Недооцінений Леонід Плющ

...Дисидентові Леоніду Плющу свого часу, можна сказати, пощастило. Ще у студентські роки він уважно прочитав твори Карла Маркса (а тоді, у другій половині 1950-х і на початку 1960-х, опубліковано було чимало того зі спадщини бородатого філософа, економіста і соціолога, що у сталінські часи перебувало під негласною забороною) — і відкрив, що радянська дійсність радикально не стикувалася з більшістю тез марксистського вчення. З нею корелював хіба що «Маніфест комуністичної партії» з його тоталітарними ідеями та висловлені в ті ж роки ідеї Марксового alter ego Фрідріха Енгельса щодо «контрреволюційних націй», яким, мовляв, «належить загинути у бурі світової революції». А от те, що в державах із загальним виборчим правом, за Марксом, революції не потрібні, й те, що в «Капіталі» немає ані слова про комунізм, радянським людям не говорилося (у «Капіталі» йдеться про «суспільство асоційованих виробників», де власність на засоби виробництва є водночас й індивідуальною, і спільною, тобто про щось на кшталт світової мережі продуктивних кооперативів).

РУХ ОПОРУ РАДЯНСЬКІЙ СИСТЕМІ

Плющ тоді ще не знав, що те саме для себе відкрили й «легальні» українські філософи, але вони вирішили не перти на рожен, і вести боротьбу за «комунізм як довершений гуманізм» своїми книгами, лекціями та рекомендаціями партійним органам. А от темперамент і сумління Леоніда Плюща, який із 1962 року працював в Інституті кібернетики Академії наук УРСР, вимагали іншого. І він крок за кроком втягується в Рух опору радянській системі, який ще звався дисидентським і правозахисним. Там він позиціонує себе як марксист (насправді йшлося про неомарксизм європейського ґатунку, тобто доповнення, продовження, а часом заперечення ідей Маркса) і невдовзі стає відомим автором Самвидаву. 1972 року — коли по всій Україні арештовували й «профілактували» інакодумців — Леонід Плющ опиняється за ґратами, а наступного року — у Дніпропетровській спецпсихлікарні з діагнозом, що не надається до адекватного перекладу, — «вялотекущая шизофрения»; одним із головних її симптомів радянська каральна психіатрія вважала «маніакальний потяг до свободи»...

Так от, Леонідові Плющу пощастило — він пробув у цій спецпсихлікарні «лише» три роки; західні комуністичні вожді під тиском своїх однопартійців і з огляду на виборців (як це так — в СРСР кидають за ґрати марксистів!) змушені були вимагати від Брежнєва звільнення дисидента. І той здався — відправив його до Франції на поруки генсека компартії Жоржа Марше — мовляв, ось він вам, робіть з ним, що хочете! Французькі лікарі швидко встановили відсутність будь-яких психічних захворювань у Плюща, який одержав французьке громадянство, але членом місцевої компартії не став, водночас — як марксист — опинившись і поза партіями української еміграції.

Ця історія згадалася мені, коли 4 червня Інтернет приніс сумну вістку про смерть Леоніда Плюща на 77-му році життя. Кажу «Інтернет», бо про те, що цього визначного достойника української культури з нами більше немає, згадали у випусках новин лише «1+1» та «Еспресо TV», і то по хвилині-другій. Інші канали, зокрема «Інтер», «24-й» та «5-й канал» також коротко повідомили про смерть дисидента, зокрема інформацією на своїх сайтах. Оце й усе, здається, що стосується телебачення. Та й паперова преса не звернула на це особливу увагу, за винятком «Дня» і ще кількох видань. Все інше — Інтернет. Скажімо, кілька сюжетів, присвячених Плющеві, з’явилося на сайті Радіо Свобода. А от сайт «Майдан», який рекламує себе як «голос громадянського суспільства», згадати про смерть свого автора чогось забув...

Утім, як на мене, це все не дивно. Леонід Плющ, людина енциклопедичних знань, ретельний дослідник, прискіпливий критик і неабиякий полеміст, був за життя і залишається по смерті недооціненим українською спільнотою. Я мав щастя бути особисто знайомим із ним (спочатку ми листувалися за допомогою електронної пошти, потім, під час одного зі своїх приїздів до України, Леонід Плющ, його дружина Тетяна та я провели кілька годин у цікавих бесідах про все на світі, потім знову обмінювалися листами), тож можу засвідчити: попри свій справді складний характер та вибуховий — у разі, коли його відверто дурили, не має значення, з яких міркувань, — темперамент, математик, кібернетик, лінгвіст і культуролог Плющ зробив чимало для України, її вільної думки та справді європейської культури.

Журналіст Богдан Нагайло, який познайомився з Плющем, коли той у 1976 році потрапив до Франції, згадує: «Від самого початку він підкреслював, що залишався марксистом і казав, що виступає не тільки за свободу, за права людини, але й за незалежну Україну... Він дуже скоро адаптувався і відмежувався від цього марксизму, залишившись на соціал-демократичних позиціях. Але через те, що він мав багаж марксиста-дисидента, його довгий час не сприймали ті, що вважали себе бандерівцями на чолі з Ярославом Стецьком. І коли він приїжджав в Англію, а я тоді працював в Міжнародній амністії і був його перекладачем, він голосно говорив, що більшість політв’язнів у СРСР є українцями, а Україна повинна бути незалежною. Це було дуже важливо, але основна частина політизованої міграції бойкотувала його... Далі він поринув у наукову працю і перебудувався на літературознавця. Його захопленням були Микола Хвильовий, Тарас Шевченко. Був під впливом структуралістів... Я захоплювався ним як другом, як науковцем і коли я був директором української служби «Радіо Свобода» у 1989—1991 роках, я замовив у нього серію матеріалів».

ВІЙНУ ЛЕОНІД ПЛЮЩ ПЕРЕДБАЧАВ ДАВНО

Перша книга Леоніда Плюща була книгою спогадів і звалася «На карнавалі історії» (1978). Потім були культурологічні статті, і серед них — «Вбивство Поета Василя Стуса» (спершу це були ефіри Радіо Свобода від 28, 29, 31 жовтня й 1 листопада 1985 року, потім — окремий текст). Невдовзі вийшла друком книга «Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці» (1986). Потім знову були статті та, нарешті, нова книга «Його таємниця, або «Прекрасна ложа» Хвильового» (2006). Леонід Плющ неодноразово друкував свої статті у журналі «Сучасність» — і коли той видавався на Заході, і коли почав виходити у світ в Україні, продовжував час від часу виступати на Радіо Свобода (одного разу він записався для моєї програми, присвяченої долі генерала Петра Григоренка), надсилав свої статті для українських інтернет-видань, зокрема, і для згаданого вже сайту «Майдан». А 2014 року, вже тяжко хворий, він приїхав до України, «бо тут війна, потрібна допомога!».

Власне, цю війну Леонід Плющ передбачав давно. У березні 2007 року він писав (звертаючись передусім до російської і російськомовної аудиторії): «Как могло случиться, что президент Франции наградил орденом Почетного легиона диктатора-кгбиста Путина? За какие военные или гражданские заслуги перед Францией или Российской Федерацией? За успешное проведение геноцида чеченского народа? За отказ от половинчатых демократических преобразований времен Горбачова-Ельцина? За сползание России к коммуно-нацизму?.. Послеперестроечная игра США и Европы с Ельциным и Путиным помогла восстановить власть КГБ в РФ и подтолкнула Кремль к Мюнхенской речи Путина, объявившего новую холодную войну, и угрожающего новой осью зла — Россия, Иран, Северная Корея, Сирия и т. д. Если не остановить Кремль сегодня, то следует ожидать нового витка кгбистской пропагандисткой кампании «борьбы за мир» и очередного «Мюнхенского соглашения»...» А у приватних листах і розмовах Плющ чітко вказував напрями майбутньої агресії Кремля — Грузія та Україна.

«СОЮЗ ІЗ КОРУМПОВАНИМИ СИЛАМИ — ЦЕ ПОВЕРНЕННЯ В БОЛОТО РАДЯНЩИНИ»

Того ж 2006 року він писав президентові Віктору Ющенку: «...Я не можу шанувати людину, яка пропустила до фактичної влади в Україні сили реакції, п’яту колону імперії й мафій. Людину непослідовну й безсилу. Так, Ви примусили внутрішніх ворогів України підписати непоганий Універсал, і формально визнати Ваші вимоги. Але Універсал — слова, значущі лише для Вас. Не для них, Ваших противників. Ні комуністам, ні Морозові, ні «регіоналам» не зрозуміле поняття честі, зокрема честі даного ними слова. Їх цікавить лише реальна матеріальна влада — у Верховній Раді й регіональних радах, влада силових структур, Суду, фінансова влада. І саме її вони поступово й наполегливо захоплюють, залишаючи Вам лише видимість влади... Владу в Україні впевнено перебирають нині найбільш агресивні олігархічні клани, «для яких Конституція, закон — порожній звук» й Україна слідом за Росією йде до тоталітаризму й реставрації імперії».

І ще одна стаття початку 2006 року. «У Ющенка був шанс увійти в історію лідером нової України. Якщо б його цікавила не особиста влада, а Україна, якщо б він був представником Майдану, а не коаліцій вчорашніх політиків. І тоді у Ющенка був би шанс виграти історично. Інакше він виграє тимчасову владу вкупі з тим чи іншим колом «вчорашніх», які будуть продовжувати свідомо чи несвідомо заганяти Україну в Імперію. Кремль чекає (підштовхуючи!), коли Київ сам запросить варягів із Москви. Гра в компроміси з антидемократичними силами навіть тимчасових перемог не приносить... Надія лише на дійсних винуватців Помаранчевої революції: молодь та інтелігенцію. Вони мусять вирвати ініціативу з рук владних «помаранчів». Боротьба за новий, гідний Майдану, Парламент не повинна звестися до «союзів» з псевдодемократичними й псевдопатріотичними партіями старого Парламенту. Чи є достатньо сил у молодої інтелігенції вияснити масам (а вони 2004 року довели, що спроможні вийти з-під впливу маніпуляторів) неспроможність усіх цих залишків комуністичної мафії вивести Україну з перманентної кризи? Розвіяти зневіру мас і запропонувати народові гідних кандидатів у Парламент?... Чи вистачить політичної гнучкості й безкомпромісності в цьому протистоянні? І в єднанні чесних масових сил? Безкомпромісність насамперед стосується мафій та національного питання. Будь-який союз з корумпованими силами чи шовіністами усіх ґатунків — повернення в болото радянщини й Малоросійську провінцію».

Я цитував тільки деякі фрагменти деяких текстів Леоніда Плюща, причому полемічно-політичного, а не наукового характеру (ті треба читати вдумливо, щонайменше двічі, як то кажуть, із олівцем у руках). Але й цього досить, щоб засвідчити глибину і масштабність думок цього визначного достойника української культури, який (доводиться повторювати це ще раз) залишився недооціненим й інтелектуальною спільнотою, і політиками, і журналістами...