Про «русский мир» та неоімперію

Журналіст Костянтин фон Еґґерт — відомий медіафахівець та експерт із питань російської політики авторитетних видань Великобританії (The Times, International Herald Tribune) та Франції (La Croix). Понад десять років він працював на BBC, сім з них — як головний редактор московського бюро Російської служби. Нагороджений Орденом Британської імперії, Командорським хрестом ордену «За заслуги перед Литвою». Днями пан Еґґерт завітав до Львова, аби взяти участь у відкритій зустрічі зі слухачами Українського католицького університету. Після заходу «День» розпитав гостя про затребуваність «іствудів» на ТБ, самоцензуру в медіа, а також те, як Україні відповідати на російську пропаганду.

— Російські фільми часто перекручують реальну історію елементами пропаганди. Натомість Ви якось написали, що більшості суспільству не потрібні вітчизняні «іствуди» (від кінорежисера - Клінта Іствуда). Чому?

— Перед розпадом Радянського Союзу був період, коли суспільство дуже цікавилось минулим. Це бажання з певних причин зникло. Сьогодні російська влада дуже талановито використала виснаженість людей від доволі хаотичного періоду 90-их й зіграла на тому, що крах СРСР й програш у «холодній війні» не були переосмислені та «проговорені» суспільством. Не було прийнято хоча б формального погляду, чим був Радянський Союз й  які причини його розпаду. Процес Єльцина над «Компартією» завершився нічим й це стало першим дзвоником й демонстрацією того, що російське суспільство не впорається з переосмисленнями свого нещодавнього минулого, без чого неможливо йти веред. Цю проблему Путін використав в повній мірі підконтрольними засобами пропаганди для культивації комплексу жертви в російському народі, підозрілості, конспірології й політичної безвідповідальності. Де-факто ми маємо народ, якому щодня провладне телебачення й вищі особи держави говорить, мовляв, ви ні в чому не винні й ні за що не несете відповідальність, більше того, ніколи не винні ми - влада, вина всьому - американці, європейці, українці, грузини, масони, сіоністи. Тому «іствуди», про яких я писав, затребувані.

Зрозуміло, що таке Голівуд, але американці хочуть дивитись фільми про війну в Іраку. І я не можу уявити собі режисера, який сьогодні зніме настільки складний фільм за структурою про війну в Чечні чи в Грузії, на який так ходитимуть чергами кіноглядачі, а він збере касу й буде шалено звучати на вустах критиків. Це стан російського суспільства, як задовольняється провладним ТБ й просто живе в зоні комфорту. Скажу ще одне: сьогодні ми вперше живемо в настільки напруженому зовнішньому полі, коли всі говорить про  «другу холодну війну» з поправкою, на те, що в першій в Радянського Союзу були хоч якісь союзники. Зараз Росія сама й більшому залежить від глобальної економіки.

— У такому випадку, звідки має йти подача на затребуваність «іствудів» — від влади чи самого суспільства?

— Від влади, звичайно, не піде. Але в чому суспільна функція відповідального інтелектуального класу? Це не тільки реагувати, а й певною мірою формувати запити. Тут виникає запитання: росіяни дивляться на світ тому, що їм так говорить «путінська» пропаганда, чи «путінська» пропаганда підлаштовується  під росіян? Скажу, що у випадку з Росією, влада сповна свідомо експлуатує те, що було незрозумілим після розпаду СРСР. Тому, думаю, до народу прийшов настрій, а потім його свідомо оживили пропагандою.

Але суспільним настроям властиво змінюватись. Однією із задач інтелектуального класу є осмислення й створення нових сенсів, нових образів для людей.

«ЖИЛА БЫ СТРАНА РОДНАЯ, И НЕТУ ДРУГИХ ЗАБОТ»

— Це, звичайно, буде блокуватись…

— Так, але в чому проблема нашої опозиції й інтелектуального класу? В тому, що вся боротьба з владою концентрується на окремих моментах. Наприклад: добре, аби Путін пішов, добре було б мати чесні вибори, поменше корупції. Все правильно по своєму, але це не знаходить відголосок у людей. Чому? Бо люди, по-перше, хочуть, як говорять в нас, краще мати синицю в руці ніж журавля в небі. Путін побудував яку-не-яку стабільність, як вважають люди, й він це їм кожного дня говорить по телебаченню. Тому думка, мовляв, аби не було гірше. Сьогодні в суспільстві панує дуже проста ідея, яка висловлюється в одній радянській пісні: «Жила бы страна родная, и нету других забот».

— За яких умов російська пропаганда для своєї аудиторії може стати неефективною?

— Колись в Росії прийде такий момент дуже різкого розриву між тим, що показують, і як є насправді, що трапилось в СРСР. Тоді люди почнуть запитувати, навіщо їм ці казки. Але, розумуєте, точно так само побудова «русского мира» чи неоімперії, сьогодні від середньостатистичного росіянина не потребує ніяких жертв, крім перегляду ТБ. На жаль, для тисяч сімей – це смерть їхніх близьких. Але ці тисячі на фоні 140 млн як би губляться. Але процес переключання на більш власні проблеми буде йти. По-перше, із-за економічної кризи. По-друге, ефект приєднання Криму відбувся швидко й безкровно та поступово стиратиметься, як не парадоксально. Це було так легко, що не затребувало від росіян ніякого навантаження як від громадян. А те, що дістається легко, як правило, менше цінуються. Тому інтерес до питань повсякденного життя, питань до влади буде наростати. Однак це не означає, що всі одразу стануть пацифістами й скажуть повернути Крим назад тощо. Такого не буде, але як мобілізуючий ресурс кримська епопея вже менш ефективна ніж це було півроку тому.

ЯК ПРОТИСТОЯТИ БРЕХНІ?

— Під час своєї роботи журналісти подекуди зіштовхуються з явищем самоцензури. В одному з інтерв’ю Ви казали, що й самі на таке натрапляли.

— Потрібна неабияка сила волі й чітке розуміння, що треба говорити так, як є насправді. Економічна ситуація нині складна, людей звільняють, зокрема й із державних медіа. Доводиться приймати складні рішення як на персональному рівні, так і на рівні керівництва. Рано чи пізно менеджмент може перестати боятися й сказати: «Годі! Хай буде що буде». Питання в тому й полягає, щоб створити клімат, у якому люди б не відчували загрози, тиску. Бувають випадки, коли ти розумієш: або ти робиш свою роботу професійно, або ти перестаєш себе поважати. Точка неповернення. Реальність російського життя така, що послідовність та професіоналізм в медіа ототожнюється з опозиційністю, тому що інші так не роблять. Хоча це не лише про журналістику.

— Нещодавно Ви зауважили, що мовляв, немає сенсу відповідати на інформаційні виклики Росії, бо медіа в будь-якому випадку брехатимуть. Тоді як протистояти брехні?

— Дуже важливо не просто критикувати чи викривати підступи в діях влади, а створити своєрідну альтернативну реальність – певний інший спосіб життя, коли твоє медіа формує свій цілісний погляд на світ. Наприклад, у 90-ті зразковими в цьому плані були видавничий дім «Комерсант» і радіостанція «Ехо Москви», які представляли точки зору як наростаючого бізнесу, так і демократичної інтелігенції. Оздоровити російське суспільство можна лиш завдяки створенню в медіа «конкурентноспроможних» образів світу.

Соціологія свідчить, що росіяни рідко довіряють одне одному, тобто немає солідаризації. У середині 90-х Єльцину відкрили істину, що світом керують прості речі, адже якщо кожен облаштує свій добробут: пофарбує під’їзд чи прибере подвір’я, то таким чином помітно покращиться життя й для інших. Це не працює, бо в владі так не вигідно. Якщо так відбуватиметься, люди почнуть сприймати країну по-інакшому, розуміючи, що вона справді їхня, і що вони теж можуть впливати на щось. Поступово це уявлення розширюватиметься від під’їзду будинку до всього міста, від міста до області, від області до країни. Тоді люди вимагатимуть відповідальності від влади. Тому й сьогодні дають в меню дієту боротьби з американцями та іншими за велику фортецю-Росію, яку не зрозуміло хто бере в облогу.