Право на мову

Анатолій Ільченко з Миколаєва не розуміє, чому в його місті тих, хто відстоює свої права, вважають не те що дивакуватими, а ненормальними. І саме він якраз, на думку міських та обласних чиновників, журналістів місцевих газет і телеканалів, та й просто багатьох мешканців — ненормальний. Незважаючи на це, Анатолій переконаний, що будь-яка людина, яка вважає себе саме людиною, повинна постійно боротися. Боротися зі свавіллям чиновників, працівників ЖКГ, людським нахабством та дурістю.

Анатолій Ільченко народився 1954 року в селі Костянтинівка Баштанського району Миколаївської області. Коли потрапив до армії, то зрозумів, що там не виховують з парубків справжніх чоловіків, а з них знущаються. Після армії Анатолій вступив до Криворізького гірничорудного інституту. Студент з Миколаєва відкрито говорив про те, що йому не подобається радянська система, що він не вступатиме до партійних лав. Тому його відразу незлюбили викладачі історії КПРС і керівництво вишу. Не дивно, що він не склав вищевказаний предмет, через що залишився без стипендії, а відповідно, і без грошей на життя. Довелося припинити навчання і піти працювати електромонтером у депо.

— Якось почув по «Радіо Свобода», що в Москві 10 грудня планується демонстрація протесту, присвячена Міжнародному дню прав людини, — розповідає Анатолій. — Я оформив відгул на роботі. Ввечері, перед від’їздом, у гуртожитку мене вже чекали два міліціонери. Пов’язали і відправили до психдиспансеру. Там пробув вісім днів. Весь цей час кололи наркотики, давали психотропні пігулки. Але я не здався і в 1985 році в Москві намагався пройти до посольства Німеччини. Хотів поскаржитися на те, що не пропускають листи у ФРН, де тоді була штаб-квартира «Радіо Свобода». Під стінами посольства мене знову затримала міліція. Викликали знову хлопців у білих халатах, а міліціонер сказав: «Ще раз твоя нога буде в Москві, решту життя просидиш у психлікарні».

БЕЗ СВОЄЇ МОВИ НЕМАЄ СВОЄЇ КРАЇНИ

Вже у незалежній Україні Анатолій зміг почати відстоювати свої права без загрози для здоров’я. А саме: аби він міг у своїй країні, де державною мовою є українська, розмовляти з працівниками і представниками держструктур державною мовою.

— Почуття патріотизму у мене виникло ще в дитинстві, коли я жив у селі, де всі розмовляли українською мовою, — говорить пенсіонер. — Тоді я зрозумів, що без мови не може бути і народу, і країни. Обстоювати те, що людина вважає своїм, це природно. Тому я так завзято і намагаюся досягти того, аби українська мова була мовою країни хоча б на офіційному рівні в Миколаєві.

Відстоювати українську мову Анатолій Ільченко вирішив цивілізованим способом — у судах. Наприклад, 10 грудня 2009 року він звернувся до Ленінського районного суду Миколаєва з позовом до Миколаївської міської ради. Предметом позову, на його думку, є порушення міськрадою ч. I ст. 33 Закону України «Про мови в Українській РСР», згідно з яким мовою офіційних засобів масової інформації є українська. У Миколаєві всім відомо, що газета «Вечерний Николаев», заснована тією ж міськрадою, виходить лише російською мовою. Постановою Ленінського районного суду від 30.03.10 у задоволенні позову було відмовлено. Апеляційна скарга до Одеського апеляційного адміністративного суду теж не змінила ситуацію.

Також судився миколаєвець і з мером міста Володимиром Чайкою. Зокрема, в постанові суду від 30 липня 2010 року говориться, що Володимир Чайка, виступаючи перед городянами в день Перемоги російською мовою, порушив інтереси україномовної частини населення. Внаслідок цього суд заборонив Володимиру Чайці виступати на публічних заходах будь-якою іншою мовою, окрім української. Цей факт чиновник активно використовував у своїй передвиборчій кампанії. Але через деякий час ця незручність, швидше за все, почала заважати міському голові, і він оскаржив це рішення в одеському Апеляційному адміністративному суді, який дозволив знову проводити виступи зручною для мера мовою.

ПІКЕТУВАТИ — ВСЕ, ЩО Я МОЖУ

Окрім боротьби з чиновниками у судах, Анатолій Ільченко практично постійно проводить монопікети перед різними держустановами. Він пише великими літерами свої вимоги на великому аркуші картону, з яким потім і стоїть біля входу до тієї чи іншої організації. Так він висловлював протест і свої вимоги перед будівлями міськвиконкому, міськради, облдержадміністрації, управлінням внутрішніх справ, СБУ, обласної та Генеральної прокуратори України.

— Я розумію, що мої пікети особливо ні на що не впливають, — зазначає правозахисник. — Але це все, що я можу. Я не в силах перешкодити тому, що чинять представники основної політичної сили в міській та обласній раді. Я для них не є небезпечним. Але просто мовчати, погоджуватися з тим, що відбувається, я теж не можу.