Обов’язок формулювати

ПРО «ПОТОКИ СВІДОМОСТІ» ТА ПІДМІНУ ПОНЯТЬ

Олена БОНДАРЕНКО-КОНОВАЛЕНКО, керівник прес-служби Донецької обласної ради:

— Оскільки у вас великий досвід роботи — від парламентського кореспондента до головного редактора всеукраїнської газети, — то хотілося б почути ваші рекомендації для прес-служб — чого їм не варто робити ні за яких умов, що приваблює газету та журналістів в плані висвітлення тієї чи іншої теми? Я не беру до уваги такі банальності, як те, що тема має бути цікавою та значущою...

— Але ж все йде від цього... Якщо керiвник гнучка людина, і її мета — справді побудувати нормальні стосунки з пресою (в тому числі і з місцевою, регіональною), тоді допомога прес-секретаря може полягати у тому, щоб кожного разу вишукувати ті теми, які насправді є актуальними, скажімо так — «ходять в курилках». Тому що всі ці плакатні промови, які виходять кожного разу, — не те, що насправді цікавить людей. Якщо ми навчимося говорити саме про те, що цікавить, буде набагато простіше працювати. Причому, якщо у людини сильні, тверді позиції, немає таких питань, яких би варто було уникати. На будь- яке питання є відповідь, яка може задовольнити ту чи іншу частину аудиторії. Дійсно, є проблема в тому, що часом люди уникають прозорості, не довіряючи один одному. Деякі журналісти відвертість не завжди використовують з добрими намірами і на прес- конференції, брифінги приходять з іншою метою, ніж та, що передбачалася організаторами. Або взагалі не розумiють суті речей. І тому треба багато зусиль докласти для підвищення професійного рівня журналістського середовища. Але водночас — так само готувати керівників, які повинні виходити і бути цікавими пресі. Вони ж іноді приходять абсолютно, вибачте за таке слово, «розтелепані». Тобто не зібравшись, не сформулювавши свої думки, не проаналізувавши, яке інформаційне повідомлення вони власне хочуть створити і в чому новина. І потім нещасні журналісти повинні вигадати, як з цього «потоку свідомості» зробити заголовок, як вивернутися, щоб що-небудь в тридцять рядків втиснути та передати суть. І це породжує взаємну нелюбов. А потім, на фоні цієї взаємної нелюбові, «вклинюються» популісти. Тому що слухати професіоналів, робити з цього повідомлення — це праця: треба вникнути в суть і донести її до своєї аудиторії. А дешеві ефекти — це яскраво, це, можна сказати, просто добре проведений час... Звичайно, статичних порад тут немає, в кожному конкретному випадку слід застосовувати свій рецепт.

Ще одне абсолютне, на мій погляд, правило — той, хто йде на прес-конференцію, на публічну зустріч, зобов’язаний формулювати. Не розказувати і не викладати, а саме формулювати. І коли ти це робиш, то це легко переказується. Так само, як в сценічному мистецтві, коли вчать ролі. Повертають актора обличчям в куток і кажуть: «Почув? Перекажи». Якщо переказав, значить, і сценарій достойний. А якщо журналіст після прес-конференції не може переказати те, що почув, якщо це купи не тримається, значить це не прес- конференція. І нема чого тоді жалітися, що нікого це не зацікавило і ніяк не було використано.

Неабияку роль, звичайно, відіграє й ще один фактор. Це — роздертий інформаційний простір. Кожен власник завів свою газету чи свій телеканал для своєї власної користі. Зокрема, для самооборони і нападу під час виборів. А не для міжнаціональної комунікації. Чи є на телеканалах, в газетах той загальнонаціональний рейтинг подій, які просто самі по собі виходять на перші місця? Немає. Тому що у всіх свої, дрібніші інтереси; рідко де-небудь проскакує те, що є найважливішим для країни. І це має дуже велику руйнівну силу. Розірваність інформаційного простору дійшла до тої межі, що, щоб про щось дізнатися, тобі безпосередньо потрібно приїхати на місце події. Ефективна технологія в часи бурхливого розвитку Інтернету — «від хати до хати». І має бути повернення до ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИХ засобів масової комунікації, до тих речей, які просто самі по собі важливо знати українському суспільству. Не тому, що за це хтось заплатив, а тому що це об’єктивно потрібно. Невеличкий приклад. Ми з журналістами декілька разів бували в Острозькій академії (хто читає газету, бачить, скільки ми останнім часом про це написали). Я була здивована рівнем викладання у цьому університеті і взагалі існуванням на Рівненщині цього оазису — з котеджами для професури, кортами для студентів, з двома робочими мовами — українською і англійською. Я сама була здивована, тому що якось це не вписувалося в моє уявлення про те, як це можна зараз зробити. І ще більше дивуються ті люди, що читають про відродження цього найстарішого в Східній Європі ВНЗ. Вони перепитують, чи правда це, чи ні (це, знову-таки, — коефіцієнт недовіри). А з іншого боку, чому ми в країні у себе про такі важливі речі майже нічого не знаємо. А про кожне «тілопересування» якого-небудь депутата чи шоумена всі вважають за потрібне повідомити. Але якщо коефіцієнт корисної дії — нуль, а це постійно звучить, то це не політизація ефіру, це просто підміна понять. Життя України зосереджено в інших речах. Ви бачите, скільки за останні роки інформації про крупні колективи, про окремі галузі, про приватні підприємства, про процеси, що там відбуваються. Все це — десь на периферії. І все це підмінене якимись другорядними речами. Цей ефект перекинутої піраміди не дозволяє нам точно усвідомити свою країну, якось оцінити її параметри. зрозуміти, що в ній є перспективним, яскравим, на що рівнятися. В регіонах, можливо, трошки інша ситуація, тому що там ЗМІ — навіть при певній скутості — живуть більш конкретними проблемами. А в загальноукраїнських ЗМІ перекоси, на мій погляд, очевидні. Тому що є якісь стереотипи, які політики продукують, якщо їм вигідно, і знімають, якщо їм не вигідно. Всі інші це споживають, не дуже часом вдумуючись, що до чого.

ПРО ВІДТІНКИ «ЖОВТОГО»

Наталя КУЗЬМЕНКО, радник голови Запорiзької обласної ради, керiвник прес-служби:

— Ви говорили про стиль газети. Зараз багато видань випускають якісь додатки. А чи не думали ви над тим, щоб зробити додаток до газети «День» — розважального характеру, що показував би інший бік життя?

— Це особлива спеціалізація, й треба дуже добре розуміти, що людям цікаво в цій сфері. Я не дуже впевнена в собі, як у журналісті, який би кваліфіковано вів саме цю частину. Мене, наприклад, дивує, якщо я бачу, що людей цікавлять такі «безумно захоплюючi» програми, як «Вікна» чи «Дівочі сльози». Тобто я можу зрозуміти, що, якщо той чи інший канал поставив подібну програму в ефір, то лише тому, що вважає: це цікавить людей. Але я б ніколи не додумалася, що людей таке може цікавити. Інше питання, що, навіть орієнтуючись на ці запити, можна було б не робити явно «позамежні» речі...

Крім того, газета «День» і розважальний додаток, на мій погляд, досить погано поєднувалися б. Адже треба, щоб і журналістський колектив відчував якийсь особливий кайф у пошуку «жовтої» інформації. Хоча я повинна, напевно, зауважити, що якість «жовтої» преси теж має градації; у «жовтого» дуже багато відтінків. Є серед них і більш-менш благородні. Але в будь-якому разі, якщо комусь потрібно «витягати» на якісь стандарти, то треба розуміти, на кого ти взагалі працюєш. Я завжди вважала, що нашій газеті потрібно або дочекатися того нового покоління, що незабаром прийде в політику, або й у нинішній ситуації все-таки знаходити людей, якими ця газета затребувана

Крім того, ми щороку намагаємося внести певну частку новизни, тому що важливо бути розумним, але не занудливим.. Цього року, наприклад, ми почали випускати шпальту «Світові дискусії». Адже, якщо ми хочемо жити в Європі, у світовому співтоваристві, ми повинні цікавитися, що там, «за парканом», відбувається, які теми дебатуються й чому. Ще одна сторінка називається «Український сад». Це не для садівників і городників. Це для тих, хто вважає, що українці — природжені гедоністи. В ідеалі — це сторінка, де вчать насолоджуватися тим, що в нас є: це наші сади й ставлення до них, це наші цінності, це наші продукти, це наше вміння взагалі жити красиво. Сторінки «Історія і «Я», «Україна Incognita» — це теж проект усередині газети. Звісно, це — не світські розваги. Але якщо взятися за опис світського життя, то нам буде важко відрізнятися. Якщо вже вибрали дорогу, то треба по ній йти, карабкатися нагору. Злізти — завжди простіше. Безумовно, я розумію, що, з погляду комерційного результату, людей, які купують «полегшені» видання, значно більше. Але нехай уже ми будемо в складному становищі першопрохідників.

ПРО «ПРОСТИХ ТРУДІВНИКІВ»

Ірина БАБІЙ, редактор газети «Електрометалург» (ВАТ «Дніпроспецсталь», Запоріжжя):

— Із задоволенням читаємо вашу газету, але мені здається, що їй не завадили б замальовки, розповіді про людей праці, на плечах яких сьогодні весь тягар становлення України; це металурги, шахтарі...

— Гадаю, нам дуже багато чого «не завадило б». Але увага до згаданої теми обмежується деякими особливостями. Раніш, за часів Радянського Союзу, ми боролися за те, щоб одержати від парткому дозвіл прийти на завод і поговорити з людьми. І якщо вже людина щось неформальне сказала (а вона була проінструктована), то для тебе це було задоволення, для газети — подія. Потім, коли все це стало доступно, потрапити за прохідні вже ніхто не прагнув. Напевно, не просто тому, що не було соціального замовлення. Багатьом журналістам якось одразу стало зрозуміло, що це не матиме особливого впливу. Дуже гірко усвідомлювати, але це так. У чомусь народ сам прогавив історичний шанс прямо впливати на політику країни. А з другого боку, може, не варто й очікувати цього від народу? Адже в будь-якій країні вузький прошарок еліти (чи проеліти) визначає, якими будуть відносини. І важко, напевно, зараз очікувати, що от хтось встає з робочого колективу, ріже правду-матку, і в результаті цього все повертає в інший бік. Чи, наприклад, у нас знову намагалися відродити звернення трудових колективів — як з’ясувалося, із цим уже трохи складніше...

Проте нариси «про людей праці» у нас є: для цього існують рубрики «Життєві історії» й «Особистість». І ми іноді просимо наших власкорів (там, де вони в нас є) зробити що-небудь подібне — відповідно до їхнього відчуття, як це може бути сьогодні сприйнято. Адже багато хто з нас працював «у тій» пресі і знає, як нудить від пафосних нарисів, хоч би про кого вони були: чи про робітника, чи про видатного політика. Потрібно ще знайти ті барви, якими сьогодні можна описати життя сучасної робочої людини. Хто вона? Якою буде її реакція на пропозицію «поговорити душевно»? Адже раніше було як? Робітник щось таке сказав, партсекретарю врізали по повній програмі, а робітника, скоріш за все, не чіпатимуть, тому що ресурс — це ресурс. А сьогодні на тих підприємствах, що працюють, кожна людина дорожить своїм місцем. І я не знаю, чи підуть вони зараз на відвертості, коли мова буде про щось дійсно проблемне. Мало хто з робітників зараз розкриватиме тобі душу. Це вже зовсім інша сфера іншого життя, інших захоплень, яку журналістам ще тільки належить освоїти. Адже ми до кінця свій час так і не осмислили. Він приніс нові цінності, нові установки — і для робітників, і для хазяїв, і для менеджменту, і для сфери обслуговування. Для всього.

ВРАЖЕННЯ

Олена БОНДАРЕНКО-КОНОВАЛЕНКО:

— Я згодна з Ларисою Івшиною у тому плані, що вчитися потрібно і по один бік барикад, і по другий (якщо відносини між журналістами і прес-службами сприймати як протистояння). Проблеми окремих прес-служб — непрофесіоналізм (у певній мірі), робота за «натхненням» і закритість. А проблема українських журналістів у період росту — досить жорстка упередженість: до окремих фігур, структур, до всього. Як уникнути цих стереотипів — це уже окреме питання. А загалом враження від зустрічі з головним редактором «Дня» — найпозитивніші. Я стикаюся з цією людиною вже не перший раз, і мене вражає, що людина, яка очолює таку газету, думає про духовні речі. І солідний наклад — один з доказів того, що ставку зроблено правильно. Не усе так погано в Україні, не можна уявляти її населення як однорідну масу, яка падка на «жовті» видання. Так, певною мірою падка, проте, живуть і потрiбнi такі газети, як «День».

Анатолій КРАТ, прес-аташе дирекції ВАТ «Укртелеком» у Херсонській області:

— Такі зустрічі дають дуже багато практичного досвіду, якого ми не маємо в регіонах. Адже в столиці відпрацьовуються дуже цікаві журналістські та піар-технології. Тут зібрані всі найкращі сили, які вже виробили певний набір методик, що можуть бути нам корисні. Звичайно, якщо їх екстраполювати на те середовище, в якому ми перебуваємо.

Ірина БАБІЙ:

— Я взагалі вперше на такій зустрічі. І судячи з того, що вона досить-таки представницька, такі зустрічі потрібні прес-секретарям. В Києві кожна газета працює в своєму форматі. Дуже корисно спілкуватися з редакторами цих видань, інформаційних агенцій — для того, щоб зрозуміти, які все ж таки з їх боку існують вимоги до прес-секретарів. І взагалі спілкування з людьми, що представляють найвпливовіші київські видання, — це завжди велика користь навіть в людському плані, а не лише в професійному. Мені дуже цікаво було спілкуватися з редактором газети «День», тому що людський фактор в цій газеті, на мій погляд, присутній на першому плані. А для мене, як прес-секретаря великого підприємства, це дуже важливо. Лариса Івшина також привернула увагу до фотоконкурсу «Дня», і я думаю, ми будемо брати в ньому участь, це дуже цікаво для нас. У газеті нашого підприємства працює молодий колектив, і нам важливо отримати оцінку метрів журналістики.