Новi українцi
Таку назву має новий цикл програм на СТБ. Судячи з анонсу виробників телепродукту, йтиметься в ньому не про пересичених матеріальними благами співгромадян, а про наших сучасників, які стали гордістю нації, її емісарами у світі, завдяки яким «обличчя» України має благородніший, розумніший та душевніший вигляд, а країна загалом — не такою вже й пропащою й алогічною. Перша програма нового циклу вийшла в суботу і розповіла глядачам про українського хірурга-подвижника Бориса Тодурова. Він першим здійснив пересадку серця на батьківщині, він поїхав до Іраку, щоб лікувати маленьких іракців від вроджених пороків серця, і виявився першим цивільним лікарем в охопленій конфліктом країні. До українського хірурга йшли тисячі іракців із дітьми на руках — дітей із вродженими пороками серця там узагалі ніхто не оперував. А він приїхав без усіляких умов і привіз команду колег-професіоналів. За ними довго спостерігали — спочатку з підозрою, потім запросили приїхати ще. І це місіонерство та неголосне миротворство наших хірургів — найкраща українська візитівка в гарячій іракській точці. Автори програми не обмежилися професійним життєписом Тодурова та його видатними хірургічними талантами. І виявилося, що наш героїчний кардіолог — ще й завзятий любитель джазу і визнаний лідер у своєму середовищі — лідер без натиску і без напору, а завдяки особистісній силі і напрочуд привабливій енергетиці. На життя та долю не скаржиться, навіть навпаки, але мріє, щоб уміння і майстерність українських кардіохірургів завдяки організаційним зрушенням були б результативнішими.
А в неділю рано-ранісінько країна з тривогою та надією прикипіла до телеекранів, щоб не пропустити доленосний бій Віталія Кличка з південноафриканцем. Напередодні «1+1» нагадав телеглядачам передісторію очікуваного бою з хронологією найяскравіших подій у світі боксу за останні кілька років та участі в них українських братів «до крові». Та й інші канали в останній передбойовий тиждень серією бліц-інтерв’ю на вулицях узяли участь у створенні атмосфери напруженого очікування та придання особливої значущості цьому поєдинку — за Віталія Кличка обіцяли «тримати кулачки» дівчата й бабусі, а жінки літнього віку просили Віталія «поквитатися за брата, за нас, за Україну». Хто б міг подумати років 10 тому, що бокс для нашої країни стане особливим видом спорту, а два брати завдяки своїй волі до перемоги стануть для українців символом того, що «й ми не гірші за багатьох». Хоч як це дивно, але на якомусь етапі бокс, попри всю своєрідність цього виду спорту, став в Україні чинником об’єднуючим. Жителі різних регіонів, віруючі різних конфесій, жінки й чоловіки, старі та діти однаково хотіли перемоги для наших хлопців, відчуваючи в цей момент частково і себе переможцями. За ці дефіцитні відчуття братів оточили увагою й обожнюванням, а їхні хвороби зростання мільйони наших співгромадян переживають майже як власні. Загалом недільного ранку «1+1» дивилися навіть ті, хто до спорту байдужий у принципі. Й Віталій Кличко виправдав їхні надії. Він переміг чисто та гідно, викликавши рев захоплених трибун і сльози розчулення у співвітчизників.
Зовсім про інші драматичні події — про те, що трапилося в Мукачевому, намагалися відверто та докладно поговорити у неділю Дмитро Кисельов (ICTV) та Олександр Зінченко — голова парламентської комісії, яка з’ясовувала обставини виборів міського голови цього затишного Закарпатського міста, що прогриміли на всю країну. Це була чудова розмова, яка цілком підтверджувала слова О. Зінченка, що український споживач інформації протягом останніх років знову навчився читати між рядків та розуміти недоказане. Зважаючи на те, що з новинних програм телеглядачі хоч щось зрозуміти взагалі не могли, розмова в «Докладно з Дмитром Кисельовим» ситуацію дещо прояснила. І не тільки щодо Мукачевого.
А на початку цього тижня телеекран нагадав нам про Чорнобиль. Діти, народжені в той страшний рік, стали вже повнолітніми, а «травмована» атомна станція досі є причиною нашого неспокою. В понеділок у рамках «Документа» нам показали, як усе починалося, — як вибирали майданчик під будівництво станції (АЕС могли побудувати і на місці нинішньої Троєщини, а могли — у Вінницькій або Житомирській областях), пригадали, що місцеві старожили підходили до будівельників і говорили «не будуйте тут нічого — місце погане». Але хіба могло це старече буркотіння перешкодити планам партії? Будівництво було всесоюзним і «радянським» у гіршому значенні цього визначення — терміни затягували, креслення переробляли, обладнання монтували в захаращених і напівзатоплених приміщеннях. А поряд зі станцією паралельно будували «місто сонця», сучасний «атомоград», яке назвали потім Прип’яттю. Це було дивовижне місто — з молодими високоосвіченими жителями, багатонаціональне, затишне, дуже зручне. Воно було втіленням мрії про нормальне, з погляду влаштованого побуту, життя, з реальними перспективами подальшого розвитку. Для багатьох його жителів роки, прожиті в ньому до катастрофи, назавжди залишаться найкращими в житті. Тому під час обговорення показаного Юрій Макаров запропонував експертам говорити не про саму аварію та наслідки її ліквідації, а про зниклу разом із покинутим містом мрію про певну модель життя, про ностальгію за «впевненістю в завтрашньому дні», яка насправді була «впевненістю через незнання». Імениті гості Макарова — Віталій Коротич, Ігор Померанцев і Юрій Черниченко — говорили більше про те, як та система впливала на особистість, як вона одних загартовувала, iнших руйнувала, а третіх позбавляла волі, бо все вирішувалося і визначалося не те щоб саме по собі, але й без особливого особистісного вибору. Чи дивно, що нам зараз так важко — і тварини, які зросли в зоопарку, на волі «неконкурентоспроможні». Хоча, звичайно, все відносно. Проте радянська ідеологія постійно продукувала об’єднуючі ідеї для «нової спільності людей — радянського народу», чи то буде «підкорення космосу», чи цілина, БАМ, численні всесоюзні будівництва або ж перемога соціалізму у всьому світі. Й незжита ностальгія за тими часами — не стільки туга за гарантованим шматком хліба, скільки за втраченою спільністю, єдністю цілей і завдань і, хай уявною, причетністю до великих здійснень, хоч як би сумно часом вони закінчувалися.
