Про нову реальність

Те, що відбувається в Криму, — великий удар і великий біль. Здавалося, що в XXI столітті настільки зухвалі збройні агресії в стилі фюрера німецького народу вже неможливі. На жаль, це наша реальність.

Неабияк непокоїть становище наших військових у Севастополі, Балаклаві, Феодосії, Перевальному, Донузлаві й т.д. Як регулярно показує Перший телеканал, який нарешті дійсно став національним, та й творчий союз з «Громадським ТБ» пішов йому на користь, російські окупанти блокують українські військові частини на півострові, намагаються їх штурмувати, не гидують провокаціями й погрозами. Анекдотичність, якщо про це можна говорити в настільки трагічних обставинах, полягає в тому, що прибульці вустами своїх місцевих маріонеток повідомили про референдум щодо статусу Криму, який гарячково переносять на все ближчі терміни. Референдум під дулами автоматів іноземних загарбників, референдум переляканих людей, усупереч усім правовим нормам.. Ціна такому референдуму відома.

У фюрера російського народу є великий досвід таких акцій, наприклад, у Чечні, де в голосуванні брали участь у величезній кількості російські вояки, й, звісно, майже 100% висловилися за російську приналежність Чечні, при тому, що там майже кожна третя сім’я брала участь у збройній боротьбі за незалежність. Що ж, це «ноу-хау» Путіна може бути використане й проти РФ, наприклад, на Далекому Сході, де які-небудь війська окупують Хабаровський край, а потім проведуть там референдум. Цікаво, якими були б результати референдуму, ну, скажімо, в Смоленській області під час окупації її вермахтом?

РЕЖИМ ЕКСТРАОРДИНАРНОЇ СИТУАЦІЇ

Сьогодні наші телеканали, як і слід, працюють у режимі екстраординарної ситуації. Постійно транслюються повідомлення про чергові напади інтервентів на наших воїнів. Судячи з усього, ця агресія остаточно поховає в серцях десятків мільйонів українців проросійські ілюзії.

Військово-Морські Сили України, інші збройні формування нашої країни у важких умовах в заблокованому Криму — не здаються, незважаючи на обіцянки, шантаж та інші російські підлості. Зрадників практично не знайшлося. На вимоги здатися, переприсягнути Росії, піти з Криму наші воїни відповідають відмовою й співом Гімну України. Я знаю багато цих офіцерів, виступав перед ними з лекціями, вони були читачами моїх статей у газеті «Флот України», а сьогодні я не можу їм допомогти. Уся надія на рішучі, точні й швидкі дії нової української влади. Росія діждалася дуже зручного для неї моменту, коли стара адміністрація в Києві припинила своє існування, а нова ще не сформувалася, не окріпнула.

Найсумніше, що все було очікувано. Не було сумнівів, що Кремль спробує взяти нас за горло, не зупиняючись перед збройним насильством.

За 20 років незалежності не використали реальну можливість створити потужну армію й сильні спецслужби. Якби в нас такі були, кримської трагедії не сталося б. Але українську армію цілеспрямовано знищували всі роки незалежності, хтось з Верховних Головнокомандувачів через дурість і провінційність, а хтось не без злого наміру. Армію скорочували, розганяли, «оптимізували», поки не залишилися від неї ріжки та ніжки. Утім чого іншого можна було чекати від міністра оборони, шефа СБУ, міністра МВС з російським шлейфом? Та й сам останній президент явно демонстрував якусь специфічну залежність від Москви.

А в результаті — приниження окупацією. Ми сьогодні переживаємо те, що пережили чехи 1939-го (коли вермахт увійшов до Праги) й 1968-го, естонці, латиші й литовці 1940-го, угорці 1956-го... Нас знову загнали в 1918-й, під Крути, де Україна не могла чинити повноцінного опору. У парламенті Ізраїлю, в Кнесеті на стіні написані слова: «Ніколи більше!». Це означає, що єврейський народ ніколи більше не допустить вчинити проти себе те, що грецькою називається Голокост, а єврейською — Шоа.  У нашому парламенті, в Кабінеті Міністрів, в Адміністрації президента, в Міністерстві оборони, в СБУ величезними літерами має бути написано: «Пам’ятай Крути!», щоб ніколи більше Україну не захопили зненацька.

На початку 90-х років XX ст. Україна мала осколок радянської армії кількістю приблизно 800 тисяч осіб. Тоді з нами ніхто не хотів воювати. А потім з цього колосального угруповання залишили щось символічне, явно недостатнє для захисту найбільшої за територією європейської країни. Усе робилося під пацифістські співи діячів, які не бачили жодних військових загроз Україні. Навіть після подій 2008 року в Грузії... Нам твердили: «Ну, Україна не Грузія...»

У нас не розуміли, що ніхто не застрахував нас від ситуації, коли єдиним союзником країни залишаються її армія й флот.

БІДА УКРАЇНИ

Але для того, щоб армія захистила народ, спочатку народ має захистити свою армію, захистити від убогості, принижень, бездомності, захистити від беззбройності. Події в Криму багато що прояснили. По-перше, Україна має духовно сильну, вірну присязі армію. Її слід забезпечити всім необхідним для виконання національного обов’язку. На пропозиції жирних московських грошей наші бідні, мов церковні миші, офіцери, матроси й солдати не купилися, давши приклад непідкупності всій країні. По-друге, Крим — це не та нібито неукраїнська територія, куди не слід сунутися ні з чим українським. Проукраїнських людей там виявилося набагато більше, ніж розраховували. До речі, вже з часів генерала Кузьмука наша армія формується за територіальною ознакою, а це означає, що серед тих, хто тримає оборону під тризубом і синьо-жовтим прапором, багато кримчан, готових покласти «душу й тіло» за Україну. Усім нашим патріотичним партіям слід працювати в Криму, там, як виявилося, є морально-політичний грунт, там є на кого покластися. І особлива подяка кримськотатарському народові, який у драматичних обставинах продемонстрував національну гідність і вірність нашій спільній країні, Україні. Адже офіційний Київ за всі роки незалежності не дуже ласкаво ставився до цього народу, вважаючи за краще ублажати шовіністів і сепаратистів. От і доублажалися. Біда України не в радикалах, а в політичних імпотентах, не здатних захищати національні інтереси, саме їхні бездіяльність, боязкість і потурання й породжують радикалів.

Дивує й позиція Заходу з його «занепокоєнням», «консультаціями» й іншими «тривогами». Зараз міняється весь світовий порядок. Поки що людство живе у відносно без’ядерному світі. США, Британія, а потім Росія, Франція та Китай дали Україні гарантії її суверенітету, незалежності та територіальної цілісності за добровільну відмову від ядерної зброї. Нині багато країн уважно спостерігають за поведінкою гарантів. Ну, з Росією все зрозуміло. Але якщо Захід не захистить територіальну цілісність України, допустить подальшу окупацію її території, у світі зрозуміють, що всі гарантії США та їхніх союзників нічого не означають. А єдина реальна гарантія — це власна ядерна зброя. Режим непоширення ядерної зброї закінчиться. Навіть малі країни кинуться робити свою атомну бомбу. Цікаво, як після цього можна буде переконувати Іран та інших відмовитися від ядерних програм?

На всі аргументи в них буде одна відповідь: «Подивіться, що зробили з Україною!» І тоді навіть невеликий регіональний конфлікт зможе призвести до ядерної катастрофи. Дуже затишно буде Заходу з його манією спокою й стабільності в світі, де будуть десятки ядерних держав?

Сьогодні Захід ще може зупинити сповзання в прірву. Завтра це може стати вже безповоротним і невиправним.

Свого часу Велика Британія й Франція вступили у війну 1939 року, оскільки дали гарантії Польщі. Їм, урешті-решт, довелося це зробити. Війна була кривавою, з багатомільйонними жертвами й охопила весь світ. Але ж Гітлера можна було зупинити ще 1936 року, коли він ввів війська в демілітаризовану Рейнську область. Як визнавав сам диктатор, якби Франція рішуче відреагувала на це кричуще порушення умов Версальського миру, то уряду Гітлера довелося б з ганьбою піти у відставку. Поки що Путін діє на рівні «Рейнської зони». А далі неминуче буде інше: «аншлюс Австрії»,  «окупація Чехословаччини» й, урешті-решт, «Польща».

Загалом, для світу настає момент істини: або зупинити загрозу, або зробити її неконтрольованою й непередбачуваною.

Це добре розуміють у Центральній Європі (Польща, балтія, Чехія, Словаччина), але погано в Західній, де на своїй шкурі не відчули всі принади особливої кремлівської цивілізації.

РОСІЯ ВТРАТИЛА ЧИННИК РАПТОВОСТІ

На деяких телеканалах пройшла заява відомого депутата Європейського парламенту пана Шульца про те, що єдиним порятунком для України є негайний вступ до НАТО.

Мене дуже здивувала реакція Арсенія Яценюка, котрий заявив, що сьогодні це питання на порядку денному не стоїть. Ну, як на мене, важко назвати актуальніший для цього момент, ніж нинішній. Може, пан прем’єр-міністр України боїться спровокувати фюрера російського народу на розширення агресії? Утім навряд чи Путін потребує якихось приводів, а якщо дуже знадобиться, створить їх сам. Складається враження, що необхідно дуже швидко створювати боєздатні підрозділи української армії й добре виучені парамілітарні формування. Ми не можемо залежати від безконечних і безплідних нарад західних політиків, та й захищатимуть вони (якщо будуть) лише тих, хто сам захищається. Поки в усьому, що ми спостерігаємо, є лише один позитивний момент — Росія втратила чинник раптовості. Ми тепер маємо бути готові до всього, навіть до партизанської війни й не лише на власній окупованій території. Якщо у нас є лише слова й заклики, з нами ніхто не стане рахуватися. Путін постійно деморалізує західних політиків демонстрацією рішучості, відсутністю страху (може, це всього лише поза) й експлуатує їхні розгубленість і боязкість. Нам слід морально підготувати себе до найгіршого й сказати: хоч би як було страшно, ми ніколи не житимемо під владою кремлівського диктатора, хоч би чого це нам коштувало. Непохитна готовність народу захищатися може справити сильніше враження, ніж всі міжнародні форуми на захист нашої країни. Що ж до упадницьких заяв про різницю потенціалів України та Росії, то тут нам дещо пояснює Біблія: пригадаємо сюжет про Давіда й Голіафа. Та й на Майдані чи багато було шансів у беззбройних людей проти десятків тисяч озброєних до зубів силовиків Януковича? А переміг народ. Якби все вирішували формальні шанси, то й війни у світі не було б. Країни просто порівнювали б свої потенціали, й слабкіший задавався на милість переможця.

Але будь-яка війна породжує нову реальність...