Нетерпимість як політичний бізнес
Так сталося, що міркування В.Путіна в інтерв’ю французькій газеті «Фігаро» з приводу того, що збалансований розвиток справжнього ринку інформації є єдиною гарантією проти шантажу держави з боку олігархів та підконтрольних їм ЗМІ пролунало за пару днів до того, як iз Баренцевого моря до світу дійшла звістка від загиблих моряків «Курська». Зміст записки Дмитра Колесникова приголомшив увесь світ, який здригнувся від усвідомлення того, що принаймні 23 моряки могли хоча б розраховувати на допомогу... Я впевнена, що навряд чи ці дві події в чиїй- небудь чиновницькій голові пов’язалися воєдино, точнісінько як абсолютно суб’єктивно, без будь-яких доказів, я впевнена, що Олександр Руцкой, аж ніяк не демократ і не безгрішний, проте, постраждав за своє дуже самостійне коментування подій на «Курську» тоді, в серпні...
Можна було б, посилаючись на факт записки Дмитра Колесникова, говорити про те, що на відміну від ситуації з Чечнею, Бабицьким, справою «Мабетех», Бородіна тощо трагедія «Курська» вже зараз, сьогодні, підтвердила правоту «олігархічного» НТВ. Цей канал подавав інформацію про рятувальну операцію в Баренцевому морі в різко критичному тоні щодо російської влади, з огляду на те, що вищою цінністю є не державні інтереси, а людське життя. І навіть якщо такий підхід був вигідний НТВ і з політичної кон’юнктури — це не відміняє його моральності. Тим паче — порівняно з іншими російськими телеканалами, де політична кон’юнктура не збігалася з моральністю, хоч саме вони, будучи підконтрольними адміністрації Путіна, і повинні б перш за все сприяти тій самій демократизації суспільства, про яку казав Володимир Володимирович. Повинні б сприяти тому — процитуємо президента Росії буквально, — щоб і «громадяни мали можливість відстоювати свої права, коли вони порушуються державою».
Звичайно, по-людськи я була рада, що в останніх «Итогах» (НТВ) Євген Кисельов не викривав Кремль і російських вищих військових чиновників, а говорив про моральність вчинку главкома ВМФ Росії В. Куроєдова, який дозволив розголосити частину записки Д.Колесникова. Так само по-людськи мені хотілося б вірити в правоту В.Піховшека в «Епіцентрі» («1+1») , коли він говорив про те, що буцімто російська влада витягла уроки з того, що сталося, і пішла на бiльшу відкритість інформації... Проте щось підказує мені, що куди ближче до істини стоїть гранично тверезий погляд на поведінку російської влади навколо «Курська», представлений у сюжеті Сергія Швеця в програмі «День сьомий» (ICTV). Де журналіст висловив сумнів у тому, що необнародувана частина записки мала лише інтимний характер. Принаймні, сказав журналіст, навряд чи не обнародували б горді слова «вмираю за Вітчизну», а отже, навряд чи вони там були і навряд чи на те не було своїх причин... До того у фільмі «Приреченi морем» на каналі СТБ (режисер — Олександр Бєлов) наші журналісти також дуже жорстко, вустами своїх героїв сказали про цинізм влади, що поставила інтереси тієї самої державної машини, яка має засоби (в тому числі й дубину) для розбирань і зі ЗМІ, і з олігархами, — вище за інтереси своїх громадян. Бо, очевидно, засобів для того, щоб елементарно захистити громадян — і елементарно не брехати громадянам, — ця держмашина не має. «Нам весь час брехали, — казала редактор Мурманського радіо Наталя Чеснокова. — І якщо по відношенню до нас, до країни це було бридко, то по відношенню до рідних моряків — просто підло. Їхні нерви, їхні почуття тягнули по ниточці, по клітинці — протягом кількох тижнів». На ICTV провели деякі паралелі і з діями української влади — щоправда, на жаль, пішовши шляхом лише зовнішньої подібності (малої активностi українських структур щодо затримання п’яти наших моряків у Греції), хоча куди більш глибоких прикладів зневаження чиновниками норм демократії, їхньої байдужості до життя і доль людей можна відшукати і в Україні чимало, і за цим не треба «ходити» ні в далекі країни, ні в морські глибини. Причому вдосконалення політичних технологій та укоріненість у суспільстві «права звичаїв», а не закону породжують повну видимість демократії за її повної відсутності. А вбогість «демосу» — також спільник антидемократії. Суспільству, яке зайняте елементарним виживанням, не до захисту якихось там прав і свобод. У суспільстві, яке зайняте елементарним виживанням, страх сковує гідність. Страх втратити роботу, навчання, залишити сім’ю без копійки, страх виявитися заручником рекету, всесильного начальника, страх втратити бізнес під «ударами» податківців, пожежників, страх... Суспільство, яке зайняте елементарним виживанням, беззахисне перед свавіллям, у тому числі й державним. І навряд чи найближчими роками варто розраховувати на те, що демократія дійсно де-небудь iз країн СНД переможе. Для цього, виявляється, також потрібні відповідні економічні умови, і поки вони не визріють, про демократію в її повноцінній якості можна забути.
Відчути все провалля між нашим світом — і світом демократичних суспільств (з усіма їхніми як «+», так і «—») іноді доводиться майже в парадоксальних ситуаціях. Днями я була серед тих вітчизняних «експертів», iз якими розмовляли представники Кабінету міністрів Ради Європи щодо стану свободи преси в Україні. Європейських чиновників цікавили три аспекти: 1) випадки переслідування журналістів в Україні за диффамацію (образа честі й гідності) чиновників та політиків; 2) випадки, коли журналістів звинувачували б у розголошуванні державних таємниць або не допускали б до тієї чи іншої інформації під приводом її секретності; 3) випадки, коли журналіста б змушували назвати джерела інформації. Загалом-то на цих аспектах і базується — для західного світу — конкретика наповнення поняття «свобода слова і преси». Ну та й у нас начебто останнім часом не з рук геть погано в цьому сенсі! Звичайно, є непомірні позови до ЗМІ — але пару років тому, так, розоряли небажані видання саме так, зовсім уже безпардонно. А зараз начебто суди претензії до ЗМІ вводять у розумні межі. Звичайно, ситуація на місцях, у провінції гірша, але, проте, сваволі судових рішень уже немає. Державні таємниці, джерела інформації... Так, були прецеденти, але явно не в масовому порядку... Спочатку я навіть не могла зрозуміти, що відбувається? Чому наша реальна ситуація зі свободою преси не піддається опису в загальнозрозумілих термінах? І справа була явно не тільки в тому, що представники Ради Європи довго не могли зрозуміти, що таке «телефонне право», чому будь-який приватний видавець залежить від будь-якого чиновника тощо. Але потім до мене дiйшло: уявіть собі, що представники європейських організацій приїхали б поговорити про свободу преси в Радянську Україну. Випадки переслідування журналістів за диффамацію є? Та ви що: ми ж шановних людей не чіпаємо... А якщо партія сказала «треба» чи «можна» — ну, то тут уже яка честь і яка гідність?! А в розголошуванні держтаємниць звинувачують? Та в нас же «лити» сидять, вони суворо стежать, щоб, випадково, ніяких таємниць... А джерела інформації вас примушують розголошувати? Та що їх називати, хто їх не знає? Партком, райком, директор, профком, ЖЕК — все задокументоване, все підшите...
Ви розумієте, про що я? Якби зі своїм статутом європейські чиновники приїхали б до радянських журналістів, вони б виявили, що в Радянському Союзі немає абсолютно, ну абсолютно ніяких проблем зі свободою слова і преси! Не можуть порушуватися закони демократії там, де немає самої демократії, в оберненому світі. Щось змінилося, ви кажете, відтоді?
Зрештою, справа не тільки в розбитому обличчі Олеся Бузини (хоч, безумовно, це правова необмеженість). І не тільки в розбитих вікнах газети «Рівне вечірнє», і травмах, одержаних її співробітницею. І не тільки в захопленні навесні юними націонал-більшовиками будинку КПУ. І не в розгромленому львівському кафе «Цісарська кава», і навіть не тільки в тому, що на вівтар нетерпимості до інакомислення та інакомовлення вже покладено й людське життя — Ігоря Білозора.
Справа в тому, що, незважаючи на безліч державних структур, покликаних захищати (національні інтереси, права людини тощо) і так-сяк — але все-таки законодавчої забезпеченостi їхньої діяльністi, — у країні в екстремальні моменти нерідко твориться беззаконня. З явного потурання саме тих структур, насамперед державних, які покликані забезпечувати дотримання закону. І з явним толерантним ставленням, як до даності, до беззаконня самих громадян.
Зрештою, Олесь Бузина ніколи, по-моєму, і не приховував того, що йому потрібні передусім скандал і слава. Зрештою, якими б літературними не були його провокації, ніхто не сумнівався в тому, що в країні, яка живе віки (століття!) в затхлій камері несвободи, провінційного багна, боротьби не за демократію, а за національне звільнення, знайдеться чимало людей, які сприймуть творчість Бузини неадекватно: не як тінейджерське хамство — кнопку, підкладену на стілець учителя абощо. А неодмінно всерйоз — як «замах на святиню», «образу національної гідності» тощо. А отже, передбачаючи це, неважко було передбачити й неадекватність реакцій, аж до рукоприкладства. Ви цього хотіли? Ви це одержали.
Зрештою, всі попередні дії Василя Червонія кажуть про приблизно ту ж мотивацію його вчинків, що й в Олеся Бузини. І нетерпимість, і особова амбіційність геростратів при зіткненні й висікає іскру — цього разу і в Києві, і в Рівному... Але... Чому при погромі в Рівному міліція так довго залишалася осторонь, що й засвідчили відеокадри інформпрограм? Що відбувалося у Львові, і коли ми, зрештою, дізнаємося, хто винен у вбивстві Ігоря Білозора, і які мотиви були у вбивці? Чому Держкомінформполітики зараз у своїх діях проти преси, що має свої російські аналоги (нехай — діях із цілком добрими намірами, прогресивних тощо), але, проте, керується переважно поняттями «революційної доцільності», а не буквою закону? Чому замiсть того, що домагатись найскорiшого внесення змiн до законодавчiх актiв, якi б у правовому руслi могли б упорядити діяльність цих видань, Дежкомiнформполiтики чинить багато в чому неправовий тиск?
Чому ще один народний депутат, напевно, обізнаний з основними Європейськими документами з прав людини, які підписала, зокрема, й Україна, і які говорять про те, що «кожен має право на свободу висловлювання своїх поглядів», «причому здійснення цієї свободи можливе у формах і за змістом, які не є нейтральними, необразливими, а є такими, що викликають образи, обурення чи занепокоєння. Такими є вимоги плюралізму» (пояснення Європейського суду до справи «Лінгенс проти Австрії», 08.07.1986 р., цитується з книжки «Судова практика у справах за позовами до ЗМІ»), проте заявляє, що народ має право на захист своїх символів?! Але в такому випадку, очевидно, народ має право і на захист свого права жити — яке важко здійснювати, скажімо, не одержуючи роками зарплати! Куди ми зайдемо з таким розумінням «прав булижника»?
І, звичайно, в інтерв’ю програмi «Вікна. Опівночі» (СТБ) Дмитро Корчинський, виходячи з права на свободу висловлювання поглядів, може розповідати про готовність зайнятися «маленькою революцією» в Білорусі. Можна й обгрунтувати своє бажання «ударити Бузину проміж ніг» тим, що їхній епатаж кличе людину до високого, а його, Бузини, екстремізм — до низького. Але питання навіть не в тому, що «судді — хто?» — а в тому, що подібні настрої можуть мати будь-яке широке поширення тільки в тому суспільстві, де, як і раніше, найвищою цінністю вважається багато речей: ідеали, Батьківщина, нація, національні інтереси тощо. Крім однієї, основоположної для демократії цінності — особистості, її самодостатності, її прав, зокрема, права на життя. (Відзначимо, до речі, майстерність, iз якою ведучий «Вікон» Андрій Тичина провів це інтерв’ю. І не заважаючи гостеві студії висловлювати свою точку зору, і водночас дуже влучно розставляючи деякі акценти, і дистанціюючи позицію каналу від позиції Д.К.).
Ніякою мірою не можна удавати, що подібний антидемократизм властивий тільки одному боку політичного спектра. Досить подивитися російську пресу, інформаційні і аналітичні передачі російських каналів, заяви представників різних об’єднань росіян в Україні, щоб пересвідчитися в тій же нетерпимості, нерідко — екстремізмі, пересмикуваннях iз приводу переслідування російської мови в Україні, російськомовної преси, прав російських громадян тощо.
Точнісінько таким чином загальна телевізійно-пресова, інформаційна картинка нашої загальної дійсності виразно демонструє і те, що багато наших державних інстанцій не здатні реально і продумано контролювати, регулювати і врівноважувати — правовим шляхом — усі ці нелегкі проблеми. Навпаки, з усе більш палаючими очима й апетитами вони стають апологетами антидемократизму. Причому вже навіть не маскуючись, практично відкрито. Загалом-то, прагненням до демократії не відрізняється будь-яка державна машина, в будь-якій країні. Але щоб це так виставляти напоказ... До чого б це? І хто скористається цим?
В дуже гідному фільмі режисера Наталі Бензи «Володимир Івасюк. Пісня буде поміж нас» , повторний показ якого пройшов по телеканалу ТЕТ на цьому тижні, гранично гостро і виразно було передано атмосферу того часу і того суспільства, що, власне, й була, напевно, головним вбивцею геніального національного пісняра. З одного боку — ми занурюємось у милостиву теле- та кінохроніку 70-х, де хлопці й дівчата в національних костюмах виконують українські пісні, перемагають на фестивалях, «Червону руту» і «Водограй» співає вся велика радянська країна... З іншого — у фільмі свідки тих років розповідають про те, як піднялися проти Івасюка всі ті, хто тоді привласнив собі право охоронців українського мелосу. Юрій Рибчинський, Ігор Поклад, Микола Мозговий розповідають не тільки про жорстокий ідеологічний прес, але й про прес заздрості, амбіцій, бажання втриматися в затишку і комфорті «відвойованих» висот або прагнення «не упустити свого» мажорних хлопчиків iз комсомолу... На жаль, нетерпимість часто має не тільки ідеологічні, але й цілком матеріальні основи. Вам здається, що ця атмосфера — вбивця творчих начал народу — пішла в далеке минуле?
