Про дати і... кактуси
7 жовтня власна кореспондентка «Дня» у Волинській області Наталія Малімон відзначила «круглий» День народження. Гарна ювілейна дата стала приводом не лише для редакції подякувати Наталії Петрівні за глибину і проникливість описаних нею сотень людських історій та багаторічну якість пера, а й для самої пані Наталії — озирнутися на понад десяток років назад.
Натхнення і наснаги, шановна колего!
Прекрасний особистий ювілей — бо та річниця, яку я відзначила цього тижня, таки буде здаватися просто чарівною через 10 років — закономірно спонукав до спогадів. Останні 15 років мого життя — роки, проведені зі всеукраїнською газетою «День». Пам’ятаю холодний і дощовий київський ранок 16 вересня 2000 року, коли вперше переступила поріг редакції. Вже того вечора Україна мала б здригнутися від злочину, який значною мірою змінив і продовжує змінювати нашу історію. Того вечора з дому пішов і вже не повернувся журналіст Георгій Гонгадзе, і лише через роки суспільство дізнається, що ж із ним сталося... І тільки газета «День» усі ці роки досліджувала ситуацію і писала про справу без строку давності. В історії не буває минулого часу, бо минуле завжди проектується на сучасність і майбутнє. Майже за рік до трагедії з Георгієм Гонгадзе «День» надрукував два мої перші тексти, які започаткували таку довгу — на десятиліття — співпрацю.
Один був про волинського селянина — діда Солоненка з невеликого хутора, де колись мешкали чеські переселенці: переживши виселення у «Сибір несходиму», він і там збудував великий дім, а після повернення на рідну землю — ще один. Маючи поважні літа, тримав шість корів та всяку іншу живність. «Ці шалені у праці українці», як писала я у підзаголовку до тексту, ще не раз зустрічалися на журналістських дорогах. Як забути бабу Віру з поліського села Рудня Старовижівського району, яка на старості літ почала САМА зводити собі цегляний дім.
Бо проживши у старій халупі, яку кілком підпирали, більше за все хотіла пожити у новій хаті. «Доки ми не побачили той дім — не повірили» — писала я у матеріалі «Баба Віра, яка сама собі будує дім». Стара жінка навчилася і мурувати, і штукатурити, і крокви ставити. «Історія, гідна захоплення. Проста жінка сама собі дім зводить, а ми Україну стільки років будуємо і ніяк не побудуємо», — сказала тоді головний редактор газети «День» Лариса Івшина.
І баби Віри давно нема на цьому світі. І хата її так і стоїть недобудована, нікому не потрібна, хоча могла ж котрась молода сім’я довершити справу і жити у власному домі. І Україну ми все будуємо і ніяк не збудуємо.
За цей час вийшла ціла бібліотека з текстів газети «День», а Україна, її історія так і залишаються для багатьох «Україною Incognita» — за назвою першої книжки з Бібліотеки «Дня». Що вже говорити про уроки з цієї історії?.. Усі ці роки «моя» газета є свіжим ковтком повітря, якого так потребують мислячі люди. Та чи багато в Україні видань, які роками, понад півтора десятиліття, ведуть свою лінію й не зраджують своїм принципам? Інколи «День» дуже нагадує мені бабу Віру з Волині, яка вперто будує свій, український дім. І ми його таки побудуємо.
У день свого особистого ювілею минулої середи отримала вітання не тільки від рідної газети, яка (не раз про це думала) не дала мені, образно кажучи, задихнутися в умовах провінційного міста. Завдяки головному редакторові Ларисі Івшиній, яка й сама — волинянка, тому завжди, як кажуть, у темі, відкрила Україні й світові не одну сторінку волинської історії, не один волинський ексклюзив. Бо можна написати суперматеріал, та хто його надрукує?.. Для «Дня» я завжди саме пишу матеріали, а не відписуюся — бо нині так часто чуєш саме це слово від молодих журналістів. «Ось прийду із заходу — і відпишуся». А мені завжди вдавалося завдяки високій планці у «Дні» не відписуватися, а писати, творити. І не боятися ставити свій підпис під будь-яким текстом, що в умовах політичної боротьби навіть на нашій невеликій Волині часто є, скажемо так, проблемним.
«Пам’ятаю, як мені — школярці — розповідала сусідка, що про їхні кактуси (а цвіли так файно білими квітами) написала Наталія Малімон. Сама Малімон! І навіть газету показувала: дрібненька така заміточка й підпис — Наталія Малімон. Тоді мені, малій, здалося, що більшого визнання бути просто не може. Звісно, забулися і кактуси, і квіти, і та розмова. Згадалася значно пізніше, коли уже з колегою Наталією Малімон їздили в якесь відрядження. Але розповідати того дитячого спомину не стала, бо людно було, працювали, копошилися... Але, все ж, ви, пані Наталіє, якоюсь мірою підштовхнули мене у професію. Дякую. Нині ж зичу вам лише квітів і жодних... кактусів! Хай усе буде добре!» — ось таке абсолютно несподіване привітання отримала на свій ювілей минулої середи від Світлани Головачук, яка нині працює у Волинській облдержадміністрації. Подумала: дякувати Богу, що і мене Господь на Суді не осудить, бо не носила Йому порожні «горщики» — якщо й спонукала кого до нашої непростої професії, то таки людину талановиту. Але й за мене, сподіваюся, Господь не осудить, бо я не була цим «порожнім горщиком». Не була, бо з Його волі стрівся на моєму шляху «День» і не дав мені застигнути у розвитку.
У нас все буде добре.
