Інколи навіть дивитися вашу програму — психологічно складно. А як ви ладнаєте з емоціями?

— Найбільше — холоне серце, коли ти їдеш в зону АТО. Упродовж цих приблизно дев’яти годин думаєш про те, що там робитимеш, чи не потрапиш під обстріл... Але тільки-но опиняєшся на місці, ці думки одразу відходять — усю увагу забирає робота. Адже треба й для новин зробити сюжет, і для програми синхрони записати, й ще багато чого. Емоції зникають майже повністю. Наступний непростий момент — уже коли повертаєшся додому. Мені розповідали про цей психологічний синдром, але що це таке, я зрозуміла, лише коли пережила сама. Десь упродовж двох-трьох днів після відрядження думками ти ще залишаєшся там, із товаришами, які на передовій, постійно на емоціях, не можеш «перемкнутися», а ночами бачиш жахи. Кажуть, що військові під час ротації відчувають те ж саме. Ще завжди важко дивитися кінцевий варіант програми, особливо музика за кадром посилює ефект — часто не можу стримати сліз.

«ДОЛЯ КОЖНОГО БІЙЦЯ ВАРТА РОЗПОВІДІ»

— Де шукаєте героїв для програми? Чи відчуваєте сприяння з боку командування?

— У січні ми були в розташуванні 93-ї бригади. Пам’ятаю, намагаюся взяти коментар у бійців, а вони відмовляються — кажуть, що командир заборонив. А вони тоді були біля самого переднього краю, кругом обстріли — ледве вдалося до них прорватися. І при цьому самі військові часто закидають журналістам, що Україна програє інформаційну війну Росії! Шановні друзі, а ви бачили, які умови створюють для російських кореспондентів? На відміну від них, ми хочемо розповідати глядачам правду. Але ж дайте нам доступ до неї! Кожну свою поїздку узгоджуємо зі штабом. При цьому дуже часто нас не пускають, куди треба. Бували форс-мажори, коли раптово потрібно було змінити маршрут. Дзвоню до штабу, а вони... вимагають письмовий запит. На жаль, нерідко командування не лише не сприяє, а й заважає. Обурює, коли військові зі штабу кажуть: «Тобі що — більше всіх треба? Хочеш попіаритися, погеройствувати?» Ніби ми для цього туди їдемо. До слова, особисто я як ведуча в кадрі з’являюся мінімально. Найважливіше для нас — показати людей, які там. А для них навіть п’ять секунд, щоб передати привіт рідним, дуже важливі.

Моє відрядження в зону АТО зазвичай триває близько тижня. Маю певний маршрут, але спланувати абсолютно все наперед просто неможливо — завжди виникають якісь нові обставини. У січні, наприклад, коли почалося серйозне загострення, до багатьох пунктів призначення просто не вдалося доїхати. Як правило, певний перелік людей, яких планую записати, готую заздалегідь. Але це — лише ключові фігури, адже історії завжди знаходяться й самі по собі. Доля кожного бійця там — варта того, щоб про неї розповісти. Їхні слова можна одразу давати в ефір без жодних прикрас. Намагаюся просто якомога більше записати. Як все це поєднати тематично, вмістити в хронометраж, стає зрозуміло вже в редакції. Як правило, теми для програм народжуються самі. Однак найперше моє завдання під час відрядження — відвідати останні гарячі точки, де були бої або обстріли. Адже соціальна журналістика — це завжди емоції, а там вони оголені найбільше. Саме там, а не десь на блокпосту за 30 кілометрів від передової, можна записати правду, якою вона є.

— Як у зоні АТО реагують на емблему «5-го каналу»? Адже це фактично канал Президента...

— Перед першою поїздкою колеги взагалі рекомендували прибрати її з мікрофона, й не зізнаватися, що ти з «5-го каналу». А ще — розмовляти російською мовою. Я зробила все з точністю до навпаки. Мені здається, ми самі вигадуємо собі міфи та фобії. Ні до «кубика» «5-го каналу», ні до української мови жодних претензій не було. Пригадую лише один випадок — коли в Костянтинівці знімали протести після аварії з участю українських військових. На нас із оператором тоді накинувся натовп. Це відео на Youtube за два дні зібрало 100 000 переглядів. До речі, нещодавно дзвонили з костянтинівської міліції. За їхніми словами, на одного з нападників відкрили кримінальну справу за фактом хуліганства. Хоча заяву я не писала. Місцеві звинувачували мене в маніпуляціях, але це неправда — я щиро намагалася з’ясувати їхню позицію. На жаль, у Костянтинівці багато «ватників», адже це — батьківщина колишнього міністра внутрішніх справ Захарченка. Але є й прихильники України. Це був єдиний випадок агресивної реакції. У решті ситуацій — щонайбільше зустрічала дещо насторожене ставлення.

— Чого, на вашу думку, найбільше бракує на ТБ в контексті висвітлення конфлікту на Донбасі?

— У кожного журналіста — свій стиль. Дуже добре, що вони — різні. Хтось концентрується на долях людей, хтось — на суто військових моментах. Оскільки люди зазвичай дивляться різні програми, гадаю, зрештою, їм вдається скласти об’єктивну картину. Загалом, як мені здається, наше телебачення працює тут непогано. Я б, звісно, приділяла більше уваги конкретним історіям. Та й глядачам такий ракурс цікавіший. Усе ж таки там передусім воюють люди, не зброя. У цьому контексті бракує допомоги з боку держави й зокрема військового керівництва. Нам часто показують героїв, які отримують військові нагороди. Але чому їх не знайомлять із журналістами? Поцікавтеся в них, чи готові вони розповісти про себе. Поділіться контактами. Адже це — приклади, на яких потрібно вчити наше покоління. Ворог тут працює набагато активніше. До речі, бійці на передовій це теж помічають і нерідко дорікають журналістам. Але ж ми — не всесильні.

— Чому, на ваш погляд, досі залишається актуальною проблема інформаційного вакууму на сході?

— Про вплив інформаційних каналів ворога на місцеве населення розповідають бійці вздовж усієї лінії оборони. Ми мали одразу перекрити до них доступ, наскільки це можливо. На жаль, люди вже звикли — вони дивляться і часто довіряють вигадкам російських журналістів. При цьому самі нерідко звертаються до військових, коли їм щось потрібно, а потім фактично плюють у спину. Хлопці дивуються, чому так — адже це, щонайменше, несправедливо. Запитують — і отримують у відповідь весь перелік вигадок російської пропаганди. Водночас є й інша проблема. Кілька місяців тому наша знімальна група була в селищі Луганське Артемівського району. Зустріли там кількох місцевих мешканців. Запитала в них, як ставляться до українських військових (завжди питаю про це). Думки розділилися. Але я помітила цікаву закономірність — люди, які були налаштовані вороже, всі родом з Росії або ж мають там родичів. Не варто забувати, що у тих краях після Голодомору поселилося багато переселенців, особливо в містах. Села все ж таки здебільшого українські — не дивно, що місцеві фермери підтримують українську армію, зокрема матеріально.

«НА ТБ НЕ ВСТИГАЮТЬ ЗА СУСПІЛЬСТВОМ»

— Чим стала війна на сході для української журналістики?

— Особисто для мене цей рік показав, що Україна — не безнадійна. До Майдану і до війни дуже багато моїх знайомих не бачили тут жодних перспектив і навіть думали над тим, щоб виїхати. За останні місяці в Україні постало громадянське суспільство. Як тепер може виникнути думка поїхати, якщо поруч люди, готові заради своєї країни не спати, не їсти, залишити власну родину й навіть віддати життя?

Коли війна все ж закінчиться, журналісти повинні будуть і далі інформаційно підтримувати військових, поранених та переселенців, розповідати суспільству їхні історії. Адже держава має схильність швидко забувати про них. Особисто я обов’язково продовжуватиму відслідковувати долі цих людей. Після завершення бойових дій на нас чекає багато інших проблем. Що робити з цією територією? Як її відбудовувати? Суто військовими інструментами тут не зарадиш. Зараз же найголовніше, щоб все якомога швидше завершилося.

Що ж до журналістської солідарності, то на найнижчих рівнях вона вже з’явилася. Спостерігаю за цим, зокрема, на нашому каналі. Колеги охоче діляться між собою інформацією. Журналісти, які працюють у зоні АТО, вже давно стали справжніми побратимами й всіляко допомагають одне одному, незалежно від того, хто в якому медіа працює — біда єднає. Про конкуренцію навіть не йдеться. Та й не може її бути, адже з однієї і тієї ж події п’ять журналістів зроблять п’ять зовсім різних за духом і за акцентами матеріалів. Чи пошириться ця тенденція «вгору»? Мабуть, процес буде дуже довгим і дуже болючим. Але раніше й цього не було — будьмо оптимістами.

— Чи відповідає, на ваш погляд, сьогодні телебачення новим запитам українського суспільства?

— Журналістика й телебачення однозначно не встигають за суспільством. Часто все ще відчувається тяга до сенсацій, до того, що швидко «вистрелить». Як на мене, не вистачає розслідувань. Всі сконцентрувалися на війні, але самі ж військові говорять, що боротися треба і в тилу — з несправедливістю та корупцією. Їм дуже хочеться, щоб доки вони тримають свій зовнішній фронт, хтось займався змінами й всередині. Військові кореспонденти, попри всі труднощі, загалом справляються зі своїми завданнями. Колеги, які займаються іншими темами, мають потроху підтягуватися. Йдеться, зокрема, й про нестачу якісної української культури на екранах. Всі говорять про те, що слід відмовлятися від російського продукту, але ж має з’явитися щось натомість. Росіяни вміють створювати професійний і якісний за формою контент. Йдеться і про гроші, і про фахівців. Ми не маємо права від них відставати.

— Ви вже впродовж багатьох місяців спостерігаєте за конфліктом на власні очі. Яким бачите вихід із ситуації? Як Україна може закінчити цю війну?

— Я не фахівець із військової стратегії й не аналітик, але можу переказати вам слова людей звідти, яким довіряю. Шлях замороження конфлікту — це дорога в нікуди, адже все одно він періодично нагадуватиме про себе. Дуже шкода людей, які там залишаються. Є, звичайно, й ідейні противники України, але великий відсоток просто не має змоги виїхати. Шкода літніх людей, які залишилися наодинці. Вони упродовж багатьох місяців не бачать своїх внуків та дітей і ніколи не знають, що буде завтра. Звичайно, для них найважливіше — це мир, а замороження конфлікту виглядає як прийнятний варіант. І їхню позицію можна зрозуміти. Однак особисто я, хоча й не є агресивною людиною, вважаю, що доки ми не витіснимо ворога з нашої землі й не наведемо на ній лад, нічого хорошого не буде. Вигнати ворога і закрити кордон — іншого шляху немає.