Про заручників київського «асфальту»

Чималий інтерес на вітчизняних телеканалах викликає рух «Чесно». Політклуб Портникова на ТВі обговорював питання про те, наскільки чесно визначають у цьому «Чесно» пороки й чесноти депутатів Верховної Ради, нинішніх і потенційних. Мета руху — благородна, не допустити появи політичних «тушок» у новому складі парламенту. А от способи її досягнення далеко не завжди бездоганні, тобто хороша ідея страждає через недоліки виконання.

По-перше, суспільство мало знає про тих людей, які взяли на себе відповідальність судити інших. А отже, неминуче виникає питання: а судді хто? Було б непогано, якби за цією акцією стояли якісь моральні авторитети, оскільки нікому не відомих ентузіастів надто мало для вагомості проголошуваних вердиктів.

Але обговорення на каналі вийшло з-під контролю й перетворилося на розбірку, на з’ясування стосунків між журналістами й депутатами неабиякою мірою завдяки Мустафі Найєму, який стабільно демонструє агресивну нешанобливість до всіх, окрім себе коханого. Він постійно перекрикував нардепа Олеся Донія, не даючи тому відповісти на самим же Найємом поставлені запитання. Не найкращі манери цього журналіста викликають неприязнь навіть у тих людей, які згодні з ним у головному.

Але Найєм правий, коли вважає одним з головних критеріїв моральної спроможності депутатів голосування лише власною карткою. Дійсно, на очах у всієї країни постійно й багаторазово порушується закон тими, хто пише закони. І ніхто майже не бентежиться, а глава фракції ПР Єфремов спокійно заявляє на камеру, що він делегував свій голос колезі.

Опозиція вже пообіцяла запровадити кримінальну відповідальність за голосування чужою карткою. Цікаво, як надовго в них збережеться ця революційність? На жаль, депутати постійно дають народові уроки глибокого презирства до законності. Один депутат з правлячої більшості сфотографував себе за кермом власного авто й виклав у інтернеті. У кадр потрапив спідометр, на якому зафіксувалася швидкість — 210 км/год. Подібна швидкість в Україні не дозволена. Депутат, коли йому вказали на ці обставини, благодушно повідомив, що жодного ДТП він не спричинив, а взагалі-то, їздить зі швидкістю 300 км/год. Але це вже не авто, а ракета, що представляє величезну небезпеку для тисяч людей!.. Чи не є той, хто так поводиться на дорогах, злочинцем? Поки що потенційним? І після цього ПР розповідатиме, що прагне притягувати до відповідальності всіх порушників, незважаючи на колір партійних прапорів? Є країни, які справедливо називають цивілізованими, де за порушення правил дорожнього руху карають найвищих керівників країни й навіть монархів. В Україні (як і в інших пострадянських державах, окрім Грузії) депутатам «правильної політичної орієнтації» дозволено все.

Дуже красномовною виявилася бесіда на «5 каналі» Святослава Цеголка з одним із лідерів об’єднаної опозиції Олександром Турчиновим. Журналіст ставив вельми неприємні запитання, зокрема чому опозиція не зробила всього необхідного для організації голодування під Українським домом. Турчинов відреагував з обеззброюючою простотою: у влади більшість у парламенті, тому не було сенсу. Дивне мислення. Тоді, керуючись подібною логікою, слід узагалі капітулювати. Звісно, пан Турчинов не боєць, у чому ми вже неодноразово переконувалися. Але не завадило б знати, що будь-яка затята й натхненна боротьба породжує нову реальність. І перевага в силі, ресурсах не гарантує перемоги. Пригадаймо біблійний сюжет про Давіда й Голіафа. Якби було інакше, то й війни не виникали б, суперники б просто порівнювали свої потенціали й оголошували одного з двох переможцем. Не треба настільки лінійно визначати співвідношення сил й культивувати в себе й своїх партійців пораженські настрої.

Хоча все може пояснюватися простіше. Для того, щоб вести за собою маси, необхідно користуватися їхньою довірою. Відсутність довіри громадян — це дуже велика проблема опозиції. Але завоювати довіру можна лише чесною поведінкою й ефективною роботою. І ще — лідери мають розуміти, що в умовах інформаційного суспільства важко щось приховати від виборців. Так чи інакше, але про все дізнаються.

А Микола Княжицький, проти якого, здається, вже припинили кримінальну справу (за влади Партії регіонів вони якось дуже легко порушуються й так само легко припиняються), спілкувався з гостями своєї студії на предмет того, які нові (або не дуже нові) кадри готуються в областях зайняти місце у Верховній Раді. Цього разу обговорювали ситуацію в Одеській області. Вельми інформований керівник одеського інтернет-видання Леонід Штекель повідав, що в Одесі опозиції просто немає — і це, на його думку, результат специфічної кадрової політики БЮТ. Нічого дивного. Майже всі 20 років незалежності демократичні партії реальної роботи на півдні й сході не вели. Вони виявилися заручниками київського «асфальту». Часто їхні лідери в Києві елементарно не знають, що реально робиться в їхніх обласних організаціях. Це той києвоцентризм, який дуже шкодить справі.

Леонід Штекель повідомив цікаву інформацію: виявляється, з 2004 року всі люди, які щось собою являли в опозиційних структурах Одеського регіону, були з опозиції вигнані, не пішли, а були саме вигнані. Таке сталося не лише в Одесі, негативний кадровий відбір — це явище для нашої опозиції дуже характерне.

Навіщо далеко ходити: Валентина Наливайченка вижили з об’єднаної опозиції, як то кажуть, усупереч волі Юлії Тимошенко. Такі люди, як Наливайченко, потрібні в парламенті. Але, виходить, вони не потрібні опозиційній номенклатурі? Швидше за все, так. Опозиційна номенклатура займдає дуже важливу нішу українського політикуму, але це — собака на сіні. Вона абсолютно провальна, але стоятиме на смерть за те, щоб до цієї ніші не пробилися талановитіші, інтелектуальніші, креативніші. Вона займає чуже місце, й у цьому її найбільша шкода для країни. Але я голосуватиму за них, тому що їхні опоненти в сто разів гірші. Україна сьогодні реально стоїть перед лицем геополітичної й національної катастрофи. Тому не час розбиратися з опозиційними князьками, це можна буде зробити пізніше. Зараз головне — зупинити той страшний коток, що знищує Україну в Україні й зветься Партією регіонів. А це означає, що всі розбірки всередині українських сил треба зупинити до поліпшення ситуації. Хоча ми чудово розуміємо, що країна потребує докорінних, революційних змін не лише у владі, а й у нинішній опозиції.

Штекель намалював дуже сумну картину одеського соціуму, так би мовити, зсередини. Виборці дуже часто готові голосувати за подачку. Особливо це стосується тієї всеукраїнської категорії населення, яку в Києві називають «бабусі Черновецького» і яка охоче продає майбутнє своїх дітей і внуків за продуктовий набір. Ці «бабусі» як явище — серйозна проблема для країни. Між іншим, без суворих заходів цей процес моральної деградації суспільства не зупинити. Слід переслідувати в кримінальному порядку тих кандидатів у депутати й політичні партії, які здійснюють підкуп виборців. Але карати й тих, хто ці подачки в обмін на свій голос приймає, але з тією лише різницею, що претендентів на мандат карати позбавленням волі, а виборців — позбавленням права голосу.

Навіщо голос тому, хто його продає? Продав, отже, продемонстрував непотрібність цього найважливішого права громадянина. Як такому індивідові можна довіряти вирішення долі країни?

За наявності політичної волі, за нормальної влади все це можна здійснити. Боротьба з корупцією, про яку не говорить лише ледачий, має початися не з медсестри або дрібного чиновника, а з парламенту й виборів до цього органу, з уряду й президентських структур, спускаючись поступово на нижні щаблі суспільства.

Під час обговорення одеських претендентів у депутати пролунала думка про те, що досі ніхто в керівництві опозиції не поніс персональної відповідальності за «тушок». А отже, слід чекати чергової «тушканізації». До речі, про одного претендента Леонід Штекель сказав, що він фігурує в безлічі корупційних скандалів. На це Микола Княжицький, мабуть, змучений переслідувачами його телеканалу ТВі, з гіркою посмішкою сказав, що, може, опозиції варто було б скрізь повиставляти рекетирів, бізнесменів — і вони б пройшли до Верховної Ради. Ймовірно, але там вони негайно перебіжать до Партії регіонів.

БЮТ і НУ — НС це вже пережили. Згадалося, як деякі письменники закликали виборців України: ви подачку візьміть, але голосуйте по совісті. Цікаве, однак, у наших «інженерів людських душ» уявлення про совість... Це якесь дрібне шахрайство, що не має нічого спільного з мораллю.

Під кінець програми Княжицького відвідав відомий кінорежисер Роман Балаян, якому ведучий сказав: ми тут до вас говорили про усіляких шахраїв, які точно стануть депутатами...

Переломити все це може лише дуже організаційно сильна, інтелектуально потужна, здатна служити вищим цінностям партія. Але такої в нас немає й поки не передбачається.

Натомість маємо низку закритих акціонерних товариств, покликаних обслуговувати інтереси своїх предводителів, що увіковічують нездоровий стан українського суспільства й спекулюють на ньому.

Дуже неприємне враження справляє небажання лідерів опозиції вступати в дискусію про її нинішній стан. Сподіватимемося, що це зроблять хоча б після виборів. Інакше процеси деградації й гниття призведуть до остаточного краху. Біда в тому, що мільйони українців не вірять, що люди йдуть до парламенту розв’язувати проблеми країни, а не свої особисті. І без подолання такої невіри не варто й мріяти про те, що ситуація в соціально-політичній сфері нашої держави покращиться.

Ну а руху «Чесно» варто було б дуже чесно поставитися до своєї діяльності, до критеріїв оцінки, яка не має бути абсолютно формальною. Тому що той, хто в них виявляється бездоганним, завтра стане «тушкою». Водночас у «Чесно» в штрафниках опиняються люди, в чесності яких мало хто сумнівається. Наприклад, один з найпорядніших і абсолютно відданих українській справі народних депутатів Олесь Доній, який «тушкою» ніколи не був і не буде.

Вибір, що нас чекає, — це дійсно вибір долі на багато років наперед. Залишиться Україна суверенною державою чи знову стане колесом імперського воза — ось що поставлено на карту. І нехай допоможе нам Бог врятувати свою Батьківщину.