Пол ХАНСЕН: «Своє призначення я бачу в тому, щоб зруйнувати стіну між «нами» і «ними»

Фотографії шведського фотографа Пола Хансена добре знають у його країні. Сім разів він вигравав номінацію «Фотограф року» у Швеції, а також двічі — 2010 та 2013 рр. — його роботи перемагали на найпрестижнішому конкурсі POYi («Міжнародна фотографія року»). Нагодою ж до цього інтерв’ю з фотографом шведської щоденної газети Dagens Nyheter («Новини дня») стала його перемога в іншому поважному конкурсі — World Press Photo.

— За яких обставин ви зробили цей знімок?

— Я висвітлював похоронну процесію сім’ї Хіджазі, яка ховала двох дітей: Сухаїб, Мухаммеда та їхнього батька Фуада (вони були вбиті у своєму будинку під час повітряної атаки Ізраїлю на Газу 19 листопада 2012-го. — Ред.).

— Чи безпечно готувати репортаж поблизу таких трагедій?

— Той день був доволі безпечним. Ймовірність, що ізраїльські військово-повітряні сили бомбардуватимуть похорони, звичайно, була дуже низькою.

— Як ці люди поставилися до вас і вашої роботи?

— Вони були вдячні, що медіа пишуть про похорони в Газі. Того дня, як і в попередні, там ховали багато людей.

— Чи маєте ви певні правила, якими керуєтеся під час роботи на Близькому Сході?

— Вони незмінні, незалежно від місця роботи. По-перше, бути справжньою людиною, а вже після цього — професійним журналістом.

— Що найважливіше для журналістів, які працюють у зонах воєнного конфлікту?

— Знання, журналістський професіоналізм і повага до людей.

— Ви побували в різних країнах Близького Сходу та Африки, в яких тривають чи тривали на той час військові конфлікти. Чи мають вони якісь спільні риси?

— Так, це тягар страждань і смерті, який несуть на собі невинні люди.

— Коли ви розпочали займатися фотографією і як потрапили у гарячі точки?

— Фотографувати я почав у 11 років. А щойно мені виповнилося 20, я став професійним фотографом. Уперше у гарячу точку я потрапив 1992-го, коли газета Expressen відправила мене на війну до Боснії. Це було частиною моєї роботи, навіть якщо 80% відзнятого мною не стосувалося війни чи конфлікту.

— Що, на ваш погляд, сильніше впливає на читачів — текст чи ілюстрації?

— Все залежить від якості. Але поєднання хорошого тексту із сильною візуальною історією — це найкраще.

— Яку цінність має фотографія, зроблена в місцях, де страждають люди?

— Цінність такої фотографії полягає у тому, що люди мають змогу побачити, до чого призводять провали в політиці. Після цього ніхто не зможе сказати, що він чогось не знав.

— Сьогодні фотоапарати стали дешевими і доступними кожному. Кожен телефон обладнано камерою, і феномен громадської журналістики й надалі розвивається. Чи може, на ваш погляд, громадська фотожурналістика зайняти місце професійної?

— Ні, але це, звичайно, цінний демократичний інструмент. Тепер світло може доходити до кожного темного куточка на Землі. Однак тільки те, що ти маєш власну камеру, ще не робить тебе фотографом — ти лише власник фотоапарата. Якось більд-редактор мені сказав: «Хіба це не чудово? Сьогодні дуже легко користуватися ручками, але ніхто не може написати тексту»...

— Які тенденції ви виділили б у фотожурналістиці сьогодні?

— Мультимедійність і те, що фотографи стають все більше фотожурналістами.

— Зважаючи на зміни в інформаційному просторі, чи змінилося ставлення до професійного фото і журналістської роботи?

— Так, я думаю, що зміни відбулися. Нині вам потрібно мати більше хисту, щоб створити текст, звук, відео — і при цьому ще фотографувати.

— Яку місію ви ставите перед собою як фотограф?

— Своє призначення я бачу в тому, щоб знести стіну між «нами» та «ними». Я намагаюся ускладнити ситуацію для тих «гравців», які знаходять свою силу та владу у нещасті й залякуванні людей.