Надія БАЗIВ: «Немає нецікавих країн»

З Надією Базів ми познайомилися в Білорусі. У розпал кризи у червні 2011-го вона знімала програму про цю країну і співрозмовників своїх шукала на вулицях Мінська, у магазинах, скрізь, де можна було поспілкуватися з пересічними жителями. Це був не репортаж із місця подій, не туристичний проект, а глибший погляд на країну та людей, які в ній живуть. Нещодавно нам вдалося детальніше поспілкуватися з пані Надією про її авторську програму «Аудієнція» і про те, як змінилася українська журналістика за останні 20 років.

— Пані Надіє, як мені відомо, у вас великий досвід роботи в журналістиці. Чи давно ви у професії?

— Я почала співпрацювати з районною газетою в 16 років, відразу після вступу на факультет журналістики Львівського університету. А ким я хочу бути, знала з четвертого класу. Великий вплив на мій вибір мав фільм «Журналіст» із Валентиною Теличкіною.

Звичайно, з журналістами в радянський час всяке траплялося. Пригадую, одну з найперших своїх газетних публікацій. Райком ЛКСМУ доручив мені зробити матеріал про керівника тракторної бригади — як взірцевого комсомольця. А коли я приїхала до колгоспу, то знайшла свого «героя» не на робочому місці, а вдома і дуже п’яного. От і написала про це. А замість гонорару — отримала догану.

— Наш головний редактор переконана, що в радянської журналістики були окремі риси, які українській журналістиці не варто відкидати. Яка ваша думка з цього приводу?

— Цілком погоджуюся. Знаєте, тоді реакція читачів на матеріали в засобах масової інформації була зовсім іншою. Набагато кращою, на мою думку. Так, був партійний тиск. Але не було тиску грошей. І хоч як це парадоксально може прозвучати, але тоді люди більше довіряли мас-медіа. А газетні публікації не залишали читачів байдужими. Наведу вам один приклад. Коли я працювала заступником головного редактора у львівській молодіжній газеті «Ленінська молодь» (ще за радянських часів з ініціативи колективу і за підтримки обкому комсомолу її вдалося перейменувати на «Молоду Галичину»), то вела сторінку для молодих сімей «Два перстені». Одного разу мені зателефонували з Дитячого фонду ім. Леніна і попросили написати про одного чоловіка, який залишився вдівцем із дев’ятьма дітьми на руках. Він пиячив, тому треба було його «розбомбити» Адже за радянських часів на основі критичної публікації в газеті дітей мали право забрати від батька й віддати до дитячого будинку. Я приїхала з фотокореспондентом Володимиром Дубасом (до речі, багаторічний учасник фотоконкурсу «Дня». — Авт.) у село, де мешкала ця сім’я, об одинадцятій ранку. Ми побачили батька, котрий лежав на ліжку в стані алкогольного сп’яніння. А поруч, на підлозі, бавилися покинуті напризволяще діти. Все було зрозуміло, але ми вирішили зачекати, доки господар прокинеться. А в той час спілкувалися з дітьми. Ніколи не забуду очей маленької дівчинки, яка слізно просила мене: «Зробіть усе, щоби нас від татка не забрали». Потім у розмові з чоловіком виявилося, що пиячив він від безпорадності, адже не може дати раду господарству й дітям. Тож про нього я так і не написала, а просто розповіла про родину, яка потребує допомоги. І ви навіть не можете уявити, як народ зреагував. Цьому чоловікові почали масово допомагати. Допомагали — хто чим міг. Хто грошима, хто одягом, хто путівками на море для дітей. Продавці з Галицького базару, що у Львові, домовилися між собою і раз на тиждень відвозили цій сім’ї продукти. А деякі львівські підприємства зголосилися зібрати кошти і збудувати цій родині будинок. Ви можете собі уявити, щоб таке було у наш час? Тому мені дуже шкода, що ми так змінилися. І не лише українці. Світ став іншим.

— Ви на Першому Національному працюєте з 2002 року. Коли і як виникла ідея розповідати про життя людей в інших країнах?

— Коли я ще працювала в районній газеті й писала про трактористів і доярок (а серед них було дуже багато цікавих людей, і це теж була хороша школа), у мене була мрія робити інтерв’ю з першими особами інших держав. Я почала цей задум реалізовувати, коли очолила міжнародний відділ газети «За вільну Україну». Це була перша антирадянська, антикомуністична газета в Радянському Союзі. Вона виходила у Львові й мала на той час немислимо високий тираж. У редакцію — тоді ще з Москви — приїжджали посли іноземних держав у СРСР. А президенти країн охоче погоджувались на інтерв’ю. Після розпаду Радянського Союзу я продовжила серію матеріалів із лідерами країн, видала книжку.

А коли прийшла працювати у Національну телекомпанію, то запропонувала проект «Аудієнція». Дехто до моєї ідеї поставився скептично — мовляв, президентам більше нема чого робити, як давати інтерв’ю українському телебаченню.

Загалом у програмі «Аудієнція» взяло участь понад півсотню перших осіб іноземних держав. Серед них — федеральний канцлер Австрії, королева Швеції, генеральний секретар НАТО, прем’єр-міністри Нідерландів, Південної Кореї, Туреччини, Сирії, Йорданії, Малайзії, президенти Фінляндії, Ісландії, В’єтнаму, Польщі, Чехії, майже усіх пострадянських держав... Цікаво, що всі мої співрозмовники були надзвичайно приємні й відверті у спілкуванні. Мені запам’яталось, як президент Македонії Борис Трайковський — на жаль, уже покійний — розповідав мені під час інтерв’ю, як він завжди знаходив час, аби поїхати до старенької мами та помити їй підлогу. Бо, мовляв, найперше — він син, а вже потім — глава держави.

— Програмі «Аудієнція» вже понад десять років, але вона не завжди виходила в нинішньому форматі розповіді про країну. Коли ви перейшли саме до travel-формату?

— У форматі інтерв’ю програма виходила упродовж восьми років. Треба було щось змінювати. Вичерпався і запас співрозмовників, адже «Аудієнція» виходила в ефір щотижня. Коли три роки тому до керівництва каналом прийшла нова команда Єгора Бенкендорфа, нашій творчій групі запропонували робити програму у форматі телеподорожей. Хоча — це не зовсім travel-формат. Щоб знайти інформацію про найпопулярніші в тій чи іншій країні пам’ятки, досить відкрити Google. Ми ж хочемо насамперед показати нашим співвітчизникам, які люди живуть у тій чи іншій країні і як їм живеться. Фактично — відкрити душу народу.

І знаєте, мене часто запитують: яка країна видалася найцікавішою? Я не можу відповісти на це запитання, бо немає нецікавих країн. Хоча, звісно, найбільше вражають ті держави, де все не так, як у тебе вдома. Цікаво, що найбільший інтерес виявився до програми про В’єтнам. А також українському глядачеві надзвичайно цікаво, як живеться нині в пострадянських державах.

— Як вам здається, українці загалом цікавляться життям людей в інших країнах?

— Навіть дуже. Принаймні, я можу так говорити з огляду на листи, які надходять на адресу програми. Хоча мені здається, що зараз взагалі ніхто нікому не пише. Дуже багато листів і дзвінків я отримала після першої програми про Сирію. Глядачі казали, що зовсім не такою уявляли цю країну.

До речі, «Аудієнція» двічі ставала переможцем Міжнародного конкурсу на кращу телевізійну програму про Сирію. Цей конкурс відбувся за програмою фестивалю «Шовковий шлях», організованого Міністерством туризму цієї держави. У ньому брало участь 35 країн світу. Тоді ще в Сирії був мир і спокій. А сирійський уряд дуже багато зробив для того, щоб у цю надзвичайно багату історією та культурою державу приїздили люди звідусіль, у тому числі з України.

— Що на черзі?

— Хорватія, потім — Барселона і Туніс.

— Пані Надіє, яких основних правил, на вашу думку, повинен дотримуватися автор і ведучий програми, котрий розповідає про іншу країну? Що є запорукою успіху?

— Якщо наша творча група їде до країни на запрошення приймаючої сторони, то, з одного боку, ми ніколи не приховуватимемо від глядача недоліків країни, а з іншого, й не очорнюватимемо її. Крім урядовців, ми багато спілкуємося з пересічними людьми, стараємось показати, що думають вони про свою країну. Пригадую, в одній із пострадянських держав я запитала у старенького дідуся, чи краще йому живеться сьогодні, аніж колись, на що він відповів, що гірше. Пізніше, під час погодження сценарію організатори нашої подорожі попросили забрати цю репліку. Я відповіла: «Якщо ми виріжемо слова цього дідуся, люди подумають, що у вас немає демократії, адже це просто його думка». І сценарій залишили без змін.

Ми робимо акцент на людях. Наприклад, маленький нюанс: під час подорожі Кіпром в одному із сіл ми побачили в кав’ярні багато чоловіків у будній день, у робочий час. І жодної жінки. Підійшли до них і поцікавилися, де їхні дівчата. Виявилося, що це фермери приїхали з поля і п’ють вранішню каву. Це у них обов’язковий ритуал.

Ви запитуєте, в чому запорука успіху. Наша творча група бачить її в тому, аби знайти в кожній державі щось унікальне, те, чим ця країна відрізняється від інших; що є тут такого, чого немає більше ніде в світі. І тут не потрібно якихось особливих зусиль. Ми просто показуємо життя в цих країнах таким, яким воно є. Таким, яким його побачили ми. Таким, яким його зафіксувала камера телеоператора. Тому і назва програми після зміни формату не змінилася: «Аудієнція». Знайомство з країною від «А» до «Я».

ДОВІДКА «Дня»

Надія БАЗІВ — автор і ведуча програми «Аудієнція». Випускниця факультету журналістики Львівського держуніверситету. Працювала у львівських газетах «Молода Галичина» (заступником головного редактора), «За вільну Україну» (редактором міжнародного відділу), «Український шлях» (головним редактором). 1992-го була обрана депутатом Франківської районної ради у Львові. Із 2000 до 2002 року як дружина дипломата перебувала в Канаді. З липня 2002-го працює на Першому Національному. Керівник проекту «Аудієнція», заслужений журналіст України, автор книжки «Інтерв’ю з президентами європейських держав».