Олександр ШИЛКО: «Новини не терплять слова «завтра»
Сьогодні американські фільми диктують трафаретний типаж пронози і «хлопчика для биття». Конкурує з ним романтичний образ Серьогіна в «Бандитському Петербурзі». Під впливом цих абсолютно протилежних характерів формується ставлення людей до тих, кому вони вірять, хто щодня надає інформацію.
Не вигаданий, а цілком реальний журналіст ТСН (канал «1+1») Олександр ШИЛКО спростовує обидва ці кліше: «Насправді журналіст — дуже добра і чуйна людина. Ці якості у нього виробляються завдяки професійній потребі зрозуміти всіх навколо — героїв історії, глядачів». Олександр Шилко має звання заслуженого журналіста. Значить, дуже досвідченого і високопрофесійного. Своєю найцікавішою роботою за останні півроку вважає висвітлення подій на Тузлі під час прикордонного конфлікту, спровокованого будівництвом російської дамби. Тоді Олександру протягом тижня доводилося працювати майже цілодобово — щоденне ранкове включення о сьомій годині, і останнє — за північ. Від такого режиму і напруження він навіть зліг ненадовго від нервового виснаження. Але все одно вважає ту роботу цікавою саме тому, що вона була складною і важливою.
— Олександре, чи часто доводиться стикатися з такою ситуацією, коли вам говорять: ми не хочемо, щоб нас знімали, нам не потрібна присутність журналістів?
— Так, часто. Хтось просто не звик до публічності, хтось боїться, що його інтерв'ю понівечать, або людина явно в програшній ситуації й вважає, що після появи на ТБ її становище стане ще гіршим. Багато хто просить почекати зі зйомками, мовляв, самі ще не розібралися, зателефонуйте завтра. Але новини не терплять слова «завтра». Інакше це не новини.
А буває, у людини просто виробився стереотип щодо журналістів взагалі. Доводиться цей стереотип ламати.
— Уявімо, що я — директор заводу, на якому стався викид отруйного газу. Я абсолютно впевнена, що журналісти мені не потрібні. Як ви будете ламати моє переконання?
— Я скажу — ми все одно зробимо сюжет про викид газу. Ваших опонентів покажуть у новинах, а вас — ні. Подумайте, може, вам варто скористатися нашою пропозицією? Адже вам є що сказати?
— Жорстко.
— Правдиво. А які є ще способи?
— Я, звичайно, надам і погляд, і можливість знімати. Але я намагатимусь показати вам «потьомкінські села», і ви можете опинитися у невиграшному становищі...
— Це нормальна людська якість — показати себе або свою історію з кращого боку. Але журналіст уміє відрізнити зерна від полови. Я скажу відкрито, в лоб — мені потрібне саме те, що стосується теми зйомки. Якщо відмовлять, ми скажемо в сюжеті, що не мали доступу до місця зйомки, документів. А глядачі самі зроблять висновки.
— Досвідчений журналіст може «повернути» ситуацію по-різному, розкрити співрозмовника з позитивного або з негативного боку. Ким, на вашу думку, повинен бути журналіст — прокурором чи адвокатом?
— Я намагаюся в сюжетах навіть не натякати на свою позицію. Боюся когось поранити словом. Жодній з історій я не присвятив своє життя, на відміну від героїв сюжету, — яке я маю право робити свої особисті висновки? Журналіст — не суддя, не прокурор. Хоча... з іншого боку, — «сторожова собака демократії».
— Ви торкнулися теми журналістської етики. Які її положення є, на ваш погляд, пріоритетними?
— Дати всі погляди на дану тему. (До речі, це етичне зобов'язання стосується і героїв сюжету.) Але не завжди виходить витримати баланс. Наприклад, сперечаються дві сторони, треба показати їх у процентному співвідношенні 50/50, а виходить 40/60. Адже текст — це не математичне рівняння. Часто хтось ображається, навіть якщо зробиш точно пополам. Іноді незадоволені обидві сторони. Який вихід? Все одно прагнути до досконалості — до цього математичного рівняння. Позиції сторін, і нуль своїх оцінок.
— У деяких фільмах акцентують увагу на журналістові, запорука успіху якого — тонке знання психології. Що ви про це думаєте?
— Так, це правильно. Щоденне спілкування з абсолютно різними людьми робить із журналіста психолога. Але для багатьох тут криється спокуса — використати психологічні прийоми з метою вивудити інформацію. А цього, на мій погляд, не можна робити. Повторюся — це лише моя думка. Я використовую тільки один психологічний прийом — відвертість і незалежність. Як правило, спрацьовує безвідмовно. Добридень, я — репортер, журналіст. Саме так я себе позиціоную на зйомках. Якщо поряд махають прапорами, я не викрикую гасел, якщо при мені когось критикують, я не піддакуватиму. Не втиратися в довіру, не переходити на фамільярність, не загравати, навіть не співпереживати, не виявляти почуттів. Це може видатися цинічно. Але це цинізм хірурга, якому все одно, що під час операції думає хворий. Це принципова позиція, яка прийшла з роками. Інакше людина вважатиме кореспондента за «свого» і помилково понадіється, що журналіст допомагає йому. Все це шкодить об'єктивності.
— Олександре, не можу подолати відчуття, що в такому неквапливому, грунтовному стилі розмовляють швидше вчені, ніж журналісти...
— А журналістика й є наука, в тому числі. Стереотип про журналіста як про нехлюя, дуже емоційну, нахраписту людину, яка когось «кусає», вічно кудись уклепується, — помилковий. Він складається через те, що нахраписте і скандальне саме оточуюче нас життя, теми, які ми ретранслюємо в новинах. На журналіста переноситься враження від матеріалу сюжету. Ось, наприклад, через хвилину мене викличуть на зйомку — на якийсь страйк, де люди будуть вдиратися в будинок, кричати в камеру, на когось лізти з кулаками. Сюжет вийде динамічний, емоційний, але я в цей час буду абсолютно спокійний, буду просто знімати нахрапистість навколишнього життя. А на авторові буде відтінок матеріалу. Від цього нікуди не подітися. Знову ж, треба вміти відрізняти репортера жовтої преси від репортера витриманого солідного видання або загальнонаціональної програми новин. Там і тут працюють різні люди.
— І все-таки вкорінилася думка, що є в журналістиці якийсь азарт, як у гравця за зеленим сукном...
— Цей азарт — сама робота. Терміновість, повсюдність, швидкість реакції. Ти відчуваєш драйв, коли не вистачає часу, ти мчиш зі зйомки на монтаж, потім із касетою — в ефірну апаратну. Але, за великим рахунком, журналістика — це планомірне виробництво із дня в день. Творча рутина, хоч як парадоксально це звучить. Це і творчість, і ремесло з ухилом до останнього. Теми повторюються з кожним роком. Стрибки цін, призов до армії, соціальні проблеми тощо. Якщо політики сваряться одне з одним, вони роблять це так, як уже робили інші політики до них. Із накатаної колії вибивають, у хорошому розумінні цього слова, сюжети про цікавих людей. Народні умільці, винахідники, схильні до творення добра люди. Наприклад, нещодавно ми «випадково» зустріли Пауло Коельо — під час візиту до Парижа української делегації, записали інтерв'ю. «Випадково» в лапках, оскільки, за Коельо, нічого випадкового немає.
— Професія журналіста і поняття сором'язливості, скромності несумісні?
— Сором'язливості — безумовно, ні. Треба бути прямим, твердим, спрямованим. Яка вже тут сором'язливість? Скромність — інша справа. Це корисно всім. Будь ти журналіст чи ні.
