Подвиг на Колимі

Ян Домінікович Черський... Іван Дементійович Черський... Це ім’я я почув уперше в одній із радіопередач у дитячі роки, коли читав і перечитував книги «Робінзон Крузо», «Острів скарбів», «П’ятнадцятилітній капітан»... Шукав тоді у бібліотеках книгу і про дослідника Сибіру й Півночі Черського, але її, на жаль, у жодній із них не було...

І ось лише тепер, потрапивши в Черський (містечко в Якутії. — Ред.), я набрав у місцевому музеї чимало різної літератури про невтомного дослідника цього північного краю і надолужую те, що не зміг зробити в дитинстві...

В одній з енциклопедій я прочитав такі рядки: «Черський Іван Дементійович — видатний російський геолог, географ і палеонтолог, найвидатніший дослідник Сибіру останньої третини XIX століття. Йому належать наукові праці з геології і географії Прибайкалля, Саян і Якутії. За визначні наукові дослідження Черський був нагороджений срібною і золотою медалями Російського географічного товариства».

А починалося все з того, що 1890 року Російська академія наук організувала довготривалу геологічну експедицію по території північно-східної Якутії під керівництвом І. Д. Черського. Зібрані ним унікальні наукові дані ніби заново відкрили величезні простори північного сходу Сибіру: Верхоянсько-Колимський гірський масив з його географічними та геологічними особливостями й природними багатствами. Саме за ці та інші дослідження іменем Черського названо гірську систему в Якутії і Магаданській області та гірський хребет в Забайкаллі...

Проте справжнє ім’я Черського не Іван Дементійович, як написано в радянських та нинішніх російських енциклопедіях і довідниках, а Ян Домінікович. За національністю він — поляк, якого за участь у польському повстанні 1863—1864 років проти російського самодержавства було арештовано, осуджено й відправлено на довічне заслання в Сибір на солдатську службу. Саме там Черський (колишній студент Вільнюського дворянського інституту) і почав наукові дослідження, коли його 1869 року через хворобу звільнили з військової служби...

Але повернімося до останньої науково-дослідницької експедиції територією Якутії під керівництвом Черського, у складі якої була і його дружина Мавра Павлівна та дванадцятирічний син Олександр.

Після надзвичайно тяжких і небезпечних переходів на конях від Якутська через басейн ріки Яни до поселення Оймякон (воно на березі Індигірки), а потім аж до селища Верхньоколимська експедиція під керівництвом Черського зробила такі геологічні й географічні відкриття, які пізніше набудуть світового значення. Адже після його дослідницького маршруту по величезній північно-східній території Якутії на карті планети Земля зникла ще одна «біла пляма»...

Під час зимівлі у Верхньоколимську Черський опрацьовує зібрані наукові матеріали і пише грунтовний звіт в Російську академію наук, додаючи до нього детальні карти з позначеними на них річковими й гірськими системами. І напружено готується до наступного етапу довготривалої експедиції — спуску на карбасах униз по Колимі аж до узбережжя Північного Льодовитого океану.

Але в ці плани, ніби іржа в метал, починає в’їдатися тяжка хвороба — туберкульоз або рак легень. Ученому стає дедалі тяжче й тяжче підніматися вранці з ліжка. «Дуже добре, що про падіння духу не про мене написано!» — занотовує він про той період.

Але хвороба невпинно прогресує. І тоді Черський пише: «На випадок моєї смерті, де б вона мене не захопила, експедиція під управлінням Маври Павлівни Черської повинна все-таки нинішнім літом неодмінно допливти до Нижньоколимська, займаючись головним чином зоологічними та ботанічними збираннями і вирішеннями тих геологічних проблем, які доступні моїй дружині. Інакше, тобто коли б експедиція 1892 року не відбулася через мою смерть, то академія зазнали б великих грошових збитків і шкоди в наукових результатах, а на мене, точніше, на моє ім’я, до цих пір ще нічим не заплямоване, ляже весь тягар невдачі. Тільки після повернення експедиції назад в Середньоколимськ, вона має вважатися закінченою, лише тоді треба здати рештки експедиційної грошової суми та експедиційне спорядження».

Наприкінці зимівлі хвороба Черського різко загострилася. І він записує в щоденник такі рядки: «При найкращих умовах я маю надію протягнути ще тижнів три, але більше — навряд».

Після льодоходу на Колимі тяжкохворого Черського перенесли 31 травня 1892 року з будинку в карбас — і стрімка течія ріки швидко понесла човни вниз до Льодовитого океану.

З кожним днем Черському ставало все гірше й гірше. «Смерть мене не лякає, — сказав він з іронією про драматичну ситуацію своїм супутникам, — я можу тільки радіти, що помираю в цих палестинах: через багато-багато років може якийсь геолог знайде мій труп, відправить його з якоюсь метою в музей і таким чином увічнить мене...».

Ще пізніше, коли Черський уже не міг підніматися на ноги, він наказав дружині в жодному разі не переривати експедицію: «Я зробив розпорядження, щоб мене тягли вперед навіть у той момент, коли я буду відходити».

Цей рядок — сконцентрована суть характеру надзвичайно наполегливого дослідника нашої планети...

З 20 червня того останнього для вченого 1892 року Черський вже не міг вести свій щоденник і віддав його дружині Маврі Павлівні.

Настало 24 червня. Між науковими записами в щоденнику лише один рядок безнадійного відчаю: «Боюсь, чи доживе мій чоловік до завтра?.. Боже мій, що буде далі?..».

Ранок 25 червня. У щоденнику такий запис: «Усю ніч чоловік не міг заснути: його мучили сильні спазми».

Передсмертна агонія Черського почалася того ж 25 червня. Вимучений безсонням, він намагався поїсти, щоб після цього заснути. Але й ця остання надія згасла. Тихо сказав: «Ні, вже нічого не допомагає, мабуть, сьогодні мій час настав...».

А течія могутньої ріки Колими все несла й несла карбас вниз до Північного Льодовитого океану, а Мавра Павлівна зі скрупульозною точністю занотовувала в щоденник описи її берегів...

Ось так, по крихтах, маленькими штрихами і малими кроками, завдяки своїй совісті, наполегливості, самовідданості, ризику і навіть власному життю вивчали величезну поверхню планети Земля.

День 25 червня 1892 року став останнім у житті Яна Домініковича Черського.

Цитата з щоденника Маври Павлівни: «Стоїмо через сильні хвилі на річці... Чоловіка поклали на порожній човен і прикрили корою. Дощ...».

Дерев’яний човен для мужнього мандрівника-дослідника став труною...

Два дні через сильний дощ і вітер експедиція стояла біля берега, а на третій день після смерті Черського карбаси припливли до Колимської заїмки, і саме там, на території нинішньої Якутії, поховали у вічній мерзлоті видатного дослідника Сибіру.

Про Черського один із керівників Російського географічного товариства М. Загоскін написав: «Усе життя його було вічним трудом і трудом безкорисливим».

Дуже коротка, але яка точна й містка характеристика!

Під час моєї подорожі до Якутії мені пощастило добратися від районного центру Черський до селища Колимське, де обірвався останній маршрут польського повстанця. Його могила — біля школи в центрі селища. Обеліск на ній сріблястого кольору, на його верхівці — металева куля у вигляді глобуса з меридіанами і паралелями. Напис: «Видатному досліднику Колими, Індигірки і Яни, геологу й географу Іванові Дементіойвичу Черському (1845—1892 рр.)».

З іншого боку обеліска — бронзова дошка із силуетом орла і написом польською мовою: «Ян Домінікович Черський».

Обеліск із того боку, який освітлює весняне сонце, — теплий на дотик, а та частина, що в тіні, — холодна як лід...