На повен «Голос». Післямова

Як на мене, найбільш значущою українською телеподією першої половини 2015 року стало п’яте талант-шоу «Голос країни» на «плюсах». «День» уже не раз писав про нинішній «Голос», про його безсумнівні здобутки, тож я намагатимусь не повторюватися, зосередившись на питаннях стратегічних.

Перше і головне, що необхідно відзначити, — «Голос» став успішною спробою тієї «змістовної українізації», яка так потрібна країні та є водночас і дерадянизацією, і європеїзацією вітчизняного телепростору. Позбавившись стандартних для перших «Голосів» (крім хіба що третього сезону) та інших талант-шоу «московських гостей», які фактично займалися вербуванням обдарованої молоді для культурного простору «русского мира», організатори й учасники змогли завдяки цьому здійснити прорив за межі радянщини-пострадянщини. Адже вже саме спілкування з «гостями», не кажучи про суто музичні аспекти конкурсу, вимагає виявлення спільних культурних кодів, у просторі яких тільки й можливе дійство. А якими можуть бути такі спільні коди, скажімо, зі Стасом П’єхою та Валерією, які фігурували як тренери у перших «Голосах»? Це, мабуть, риторичне запитання...

Звичайно, навряд чи доцільно апріорі відмовлятися від запрошення тренерів-іноземців на наступні сезони «Голосу країни». Але це мають бути, по-перше, вільні від радянських і неорадянських внутрішніх настанов співаки, по-друге, люди, не чужі Україні й українській культурі, по-третє, «просунуті» у сенсі своєї європейськості персоналії. Звісно, таких небагато. Але вони є, і не лише в сусідніх країнах. Чому б, скажімо, організаторам «Голосу» в цьому плані не звернути увагу на Польщу, Білорусь і Молдову?

На тлі «Голосу країни» й інших талант-шоу (передусім «Голос. Діти») дуже сильно програє в останні роки, як на мене, пісенний конкурс Євробачення. Там усе менше важать мистецькі якості учасника, все більше — його здатність шокувати публіку та опертися на активну підтримку певних груп населення країн Європи й використати геополітичні преференції тих чи інших держав. З року в рік найвищі бали в голосуванні телеглядачів одержують, скажімо, грецькі виконавці від Кіпру, і кіпрські — від Греції, незалежно від якості музики та вокалу. Ну, а про те, скільки голосів традиційно збирає на пострадянському просторі Росія (знову-таки, незалежно від творчих даних виконавця), і говорити не доводиться. Найсмішнішим (і найсумнішим), утім, як на мене, є інше: на конкурсі Євробачення улюбленці публіки з «Голосу країни» навряд чи потрапили б навіть до фіналу, не кажучи вже про призові місця. Не той формат, щоб вражати глядачів майстерністю виконання...

Отож є пропозиція. Як відомо, формат «Голосу» (The Voice) було створено у Нідерландах і закуплено телекомпаніями двох із гаком десятків країн. Не знаю, чи у всіх він проводиться регулярно, але такі талант-шоу мають велику популярність у низці держав. То чому б Україні (власне, «плюсам») не стати ініціатором і промотором міжнародного талант-шоу в форматі «Голосу», де брали б участь один чи два переможці чи призери відповідних національних конкурсів? Могло б вийти щось вельми цікаве і, головне, змістовне, якісне, креативне, небуденне, з відчутно іншою аудиторією, ніж Євробачення, де в основі глядацьких симпатій — талант і вміння, а не здатність до вибриків. Можливо, для початку таке талант-шоу могло б об’єднати виконавців лише з 10 — 12 країн, а далі розширювати свої простори, завойовуючи нову й нову аудиторію навіть за межами тих держав, де проходять змагання у форматі The Voice. Варто спробувати, чи не так? Бо ж попереду в мистецтві завжди має бути щось нове, якась небуденна перспектива, чи не так?