Олександр МУКОМЕЛА: Зараз нам штучно нав’язують систему, яка позиціонує журналістику як ремесло
Нещодавно «День» публікував інтерв’ю з новим директором Києво-Могилянської академії Сергієм Квітом (№214 від 7 грудня 2007 року). Поміж іншим, йшлося в ньому про журналістську освіту і про відповідність її стандартів запитам медіа-ринку. Продовжуючи тему, ми публікуємо розмову «Дня» з кандидатом історичних наук, доцентом кафедри міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка Олександром Мукомелою, який вже протягом не одного десятиріччя долучається до виховання нових поколінь журналістів.
Перед публіцистами і літературознавцями Олександр Гнатович має свою велику заслугу. Справа в тому, що саме він віднайшов у партійних архівах втрачений памфлет Миколи Хвильового «Україна чи Малоросія», який зараз, здається, є найвідомішим публіцистичним твором письменника. Олександр Мукомела згадує, що тоді в США як раз був виданий п’ятитомник Хвильового, де було зазначено, що стаття письменника втрачена. А журналіст, аналізуючи архівні документи, у папці одного із секретарів ЦК випадково знайшов утрачену статтю на 50 із гаком машинописних сторінок. «Я одразу пішов у Інститут літератури, де мені мали надати листа, що давав право зробити ксерокопію, — розповідає Олександр Гнатович. — А вони мені: «Який лист? Негайно переписуй!». Це було ще за радянської влади». Протягом восьми днів переписував журналіст машинопис від руки, а незабаром, у 90-му році, «Україна чи Малоросія» побачила світ знову.
Тож про світогляд нового покоління журналістів, наслідки впровадження Болонської системи і про те, чому журналісти вже не обирають архіви в якості джерела інформації — наша розмова з Олександром Мукомелою.
— Минулого року Інституту журналістики виповнилося 60. Нещадавно був презентований спеціальний випуск журналу «Пам’ять століть», присвячений цій події, який включав у себе спогади випускників різних поколінь. Як, на вашу думку, змінилося журналістське студентство протягом останніх, скажімо, десяти років? Чи відбулися зміни в свідомості, потребах, цілях?
— Усі ми прекрасно розуміємо, що світогляд змінився. І не через те, що ми такі розумні і змінили цей світогляд, а перш за все тому, що живуть сьогоднішні студенти в іншому середовищі, в іншому суспільстві. Зрозуміло, що новий світогляд формується не лише на студентській лаві, а і в житті. Якщо говорити конкретно про журналістику, то серйозною наукою у класичному її розумінні займається сьогодні невелика кількість фахівців. У цілому ж та наїжджена колія, якою ми завжди йшли, журналістика в класичному розумінні, зараз дуже змінюється. Зокрема, у зв’язку з переходом на педагогіку Болонської системи, яка не зовсім властива для української вищої школи. Спершу ця система була введена в систему освіти США, потім Європи. А з Європи відповідно прийшла до нас. Тоді як наша класична наука, хоча й народилася за радянського режиму, була не найгіршою, створена була прекрасна школа. З нас брали приклад навіть японці й американці. А тепер нам штучно нав’язують іншу, не властиву нам систему, яка позиціонує журналістику як ремесло і націлена на практицизм. Нещодавно видання «Телекритика» подало думку, що інтелектуальна журналістика відмирає і цей рік повинен стати роком інформаційної журналістики. А це означає відсутність будь-якого аналізу й думок. Це як раз те, що вже півстоліття нав’язують нам із Заходу: мовляв, є журналістика факту, і більше нічого. Таку точку зору подає маловідомий для мене журналіст-теоретик у «Телекритиці». Але, по- перше, це абсолютно неприродно, по-друге, це абсолютно неприродно для українського менталітету, тому що українець тисячу разів подумає, перш ніж оцінити факт. Зараз дуже багато розмов з приводу якісної і неякісної преси, а насправді якісною преса є тільки тоді, коли у ній присутня думка. Ще Буало колись сказав, що добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре думає. Пізніше цю думку, до речі, повторював Аграновський. І справді, весь сенс журналістики в тому, що вона являє собою рух громадської думки, думки суспільства. Цей рух преса віддзеркалює, а також формує його, спрямовує. А тепер ми змушені переходити на Болонську систему, яка готує ремісників. На кого зараз орієнтуються студенти? У газеті працювати ніхто не хоче, усі йдуть на радіо і телебачення. Там все просто: знайшов розумного чоловіка, підсунув йому мікрофон, він щось розумне скаже — і готово, в ефір. Коли ще я вчився, казали, що телебачення знищить пресу. Тоді, пам’ятається, це питання викликало значні дискусії. Але я вам скажу відверто: нехай газета «День» живе спокійно: думка існуватиме завжди.
— Ви згадали про Болонську систему, на яку два роки тому перейшов Інститут журналістики. Чи повинна, на вашу думку, українська журналістська освіта орієнтуватися на світові стандарти чи виробляти свої?
— При Міністерстві освіти і науки є, так звана, методична рада з журналістики. Ця методична рада мала б оцінити Болонський процес, виділити з нього все раціональне, але врахувати й те, що надбала наша вища школа. Об’єднавши це, рада повинна була зробити своєрідний національний проект підготовки журналістських кадрів. При цьому врахувати, що журналістика — це творча професія і навіть при доборі абітурієнтів про це не варто забувати.
— Нещодавно в інтерв’ю «Дню» новий директор Києво-Могилянської академії Сергій Квіт висловив думку, що сучасна журналістська освіта не відповідає запитам ринку. Якої думки дотримуєтеся у цьому питанні ви?
— Не відповідає і ніколи не відповідатиме. Як би геніально ми не готували журналіста, якщо він сам на собі не відчує потреби суспільства, то на шкільний лаві ти ніколи не змусиш його це відчути. Зараз усі ЗМІ скаржаться, що ми готуємо поганих журналістів. Але ніхто не замислюється над тим, що журналіст повинен готуватися сам протягом усього свого життя. Ми лише даємо певні навички, а вдосконалювати ці знання і вміння треба протягом життя. Чому вважають, що журналістика — це складна професія? Тому, що треба все життя навчатися і вдосконалюватися.
— Як науковець ви багато часу приділяєте архівній роботі. Свого часу, ще в 90-х, саме ви знайшли в архівах найвідомішу публіцистичну працю Хвильового «Україна чи Малоросія». Чи проявляють студенти сьогодні ініціативу до архівної роботи?
— Проявляють таку ініціативу дуже рідко. Якщо з сотні знайдуться два такі студенти, то це велике щастя. Зараз є iнтернет, а архів — це дуже кропітка робота, до якої ніхто особливо не прагне. Тоді як саме там можна знайти найдостовірніші факти.
— Ваша наукова діяльність також пов’язана з реабілітацією репресованих за радянських часів журналістів. А яка взагалі зараз ситуація із поверненням колись репресованим журналістам їхнiх істинних імен?
— Якщо моніторити пресу, то кожного тижня можна знайти повідомлення про те, що когось відкривають, реабілітують. Якщо говорити про наукові центри, які займаються саме історією журналістики, то тут у нас прогалина. Кафедри історії журналістики немає в жодному університеті, навіть у найкрупніших. Єдине, що є — це заснований ентузіастами у бібліотеці імені Стефаника у Львові науковий центр періодики, який фінансує Академія наук. Він став дійсно дуже потужним. Кожного року центр видає науковий збірник і, окрім того, вони готують матеріали для журналістської енциклопедії. Уже видано 12 томів «Української журналістики в іменах». У цих книгах піднімають усіх працівників пера — репресованих, забутих, перезабутих... Це єдина українська історична школа преси. Їй уже десять років, і за ці десять років зроблено стільки, скільки за все ХХ сторіччя ніхто не зробив.
