«НАТО — необхідна перспектива України...»

Військовий журналіст із Севастополя Альбій Шудря, який служив у штабі НАТО в Косово і брав участь в місіях ООН, після повернення на батьківщину видав роман про українських миротворців. Сьогодні він працює заступником редактора газети «Флот України». Альбій народився 1965 року в Косові Івано-Франківської області (під час перебування українця в колишній Югославії ця паралель видавалася знаком долі!). Закінчив факультет журналістики Львівського вищого військового училища в 1987 році. Служив на Тихоокеанському флоті кореспондентом газети Сахалінської флотилії. В 1992 році написав рапорт про переведення до Збройних cил України. З 1993 року служить у Севастополі. Брав участь у багатьох військово-морських навчаннях, два роки служив прес-офіцером у багатьох «гарячих точках». Був учасником миротворчої операції НАТО в Косово (2001—2002 рр.), брав участь у місії ООН в Грузії в 2003— 2004 роках в зонах грузинського-абхазького конфлікту. Сьогодні він відповідає на запитання «Дня» в Севастополі.

— Пане Альбію, зараз про НАТО і можливість вступу України до цього клубу найрозвинутіших країн світу триває багато суперечок. Ось і на телеекранах нещодавно пройшов фільм «НАТО: свій чи чужий?» Ви ж знаєте НАТО зблизька і, очевидно, можете бути компетентним експертом в цій проблемі. Як би ви прокоментували цей фільм?

— Я був приємно вражений появою на телеекранах серіалу «НАТО: свій чи чужий?». Можливо, найбільшою несподіванкою був навіть не самий факт створення фільму на означену тематику, а, швидше, віртуозність презентера Вадима Кастеллі. Цей демократично одягнений інтелектуал-поліглот настільки елегантно виконав свою місію українського обивателя, замученого підозрами щодо НАТО, що фільм можна дійсно дивитись як захоплюючу телевізійну «тревел-сторі». Тільки замість готелів та ресторанів у цій туристичній подорожі країнами Європи глядачеві чомусь постійно трапляються натівські військові бази і акуратні солдатські їдальні. І скрізь Кастеллі наполегливо вивідує натівські рецепти успіху, скрізь запитує, що, де і почому, й шукає відповідь на риторичне запитання, винесене в назву багатосерійної епопеї. Якщо чесно, після цього фільму я почав одразу помічати невідомого мені раніше Кастеллі в сюжетах теленовин на міжнародні теми. Там його постать може промайнути в кадрі вже у якості учасника різноманітних зустрічей на найвищому дипломатичному рівні. Цим мені автор поки що єдиного в Україні телесеріалу про НАТО нагадує російського журналіста Парфьонова в його телециклі «Намедни». Тільки журналіст Парфьонов з допомогою монтажних трюків «вписував» себе в компанію з Брєжневим чи Фіделем Кастро. А Кастеллі справжній. Добре, що не загубився в високопосадових колах. Журналістський мікрофон йому дуже личить.

— Як фільм сприйнято в Криму?

— Фільм «НАТО: свій чи чужий» після появи на «плюсах», де його демонстрували в явно не пенсіонерський час, десь опівночі чи пізніше, перекочував в регіони. Наприклад, у Криму його транслювали фактично у прайм-тайм. І це трохи заспокоїло. Тому що такій публіці, як у Криму, треба пропонувати саме такий полегшений «формат». Адже особливо популярні тут російські телеканали постійно підгодовують антинатівські настрої чи телесеріалом про шпигунів, чи художніми фільмами про бравих російських військових десь на «розшматованих бомбардуваннями» Балканах. Нав’язування своїх уявлень про «свого та чужого» росіяни роблять гнучко. Вони примудряються проводити свою інформаційну політику, влізаючи в розважальні «формати». У нас, на превеликий жаль, драматичні пошуки місця українців у світі зводяться лише до перманентної теледуелі між партійними дядечками в однаково дорогих костюмах з однаковими депутатськими значками.

— От я бачу, що, як і в своїй книзі про НАТО, так і зараз, ви переконані в перевагах саме полегшеного формату, такого собі «приколу», розваги, подорожі, простих людських емоційних вражень, репортажу типу «говорю те, що бачу». Так?

— Скажіть, якщо домогосподарка бере антинатівський плакат і раптом починає відчувати себе такою собі войовничою амазонкою, чи зможе круглий стіл або семінар змусити її відмовитись від цього задоволення? Ні, звичайно. У фільмі «НАТО: свій чи чужий?» в розрізі цієї психологічної проблеми дуже важливі інтерв’ю з простими європейцями. Наприклад, у Франції якась мадемуазель навіть здивувалась, що її країна теж входить до Альянсу. Прості життєві персонажі з фільму виглядають як додатковий докір нашим збідованим людям з українських міст і сіл. На наших підприємствах роботяги заробляють копійки, в той час як на Заході зарплатня висока. Виходить, що пострадянська трансформація перетворила країну на буріданового віслюка між двома оберемками сіна. Це я про нашу «двовекторність». Але ж страждають від цього зовсім не власники українських підприємств, яким потрібна дешева робоча сила! Дивіться і порівнюйте!

— Розкажіть про свою книгу «Албі Бек».

— Там теж є про НАТО. Я мусив написати про свої враження, тому що це також свого роду цікава «тревел сторі» — і подорож теж на Захід. Але подорож ця вийшла довга. За цей час я встиг дослужитись до звання капітана першого рангу. Жодної копійки від урядових чи неурядових організацій на її друк я не отримав, хоча, між іншим, то був Рік української книги. Нагородою за моє прагнення до щирості й готовності сміятись над собою і над іншими стало те, що книгу читають. Вона розповзається скрізь. Причому читають навіть ті, хто зроду в житті до цього не прочитав жодної книги українською. Мені казали про це в Севастополі. Навіть у Краківському унівеситеті, звідки мені нещодавно написали, «Албі Бек» вже читають польські студенти-україністи. Вони на ній вправляються на перекладах! І якщо вірити листу, кажуть, що нарешті їм запропонували щось цікаве про українців.

Сюжет книги «Албі Бек» побудований на реальних подіях. Я як безпосередній учасник всіх подій, розповідав про розподіл Чорноморського флоту, атмосферу в штабі НАТО в Косово, ситуацію в зоні конфлікту між Абхазією та Грузією, де діють військові спостерігачі ООН, участь українського флоту в міжнародних навчаннях на тлі антинатівських пропагандистських кампаній, розгорнутих у Криму проросійськими організаціями. Мені кажуть, що «Албі Бек» можна вважати такою собі культурною «дивовижею», бо написана книга українською в російськомовному Севастополі, а зміст її не просто проукраїнський, а відверто прозахідний.

— Дивна назва. Якось перегукується з вашим іменем, і в той же час є в ній щось англійське?

— Я хотів написати іронічну книгу про свої враження. Албі Бек — це якраз iз англомовного середовища. Коли ти вранці просинаєшся в своїй кімнаті, і твій сусід, британський підполковник, каже «Good morning», ти відчуваєш себе в іншому світі. Це — НАТО. Там багатонаціональні військові колективи, скрізь англійська мова. Там і свої жарти. «I’ll be back!» означає — «Я повернусь». Оскільки це співзвучно з моїм ім’ям, цей жарт у миротворчих місіях мені доводилось чути не один раз.

— Чи можете ви сказати про те, що таке війська країн НАТО зсередини? Як ви оцінюєте цей свій життєвий досвід?

— У Косово я зрозумів, що служити в НАТО, навіть з нашим радянським досвідом, можна. Треба лише знати англійську мову. Про побут, стосунки з коллегами можна прочитати в моїй книзі. Читачу важливо зрозуміти важливіші речі. Наші політики вщерть заангажовані. Вони або агітують за вступ до НАТО, або ж, навпаки, залякують «страшилками» про НАТО. Я пропоную свої спостереження. Книга дає змогу подивитись на багато речей без дипломатичного протоколу. Там все навкруги — це справжня глобалізація. А як ще назвати, коли тобі доводиться, наприклад, разом iз французом, греком і американцем виїжджати на виконання завдання. І ти готовий до того, щоб в скрутний момент вигукнути «Джоне, прикрий!» До речі, це книга не тільки про службу під прапором НАТО, а й під прапором ООН. Тому що рік я був прес-офіцером у Косово, був рік прес-офіцером у Місії ООН в Грузії.

— В Україні говорять, що НАТО примусить всіх воювати. Наскільки це правда, і наскільки небезпечні миротворчі місії?

— Звичайно, ти думаєш про ризик! Але з часом звикаєш і до цього відчуття. І воно відходить на інший план. З часом починаєш розуміти, що найголовніша зброя миротворця — вміння запобігати агресії людей. Намагаєшся обережно жартувати, спокійно говорити з тими, хто думає, як би застосувати свій «калашников». Одного разу ми патрулювали у Гальському районі — це зона грузинсько-абхазького конфлікту. До нас підійшла група місцевих комбатантів з автоматами. Вони могли нас взяти в заручники, як це бувало з іншими. Могли просто пограбувати. А ми за оонівським мандатом — без зброї. Але ми просто поговорили про життя-буття, про батьків і кавказькі традиції. Закінчилось все тим, що випили чачі й розійшлись, як у морі кораблі. Коли я повертався до України, я ще довго з пересторогою ступав на незнайому стежину. Пильно вдивлявся в землю, чи бува там немає мін. Але як автору книги мені не хотілось ворушити саме такі спогади. Адже було й інше життя. Був гумор, «приколи», курйози. Про це й згадувати приємніше...

— Загалом, ще не доводилось зустрічати літератури про українських миротворців. Це перша в Україні книга на цю тему?

— Перший роман. За моїм власним визначенням — він іронічний, журналістський, в українській художній літературі нічого такого я не зустрічав. В літературі, як і скрізь, запанувала мода на так званий гламур. Деколи гламур особливий — таке собі сало в шоколаді. А в моєму Севастополі ще й мода на російсько- радянський історичний гламур. Тут місцеві автори, як млинці, випускають книжки про «славные победы» і «белокаменный город». Чесно кажучи, мені це просто не цікаво. Це не ті «корпоративні вечірки», на яких я б залишався сам собою. Моя книга — не тільки про життя в миротворчих місіях. Це спроба ширшого осмислення місця українців у світі. Ми вже дійсно прямуємо в Європу, але кожен із своїм радянським багажем. А в когось мотлоху минулого стільки, що взагалі вирішив нікуди не йти. І ці люди стають заручниками своєї ностальгії. Ми, військові, маємо й радянський досвід, і новий досвід НАТО. І західні колеги це сприймають. Я певен: вступ до НАТО — це необхідне й найперспективніше майбутнє для України...