«Підпільник»-Щедрик

Повернутися на Перший Національний, усупереч наміру його не дивитися, мене змусила одна феноменальна подія. Не можу згадати, аби на якомусь телеканалі одну й ту ж саму передачу повторювали шість разів. Адже це має бути щось надзвичайне, явище загальнонаціонального масштабу. Здається, щось подібне було у світовому телепросторі під час польоту Ю. Гагаріна в космос. У нас же йдеться про телевізійне святкування 65-річчя відомого музиканта й депутата ВР від Партії регіонів Яна Табачника, яке Перший Національний перетворив на подію загальнонаціонального масштабу. Ціную талант акордеоніста, але дуже сумніваюся, що Перший відзначав би з такою помпою ювілей Леонтовича або Лятошинського.

Втім, при першому ж погляді на телевізійне втілення імпрези «Ян Табачник. Честь маю запросити...» ставало зрозуміло, що сам Ян Петрович тут лише привід, головне — склад запрошених. За виключенням В. Януковича, в банкетній залі зібралася майже вся нинішня влада країни на чолі з М. Азаровим із дружиною. А всяка влада взагалі, наша ж особливо, за своєю природою схильна до нарцисизму і тому готова милуватися собою чи не щодня. Міністри, депутати, прокурори, партійні бонзи заполонили весь екран. До привітань ювілярові приєднуюся, чудовий акордеоніст, щедрий благодійник, але абсолютно не сприймаю Яна Табачника як політика й державного діяча. Це ж саме стосується й присутнього в залі Йосифа Кобзона: хороший співак, але коли вдаряється в політичні розмірковування, стає просто сумно. Нова влада від душі веселилася, демонструючи свої естетично-побутові пріоритети, свої уявлення про прекрасне й високе. Настрій у всіх був чудовий, судячи з усього, на відміну від абсолютної більшості українців, 2011 рік жодних неприємностей матеріального характеру цій публіці не несе.

КРОК НАЗУСТРІЧ КЛАСОВІЙ НЕНАВИСТІ 

Між іншим, споглядання іскрометних веселощів благополучних діячів навело на наступну думку. Багато наших нуворишів, переважно «донецької національності», будучи за комуністичною класифікацією класичними буржуями, обожнюють культивувати все радянське: червоні прапори, пам’ятники Леніну, серпи й молоти, радянський патріотизм, радянську історію, абсолютно не беручи до уваги, яку міну колосальної руйнівної сили вони під себе підкладають. Адже у всьому цьому радянському присутній потужний потенціал класової ненависті, егалітаризму і соціальної заздрості. Був такий радянський поет, Володимир Маяковський, рядки якого спали на думку під час споглядання банкету на Першому Національному: «Ешь ананасы, рябчиков жуй, день твой последний приходит, буржуй!»

Чи потрібно мільйонам українців, які харчуються переважно перловкою (хотів написати пшонкою, та побоявся гніву Генерального прокурора), показувати надмірності гастрономів пануючої в суспільстві верхівки? Адже класовій ненависті українців за 70 років Совдепії навчили добре, дуже добре, на кілька поколінь вистачить.

ТАЛАНТИ РАДЯНСЬКОЇ САМОДІЯЛЬНОСТІ

Наші властителі не лише жували, але ще й демонстрували свої таланти, що збереглися з часів радянської самодіяльності. Міністр Кабінету Міністрів Анатолій Толстоухов у стилізованому матроському костюмі особисто й досить натурально співав про те, як його «обшмонали» в Одесі. Але справжнім, за висловом радянсько-російського комсомольського письменника Юрія Полякова, «апофигеем» дійства став виступ заступника Генерального прокурора Рената Кузьміна. На наполегливі прохання зали він відважно виконав на роялі «Мурку», вразивши особливою натхненністю і дивовижною органічністю. Шкода, що без слів. А слова там примітні. Наведу лише частину:

Раз пошли на дело, выпить захотелось.
И зашли в ближайший ресторан.
Там сидела Мурка в кожаной тужурке,
А в руках у ней блестел наган.
Здравствуй, моя Мурка, здравствуй, дорогая,
Здравствуй, дорогая, и прощай.
Ты зашухерила всю нашу малину,
А тепер маслину получай.
Бах-бах!

Тут «посполитим» потрібний переклад з «фені», з кримінального соціолекту. «Зашухерити» — поставити під загрозу, здати, підставити. «Малина» — злодійське кубло. «Маслина» — куля. Ну, а шкіряна тужурка, що стала очевидним доказом зради Мурки, була улюбленим спецодягом співробітників ВЧК-ОГПУ і кримінального розшуку. «Мурка» користувалася багатолітньою феноменальною популярністю у в’язницях, табірних зонах, пересилках, слідчих ізоляторах. Вбивці і грабіжники, нальотчики й фальшивомонетники, злодії та шахраї, квартирні «злодії», «ведмежатники» й «щипані» плакали навзрид, слухаючи «Мурку», що перетворилася на справжній гімн кримінального світу. Виконання Рената Кузьміна було чудовим, але все-таки не варто нашим прокурорам виконувати бандитські пісні. А то якась несвідома частина нашого народу може неправильно подумати про нинішню владу. Адже кримінальну злочинність, вірогідно, слід вважати головним ворогом вітчизняної прокуратури і відносини між ними мають бути абсолютним антагонізмом. І там, де такий антагонізм справді є, американські судді не виконують маршів «Аль-Каїди», а ізраїльські прокурори — пісень руху ХАМАС.

ВЕЧІРКА ПЕРЕМОЖЦІВ?

Захід у ресторані «Дніпро» був абсолютно російськомовним, українська мова звучала лише ексклюзивно, переважно в комічно-блазенському контексті. Складалося враження, що на цій «тусовці» говорити по-українськи було якось непристойно. Адже панове зібралися. Їм не в масть «мужицьким наріччям» розмовляти? Такий собі міжсобойчик нових господарів України. Щоправда, заспівала українською Тетяна Нєдєльська. Ну, по-перше, їй як дружині ювіляра можна дозволити собі дивацтво, а по-друге, треба віддати належне тонкому дипломатичному чуттю самого Яна Петровича. Декілька слів по-українськи сказав Віталій Коротич, та ще з ентузіазмом юного козачка Іван Федорович Драч розважав публіку віршами гумористичного змісту. Проте присутність невеликої групи «туземної» інтелігенції ніяк не зіпсувала загальної радянсько-російської атмосфери заходу. Мабуть, і при нинішній владі українське матиме в Україні якесь місце, але місце досить непрестижне, десь на задвірках.

Цю вечірку за аналогією з одним зі з’їздів ВКП(б) можна назвати «вечіркою переможців». Кого вони перемогли? Нас. І торжествують свій успіх. Якийсь комік у вишиванці зі сцени під хихикання публіки пожартував: «Слава Україні! Героям слава!» Ну, панове, на вашому місці я б не став так жартувати. Як казали стратегічні партнери (чи куратори?): «Не буди лихо, поки воно тихе». А слава Україні та її героям ще буде. Неодмінно й неминуче.

«НАРОД У НАС НЕ ТАКИЙ»

На «5 каналі» сталося рідкісне, останнім часом, явлення В. Ющенка «своїй нації». Журналіст «5 каналу» Святослав Цеголко попросив екс-президента оцінити гуманітарну політику нової влади. Ющенко, як завжди, втопив усе в загальних фразах і нудній проповіді. Якихось чітких і глибоких міркувань у нього не виявилося. На його думку, діюча влада не розуміє значення української мови для нашої країни. Яка політична недосвідченість! Вона все розуміє (набагато краще за Ющенка), саме тому веде фронтальний наступ на мову, культуру та історію України. Крім того, Ющенко теж співавтор нинішньої влади. Але є один пікантний момент у його розмірковуваннях. Виявляється, українська нація дуже недосконала, тому не змогла осягнути всю велич задумів його «генія». Точно такі ж самі думки можна знайти в мемуарах Володимира Винниченка — народ у нас не такий. Це схоже місце у спогадах усіх українських політичних банкротів. Народ у нас — такий. Саме цей народ посадив Ющенка у високе крісло, давши йому та його оточенню унікальний шанс увійти в історію, а не вляпатися в неї. А тепер невдаха, який виявився абсолютно негідним свого становища, звинувачує народ...

Мабуть, пригадавши свої безконечні меморандуми й універсали з Партією регіонів, Ющенко заявив, що сьогодні він чекає від Януковича суспільного діалогу. Довго чекати доведеться... Але інтерв’ю Ющенка стає досить виразним і характерним на тлі одкровень його колишнього прес-секретаря Ірини Ванникової газеті «Україна молода». Єлей і патоку, що виливалися пані Ванниковою на голову шефа, ми залишимо за дужками. Як і сумновластиву багатьом діячам в Україні схильність вважати свою аудиторію трішки дурнями, а потім дивуватися з тотальної недовіри українців. Ванникова розповідала про те, як «героїчно» Ющенко присвоїв звання Героя України Степану Бандері. Але чомусь не пояснила дивні обставини. Адже природно й логічно було б це зробити в рік 100-річчя вождя революційної ОУН, а не в проміжку між першим та другим туром виборів 2010 року.

Але особливо вразила наступна фраза І. Ванникової: «Часто доводитися чути: чому Ющенка і тих, хто працював з ним безпосередньо, не торкнулися репресії? Відповідь, я гадаю, проста: ми вийшли з кабінетів на Банковій, збагачені лише досвідом. Без акцій, заводів, «пароходів», рахунків у банках. Нинішній владі немає за що зачепитись». Зі сказаного виходить, що нинішні жертви репресій — це, на відміну від «білих і пухнастих» ющенківців, злодії, шахраї, корупціонери, і влада їх «пресує» повністю законно і справедливо. Взагалі-то, ще в Російській імперії існувало переконання в тому, що говорити погано про людей, які перебувають у в’язниці, на каторзі, в засланні, під арештом і слідством є підлістю. Оскільки розуміли, що це означає заохочувати владу до репресій. Шкода, що люди, які з тріском розривають на грудях вишиванки, аби продемонструвати свій суперукраїнський патріотизм, опустилися нижче моральних стандартів інтелігенції Російської імперії. Тим паче, що й нинішня влада не змогла пред’явити людям Тимошенко нічого, окрім «нецільового використання коштів», а це означає, що нікого з них не можуть звинуватити в тому, що він вкрав або привласнив ці кошти. Чи можна вважати цю підлість щодо колишніх товаришів із «помаранчевої» коаліції останньою? Навряд чи. Пані Ванниковій не слід надитися «гуманізмом» Партії регіонів і власною «святістю», до якої регіональна Феміда не може «причепитися». Треба буде — вчепляться хваткою бульдога. І «святість» відразу злиняє.

БО ПОВАЖАЮТЬ «ПОНЯТТЯ»...

А не чіпають, бо поважають «поняття». Андрєїч конкретно поміг 2010 року, тотально дискредитуючи головного опонента Федоровича на виборах, тому чіпати Ющенка і ющенківців буде не за «поняттями». Крім того, ющенківці поводяться дуже правильно, тихо, спокійно. Вони, на відміну від Тимошенко, яка в міру її нинішніх можливостей якось бореться, або мовчать, або відбуваються абстрактними фразами.

Що ж до «безсрібництва» цієї публіки, не беруся судити, але пані Ванниковій на слово не вірю. А знамениту фразу її патрона про те, що «ці руки ніколи не крали», добре в одній з програм Дмитра Гордона обіграв Віталій Кличко. Він сказав: «Якщо ті руки ніколи не крали, то ці руки (Кличко продемонстрував свої кулаки) ніколи нікого не били». Напевно, пан Кличко мав якісь підстави... Я лише пам’ятаю, чим був заклопотаний В. А. Ющенко, йдучи з влади. Зовсім не долею України, а майбутнім своєї резиденції, саме на це запитання журналістів Ющенко скорботно-героїчним голосом відповів: «Як вирішить український народ. Вирішить, аби я жив на вокзалі, житиму на вокзалі». Мабуть, до обрання президентом України екс-прем’єр-міністр і екс-голова Національного банку жив на вокзалі...

Позиція ющенківців, узагалі, та І. Ванникової, зокрема, нагадує позицію одного жителя нацистської Німеччини, який сам охарактеризував її так: «Коли забирали євреїв, я мовчав, адже я не єврей, коли забирали католиків, я мовчав, адже я не католик, коли забирали соціал-демократів, я мовчав, адже я не соціал-демократ. А коли прийшли за мною, то вже не залишилося нікого, хто б міг сказати слово на мій захист».

І. Ванникова заявила, що готова знову йти до парламенту, аби «показати громадянам новий стандарт в українській політиці». Політичні банкроти, які вже зіштовхнули державу в прірву, жадають ще раз покерувати Україною. Боже збав! Особливо вражає, що в інтерв’ю немає ані найменшої самокритичності, ані краплі жалю або розкаяння, але самовдоволеність та самовпевненість так і пруть. Це, вочевидь, якісь інопланетяни довели країну до її нинішнього стану...

А народ у нас нормальний. З таким народом багато можна зробити при повноцінному керівництві. А ось його-то саме й немає. «Вожді» обтяжені багаточисельними пороками: егоїзмом, жадібністю, обмеженістю, дріб’язковістю, заздрісністю. І коли вони заявляють, що в нас якийсь «не такий» народ, хочеться їм сказати: ні, панове, це ви в нас не такі.

ВЕРТИКАЛЬ У ВСІЙ КРАСІ

Російський телеканал «РТР» розповів кумедну (а для когось вельми сумну історію). Як відомо, після страшних лісових пожеж літа 2010 року прем’єр В. Путін розпорядився побудувати нові будинки для погорільців. Але не маючи ілюзій щодо чесності й старанності своїх чиновників, повелів скрізь на будівництвах поставити відеокамери, а картинку вивести прямо йому додому. Результат: сформувалася цікава закономірність. Ті будинки, що ближчі до відеокамери, побудовані якісно, ті, що далі, — помітно гірше, а які в об’єктив камери не потрапляли — взагалі непридатні для проживання. Загалом, сильна вертикаль у всій її красі: біля кожного будинку, що будується, потрібно поставити по Путіну і тоді все буде в порядку. Але де взяти мільйони «путіних»? І як у західних країнах без «путіних» обходяться?

А влада в Україні досі вважає подібну систему ідеальною, хоча навіть у Росії чутні тисячі тверезих голосів, які заявляють, що саме через цю «вертикаль» країна не розвивається і не модернізується, усе більше перетворюючись на сировинний придаток Заходу та Китаю.