«Не лише про джаз»
Поки столичні телевізійники бавляться в «шоу», автори регіональної джазової програми вже дев’ятий рік поспіль роблять тиху культурну революцію на Вінницькому державному телебаченні
На шпальтах «Дня» ми вже привертали увагу читачів до регіонального телебачення. Не лише до його проблем, яких, слід визнати, більш ніж достатньо, а й до програм, які, з огляду на наявну матеріально-технічну базу та кошторис, здаються майже подвигами. Тим більше героїчними вони виглядають в ефірі державних мовників. І нехай столичні колеги регіональних телевізійників крутять носом, мовляв, і якість не та, і шоу немає, але саме такий, породжений людським ентузіазмом, продукт для українського телебачення є своєрідним стратегічним запасом — тем, форматів, облич, — який у перспективі та за сприятливих обставин може стати «золотим фондом». «Не лише про джаз», що виходить в ефірі Вінницької державної (!) телекомпанії «ВДТ-6» — одна із таких програм. Її ім’я ви навіть можете побачити на сторінках Книги рекордів України.
Регулярною джазовою програмою не може похизуватися навіть Центральне українське телебачення, яке мало б бути найпрогресивнішим. А от на вінницькому обласному така програма живе вже дев’ятий рік. І, як запевняє її автор та ведучий Володимир Грицик, за цей час у щотижневому 30-хвилинному ефірі не було жодного повтору. Так само як програма не має сталого формату. І це природно, адже джаз, як відомо, — мистецтво непередбачуване.
Знімальну групу єдиної в Україні програми про джаз запрошують не лише на всі вітчизняні джазові фестивалі, а й на закордонні. Вінницька програма висвітлює зібрання джазменів у Литві, Болгарії, Польщі, Німеччині, Росії, Молдові.
— Напевне, це впливає на бюджет програми?
— Якби хтось дізнався про наш бюджет, то подумав би, що бюджет нереальний, — іронізує Володимир, — 80% програми — це наш ентузіазм. Решта — гроші, які дають не байдужі до джазу люди або просто наші знайомі. Наприклад, моя однокласниця нещодавно допомогла поїхати на один із фестивалів. Але, як правило, ми їздимо за свої власні гроші.
— Чому саме джаз?
— Джаз, як відомо, — це музика без кордонів. У кожного він свій, навіть якщо музиканти виконують одну й ту саму композицію. Це найбільш мінлива музика й найбільш пристосована до життя. До джазу приходять серйозні музиканти з консерваторною освітою, які мають за плечима роботу в академічних колективах. Після роботи в строгих вузьких рамках хочеться простору, який дарує лише джаз.
До речі, вінницька програма також має консерваторське коріння, адже автори її ідеї — класичні музиканти, вихідці з обласної філармонії. «Не лише про джаз» народилася разом із першим Вінницьким джазовим фестивалем. Спершу як спецпроект, присвячений цій події, який згодом розрісся до масштабів щотижневої програми. А джазові фестивалі у Вінниці, в свою чергу, стали щорічними й міжнародними.
— Не лише про джаз. А про що ще?
— Це культурологічний проект, в якому ми говоримо й про театр, і про серйозні книги, і про класичну музику, і навіть про балет, — пояснює Володимир. — Але і це ще не все. Виявляється, що програма «Не лише про джаз» увічнена на сторінках Книги рекордів України. Вінницький джазовий фестиваль — єдиний, що транслюється в прямому ефірі в рамках нашої програми. До Книги рекордів ми потрапили як культурологічна програма, яка здійснила найтривалішу телетрансляцію, — розповідає автор.
Дивно, але відповідальну місію бути «провідником» джазової програми в телевізійних нетрях було доручено музиканту, який не відбувся. Після третього класу занять на баяні Володимиру відмовили в продовженні навчання через брак відчуття ритму. Проте він таки знайшов своє місце «в джазі», а проект «Не лише про джаз» уже після першого року життя номінувався на згагальнонаціональну телевізійну премію «Телетріумф» як найкраща музична програма на регіональному телебаченні.
Я не музикант, тому мене й обрали на роль автора, — каже Володимир. — Мовляв, лише звичайна людина зможе по-простому розказати звичайним людям про непростий та незвичайний джаз. Я розповідаю про джаз для людей із офісу, інституту, вулиці. Звичайними, а не професійними словами».
— Як вам вдалося так довго протриматися на телебаченні з культурницьким проектом? — запитуємо на завершення.
— 9 років — це солідний вік для програми, — визнає Володимир Грицик. — Але це зовсім не означає, що справу вже зроблено. Адже доки люди будуть ходити на джазові фестивалі, філармонічні концерти й читатимуть книги, доти й житиме наша програма. Усе буде джаз!
