Не стріляйте в телевізор

Телебачення — дешева і вульгарна розвага.
Уїнстон Черчілль

Телебаченням у нашій країні незадоволені, здається, всі. Припустімо, воно цього заслуговує, але розмаїтість звинувачень збиває з пантелику. Його лають за надмірну політизованість і за відсутність повноцінних політичних програм. За те, що багато серіалів, і за те, що мало серіалів. За секс і насильство на екрані — і за нудьгу. За велику кількість «попси» — і за нудьгу. За брак духовної поживи — і за нудьгу. Одночасно.

Енергія критики, за законами розвитку вітчизняного суспільства, рано чи пізно перейде в адміністративні дії (благо, тепер є кому). За цими ж законами, адміністративні дії будуть нелогічними, довільними, зрештою, деструктивними і далекими від первинних благих намірів. Раніше, ніж це сталося, варто сформулювати, чого ж ми хочемо від телебачення. А перш, ніж зрозуміти, чого ми від нього хочемо, доведеться зрозуміти, що воно, телебачення, може і чого воно не може. Отже, наскільки грунтовні претензії, що ми їх до нього пред’являємо?

Про політкоректність українського телепростору — тобто про власне політичну коректність у первозданному значенні цього слова — і говорити не хочеться, щоб не здаватися наївним. Чи може бути повноцінне і добросовісне політичне мовлення в державі, де більшість провідних каналів де факто є департаментами public relations тієї чи іншої бізнес-групи, а умовою існування успішного бізнесу є політичне прикриття?

Інша річ, що розуміння телебачення як різновиду медіа (в однині — медіум, тобто посередник) запізніло років десь так на тридцять і залишилося на рівні 60-х, коли це латинське слівце ввів у обіг Маршалл Мак-Люен. Виходячи з тих реалій, він не те, щоб знехтував, але якось недооцінив другу і найважливішу складову явища — а саме: розвагу. Певна річ, розвагу у найширшому значенні. Йдеться не про якісь вузько спеціалізовані канали — до такої розкоші як диверсифікація ми поки що не доросли — йдеться саме про масове, загальнодоступне мовлення.

Тим часом телебаченню наполегливо нав’язується, з одного боку, функція грубого інструмента промивання мізків (насправді, примітивного задоволення вищестоящого начальства), з іншого боку — мало не інтегруючого, смислоутворюючого чинника колективної свідомості — подібно до того, як раніше, кажуть, цю роль виконувало кіно. Тільки сподіватися, що «ящик» зможе впровадити у суспільстві деякі загальні для всіх цінності, іншакше кажучи, ідеологію — марно. Є ж уроки минулого. По собі пам’ятаю: не програма «Час» доперебудовного зразка визначала світогляд мого покоління при всій мiцi радянського пропагандистського апарату, а записи Бітлз, самвидавські списки Солженіцина, передачі «Голосу Америки» і антирадянські анекдоти.

Десь мені вже доводилося про це говорити, але розумні думки спадають не щодня, так що дозволю собі повторитися. Телебачення органічно не пристосоване до того, щоб вселяти переконання, позиції, віру, врешті. Щонайбільше — прості стереотипи поведінки. Не стиль думок, а стиль життя. Незаперечні психологічні тести свідчать, що сприйняття малого екрану (на відміну від екрану великого кіно), за природою своєю, фрагментарне. Людина у себе вдома здатна зосередитися на телевізійному видовищі тільки на короткій дистанції, її весь час відволікають сильніші подразники: дружина, чоловік, діти, батьки, собака, кішка, муха, чайник, туалет, телефон, газета, диван, подушка… Довгі одиниці смислу проходять повз неї, ніяк не зачіпаючи її свідомості або залишаючи в ній вельми химерні неадекватні сліди. Телевізор — як Буратіно, думки у нього коротенькі.

Цим частково пояснюється різниця у сприйнятті телевізійного продукту глибокодумними критиками і пересічними глядачами. Для перших якийсь «Район Мелроуз» — концентрат аморальності і бездуховності. Аякже: суцільні зради, обман і капості! Для інших той же «Район Мелроуз» — це розповідь про те, як одягатися, як розмовляти і усміхатися, з яким виразом обличчя залицятися, які слова при цьому вимовляти. Це інструкція: приймати душ двічі на день. Хтось звертав увагу на те, що персонажі серіалу щохвилини виходять з ванної, загорнені у рушники? Інакше кажучи, для простого глядача «Район Мелроуз» — це школа гігієни. Все.

Тому коли говорять про розбещення — ні, гірше: зомбування! — з боку телепрограм, це дедалі більше дратує. Виявляється, не безвідповідальність еліт, не правова й економічна невихованість мас, не соціальна нестабільність і, отже, апатія, алкоголізм, безпритульність, наркоманія винні у сплеску насильства у суспільстві. Це все Шварценеггер зі Сталлоне зіпсували націю!

Звісно, не слід лицемірити і прикидатися: почуття міри необхідне. Припускаю навіть, що потрібна своєрідна цензура (хоча б у вигляді нині діючої дозвільної комісії Міністерства культури). Однак проти природи не попреш. Ніхто ж не звинувачує клоуна в тому, що він не розказує з арени про естетику пост-модернізму. Для цирку, навпаки, органічно, щоб рудий клоун бив білого по голові, а у того струмочками бризкали сльози (збоку це може виглядати пропагандою насильства).

Так і з глядачем, його звичками й очікуваннями також треба рахуватися. Чому погано прижилися у нас ток-шоу з аудиторією — найпопулярніший жанр західного, точніше, американського телебачення? Бо це відображення «зашитих» у пам’ять і безперервно відтворюваних процедур англо- саксонського побуту: обговорювати проблеми, домовлятися. Чому у тих самих Штатах така кількість телепроповідників? Бо у їхньому повсякденному житті церква посідає стрижневе місце. У нас, втім, також виступають проповідники, тільки цікаво було б зрозуміти, хто їх дивиться. Чому у Франції на загальнонаціональних каналах виходить три щотижневі програми про книжкові новинки? Бо авторитет у книги інший, Французькій академії красної словесності триста п’ятдесят років.

До речі, про культуру на телебаченні. Тут, на мій погляд, проблема не стільки в телебаченні, скільки в культурі. Що, власне, показувати? Здавалося б, зрозуміло: просвітницькі програми. І багато ми виграємо, якщо механічно збільшиться кількість вже існуючих зразків жанру? Десять років тому мені самому здавалося, що найважливіше — якнайшвидше позбутися комплексу постколоніальної неповноцінності. Мовляв, все у нас було: і філософія, і живопис, і література… і конституція, врешті. Нині хвастощі лише дратують.

Ці роки можна було б використати з великою користю. З одного боку — пошуки дедалі нових доказів, що ми такі ж розумні, як інші: мовляв, скільки «наших» серед Нобелівських лауреатів, скільки серед лауреатів «Оскара» і тому подібне. І водночас — прокляття в бік тих, хто завадив нам бути такими ж розумними, як інші. Ця інтонація надто заразлива, і нове покоління підхопило жанр: реквієм на власній могилі.

Хто сперечається, у нинішній нашій культурі немало тих, ким можна лише пишатися. Однак у загальній атмосфері не відчувається палкого бажання наздогнати згаяне… ну, не знаю — Хайдеггера, Музіля, Брессона, Хайека, того ж Воргола, називаю перші імена, які підвернулися з тих, що були невідомими із зрозумілих причин, та так і залишилися ледь відомими. Здавалося б, має відчуватися шалений захват від того, що відтепер жоден ігнорамус не заборонить тобі любити саме таку музику, слухати саме таке радіо, читати саме такі книжки, які ти вибрав. За кілька гривень можна годину витати в Інтернетi. За кілька гривень подивитися на касеті будь-який фільм. Безкоштовно сидіти в бібліотеці над тим, за що десять років тому сиділи зовсім в іншому місці. І якщо в Україні передчасно говорити про волю кожного будувати свою долю, то цілком доречно говорити про абсолютну волю будувати свою особистість.

Не вистачає сп’яніння свободою, ось чого. Часом воно проривається у книгах, що видаються. Значно менше в періодиці. І зовсім ніяких симптомів на телебаченні. Жодного. Свого часу спiвчуття і симпатію викликав порив (не здійснений, на щастя чи на жаль?) Миколи Княжицького спорудити наш український Бі-Бі-Сі, але… здається, ми до цього ще не дуже готові. Бі-Бі-Сі у жанрі реквієму — це було б одночасно сумно і комічно.

Та нехай ми були б навіть готовими, чи не профанація це — культура на телебаченні? Чи може певне змістовне висловлювання вміститися у простий синтаксис, доступний малому екрану? І якщо ми несвідомо розраховуємо замінити «ящиком» книжку, а телебаченням — бібліотеку, то чи не означає це, що ми явно намагаємось знайти замість культури те, що Гессе з презирством називав «журналістикою», а більше нам і не треба?

Тож давайте щось змінювати акуратніше, без різких рухів. Спершу — хоча б поважати всі нині чинні правила. Компанії, які дотримуються передбачених Законом про телебачення пропорцій відносно частки національного продукту і частки державної мови, легко перерахувати на пальцях однієї руки, ще й пальці залишаться. У кабельних мережах без всякого натяку на ліцензію транслюються щонайменше десятки іноземних каналів, зокрема й російські НТВ, ТВЦ, Ren-TV, «Культура». Дещо з цього дивишся і дратуєшся, дещо із заздрістю, але загалом — незручно, немов їси украдену цукерку. Ліцензійна чистота більшостi кінофільмів, які особливо купуються через Росію, на території України небездоганна. Багато, як і раніше, просто крадуть. Непогано б навести мінімальний порядок. І просуватися потихеньку, крок за кроком.

Не стріляйте в піаніста. Краще не зіграє.