Піховшек обере нам президента?
На відміну від свого уїдливого колеги-телеоглядача з «Киевских Ведомостей», я не схильна відгукуватися зверхньо про новий-старий проект «П'ятий кут», прем'єра якого відбулася цього понеділка на каналі «1+1». Більше того, смію припустити, що коли передача не зникне найближчим часом з ефіру з причини банальної політичної кон'юнктури, вона ще скаже своє слово, і не тільки в історії нашої тележурналістики. Отож мені хочеться поставити читачам, серед котрих напевне будуть і В'ячеслав Піховшек, і його незмінний продюсер Лаврентій Мавлазонія, дитяче запитання: як ви гадаєте, скільки разів ще доведеться (або поталанить) Олександру Морозу вийти в ефір «П'ятого кута» в ролі переможця чергового туру, визначеного глядачами своїми дзвінками у студію? Адже в такому шоу, яке нам запропонував В'ячеслав Піховшек цього разу, Мороз, у принципі, непереможний. Ну хіба що прийде комуніст Симоненко, і серед глядачів виявиться більше пенсіонерів-ортодоксів, ніж «просунених». Позаяк насправді за очками в новому «П'ятому куті» «змагаються» не політики як такі, і не рівень їхньої аргументації, і навіть не їхні харизми... Змагаються глядачі, або навіть, точніше, їхні соціально-демографічні характеристики: кого у вечірньому ефірі «1+1» і конкретно «П'ятого кута» більше — старих чи молодих, представників середнього класу чи безробітних тощо. Думається, надалі конкуруватимуть і активність глядачів, і самодисципліна: хто спроможеться бойовик чи мелодраму на іншому каналі проміняти на політичне шоу, та ще і кудись надзвонювати... Чи схоче хтось із перших осіб політичного бомонду країни, вивчивши соціологічні викладки глядачевої аудиторії «1+1», ризикувати й підставлятися? Чи Олександр Олександрович приречений на змагання із другими-третіми фігурами, для котрих програш одному з найреальніших претендентів у президенти не фатальний, не принизливий?
По вже усталеній традиції, В'ячеслав Піховшек знову відкрив нашому ТБ нові технології. І не тільки в значенні фаху, а й у значенні вперше зробленої в нас спроби поставити на потік політичні, соціальні й економічні дискусії, які саме так (на потоці) присутні на телеекранах усього цивілізованого світу. Проте в умовах ситих країн навіть провідні партії, спроможні висувати кандидата в президенти серйозно, відрізняються лише в питаннях тактики, а не глобальних орієнтирів суспільства. Про новий світ, який можна побудувати, зруйнувавши старий «до основанья», там не марять мільйони людей. Прихід будь-якої з цих партій до влади не означатиме зміну ладу, форми власності й роботодавців. Тож усі тамтешні потенційні телеглядачі, нехай навіть розділені співчуттям тій чи іншій громадській силі, живуть у більш-менш схожих системах координат. І, за великим рахунком, скажімо, американцям однаково, хто ними правитиме — демократ чи республіканець, аби «людина була хороша». Отже, віддаючи перевагу тому чи іншому супернику на політринзi на телеекрані, їхня публіка справді може виходити зі свого безпосереднього враження саме від особистостей, їхньої переконливості й інших психологічних, інтелектуальних характеристик.
А наш глядач, розділений ідеологемами й міфологемами, а також рівнем життя кардинально, до найяскравіших знаків «+» і «-», голосуючи кнопкою (або телефонним дзвінком), не оцінює політиків як таких. Наш глядач забезпечує перемогу вождеві (голові, генсеку тощо) свого клану, свого руху, своєї партії, незалежно від особистісних якостей останнього. У результаті, така, здавалося б, супероб'єктивна штучка, як підрахунок голосів (та ще й естафетна паличка переможцеві, що надає право виходу в наступний тур) виявляється не тiльки інструментарієм не того формату, працюючим не на те, заради чого його винайшли. Цей підрахунок голосів стає способом виготовлення нових міфів і нав'язування їх аудиторії. Адже давно відомо, що є безліч людей, для котрих громадська думка є домінуючим чинником для прийняття ними власних рішень. І, скажімо, сам факт потенційної перемоги Олександра Мороза в кількох поспіль телепередачах може вплинути на їхній вибір. З іншого боку, авторів «П'ятого кута» можна цілком зрозуміти: принцип естафетної палички, безумовно, міг би підігріти інтерес до шоу, додаючи йому серійності. Проте, знов-таки, лише за умови вступу в гру перших осіб. Чого, думається, не буде — і саме через цю горезвісну естафету. Замкнене коло?
Стосовно шоу з точки зору самого шоу. Воно було, як то кажуть, на рівні — не більше, не менше. Не менше, позаяк пан Піховшек неперевершений в умінні тримати напруження, і навіть у ситуації, коли суперники готові потиснути одне одному руки, він знайде, чим перебити їм кайф (чи гіркоту?) братання. Саме В'ячеслав узяв на себе і провокаційну роль, не в останню чергу, до речі, й це було помітно, завдяки значно більшій інформованості про діяльність учасників передачі, ніж мали вони самі одне про одного. По суті, власне дискусію Олександра Мороза й Олександра Лавриновича тримав у руках саме Піховшек, не дозволивши їй ущухнути приблизно на третьому питанні. Та звертаючись з «підставками» й конкретними запитаннями частіше до Мороза, ніж до Лавриновича, ведучий цим мимоволі підiграв голові соціалістів, даючи тому змогу показати себе грунтовніше, ніж вимушеному лише періодично вставляти свої «п'ять копійок» Лавриновичу. Утім, як я вже сказала, аж ніяк не ця обставина зумовила результат.
А відносно великих очікувань від нового «П'ятого кута» — то було очевидно: на них поки що тандем Піховшек — Мавлазонія й не розраховував. Стилістика програми залишилася, по суті, колишньою, адже від зміни вбрання ведучого і комп'ютерних примочок фактично нічого не залежить. Залишилася колишньою тональність — хоча в ситуації Піховшека тет-а-тет з «підозрюваними» вона була органічнішою в значенні точного оформлення суті дійства: дізнання з пристрастю. Тепер незалежний слідчий перетворився на рефері — а відтак зі зміною правил гри мав змінитись і символізм декору. По-моєму, цього не сталося.
І, нарешті, останнє. Було б здорово, якби відразу після цієї передачі провели опитування глядачів на тему: «А про що, власне, сперечались у «П'ятому куті» Олександр Мороз і Олександр Лавринович?». І справа не лише в тому, що з самого початку більш виграшно виглядають дискусії, у яких чітко й позиційно заявлено тему. Насправді проблема передачі істотніша, і, на жаль, звичніша: як і завжди раніше, нам запропонували дискусію, у якій критикують, захищають, коментують дії нинішньої влади, стан справ у країні вчора й сьогодні. І, як завжди, поза полемікою залишилося головне: програми дій тих чи інших сил, націлені в майбутнє. От якби по-старому, по-ленінськи: головне — владу взяти (втримати). А там подивимося. Набридло. Набридло жити у країні, де особистий добробут її керівників не залежить від добробуту всього суспільства. Набридла одноманітність володарів, амбіції котрих не йдуть далі прагнення «встигнути б ухопити шматок пирога». Набридло слухати, чи настільки вже поганий чи ще не настільки Кучма (Лазаренко, Симоненко...), уряд, Нацбанк... I хто за них перебував в бiльшiй позицiїї чи опозицiї... Хочеться почути інше: як хтось збирається конкретно, по-дорослому, обдумано і зважено виводити суспільство з того стану, до якого його довели всі нинішні «хороші» чи «найкращі з найгірших» керманичі. Хотілося з оновленого «П'ятого кута» дізнатися: що таке хороше, особисто для мене, Наталії Лігачової, як представника п'ятдесятимільйонного населення України, хоче зробити команда Олександра Мороза, і чим команда Олександра Лавриновича їй у цьому може кардинально перешкодити? І, відповідно, навпаки. На жаль, за півгодини я так і не зрозуміла: яке діло мені, моїй сімдесятирічній мамі, котра отримує 59 гривень пенсії, моєї дочки, якій я хотіла б забезпечити пристойну освіту і здорове життя в ураженій Чорнобилем Україні, моєму чоловікові, котрий працює в неопалювальному приміщенні НДІ півроку без зарплати, яке нам діло до найзапекліших дискусій усіх політиків? А дуже хочеться зрозуміти саме це, перш ніж натиснути кнопочку «за» чи «проти».
№218 13.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
