Путін і «студебекери»

Усюди по світу вистачає наївних людей і банальних дурнів, які вважають, що Путін у перші терміни свого президентства намагався дружити із Заходом, будувати з ним чесні та взаємовигідні відносини, вести Росію шляхом реформ до демократії та процвітання — і тільки в останні роки раптово наче зірвався з ланцюга та почав несамовито боротися з різними там «піндосами» та «гейропейцями» на всіх фронтах — від сексуального до воєнно-політичного. При цьому заразивши вірусом нетерпимості й імперської зверхності до цього на загал ввічливе й толерантне російське суспільство. Ці люди вважають: усе, що коїться зараз, — імпровізація, неочікуваний виверт Москви, спровокований чи то збоченням у путінському характері, чи то неправильним рухом зірок по небу, чи то правічними загадковими властивостями російської душі...

Насправді жодних імпровізацій і ніяких загадок у переході до відкритого протистояння РФ із Заходом і у відвертій ресталінізації ідеологічної атмосфери в Росії немає. Для того, щоб пересвідчитися в цьому, треба лише передивитися російські кінофільми та телесеріали про війну — ту, яку в РФ звуть «Великою Вітчизняною». Причому бодай за останні 15, а краще, за 17—18 років (нагадаю, Путін став директором ФСБ у 1998-му). А в цих стрічках звернути увагу тільки на один-єдиний чинник: на автопарк Червоної армії та «компетентних органів», причому передусім на вантажівки.

ДЕ Ж «СТУДЕБЕКЕРИ»?

І от беремо далеко не бездарні серіали «Винищувачі-2», «Ялта-45», «Наказано знищити», беремо сезони циклу «Смерть шпигунам», беремо інші фільми «про війну», де дія розгортається в 1944—1945 роках. І що ми бачимо на екрані? У масовій кількості (бо сучасні засоби кіновиробництва дозволяють залюбки «розмножувати» або «малювати» техніку) — вантажівки ГАЗ-АА та ЗІС-5 різних модифікацій, тобто «полуторки» та «тритонки» радянського випуску, скопійовані з далеко не найкращих моделей американських вантажівок кінця 1920-х. А де ж «студебекери»? Ті, справді сучасні автомобілі, завдяки яким Червона армія перетворилася з пішо-кінної юрби на моторизоване військо? Адже, як стверджують нечисленні незалежні російські історики (є й такі), доки під час війни не з’явилися «студебекери» та інші, одержані за ленд-лізом потужні й місткі вантажівки-всюдиходи, доти ані моторизація, себто рухомість Червоної армії, не набула належного рівня, ані використання «катюш» не стало успішним. Бо на шасі ЗІС-5 «катюші» нерідко переверталися і ламалися. А, починаючи від Сталінграда, «катюші» встановлювали на шасі «студебекерів» та інших американських вантажівок — і вони справді стали потужною зброєю, що наочно засвідчив перебіг війни. Уже влітку 1944-го у складі Червоної армії було близько 100 тисяч американських «студебекерів» і ще стільки ж вантажівок і всюдиходів інших фірм США. Загалом же третина автопарку Червоної армії — то були машини, що постачали союзники, переважно американці. І з легковиками картина не менш прикметна. Майже суцільні «емки» (ГАЗ-М-1), трапляються ЗІС-101 та ГАЗ-11-73, але це вже у генералів. Щоправда, з «джипами» ситуація дещо інша: майне іноді на екрані ленд-лізівський «віліс», та й то, мабуть, тому, що надто схожий він на «передертий» із нього «газик» — ГАЗ-64...

ПРО «КОЛЕКТИВНОГО ПУТІНА»

А ще ж у 1944-му, а особливо у 1945-му в армії та «органах» були на ходу й десятки тисяч трофейних автомобілів, теж кращих за радянські. Іншими словами, щонайменше половина автомобілів на екранах мала би бути «не наша». Передивіться, якщо хочете, кінофільми та серіали — і ви не побачите нічого схожого. А тим часом і СМЕРШ, і НКВД, і військова розвідка, й авіація отримували надійну західну техніку в першу чергу (щоправда, розвідка ще й полюбляла «форсити» трофейними авто...).

Чому ж провідні російські продакшни та режисери дружно вішають локшину на вуха росіянами (а заодно й тим, хто дивиться телебачення РФ — українцям, білорусам, казахам тощо)? Очевидно, тому, що «студебекери» — «не наші». І якщо правдиво показувати автотранспорт Червоної армії й «органів», у десятків мільйонів людей складатиметься не таке враження про війну, яке потрібне Кремлю та Луб’янці. Бо ж іще почнуть згадувати, що західна допомога включала приблизно половину використаного радянським ВПК алюмінію (виробництво літаків і танкових двигунів), основну частину легуючих добавок, без яких не виробиш якісну броню, майже весь високооктановий авіабензин, ледь не 90% засобів зв’язку — і таке далі. Іншими словами, що без співпраці союзників не було б розгрому нацистів, ба більше (як за чаркою у колі друзів визнав відставний маршал Жуков — а КДБ його слова записав і поклав на стіл Хрущову) — без допомоги США Червона армія не змогла би продовжувати війну — нічим стало стріляти...

А тепер вдумаймось: якщо всі російські продакшни дружно викреслили з фільмів «студебекери», «намалювавши» замість них легіони «полуторок» (навіть ті, які хизуються відтворенням найменших деталей воєнного побуту, як Star Media), то чому і яким чином вони це зробили? Є два варіанти: перший — «згори» була сувора команда, бо робилося все «за свистком». А другий — уся громадина російського кіно і телевиробництва за своїм єством є таким собі «колективним Путіним», страшною імперською потворою, яка органічно ненавидить Захід і бреше на весь світ. Як на мене, версія переляку від «свистка» й обкаляних штанів телепродюсерів для них самих є кращою...

Отож, виховувати ненависть до Заходу та переконаність у тому, що «ми порятували світ і тепер маємо право робити з ним що завгодно», в РФ почали задовго до нинішніх геополітичних ескапад Путіна. У тому числі з використанням впливу на підсвідомість телеглядачів за допомогою таких «дрібниць», про які йшлося вище. До речі, а ви бачили у російських серіалах танки і літаки з червоними зірками, але виробництва США чи Британії?