«П’ятому» — десять!

1 вересня 2003 року в Україні з’явився новий мовник — «5-й канал», який відразу почав позиціонувати себе як «канал чесних новин». Свої перші головні сюжети журналісти «5-го каналу» зняли під час помаранчевої революції. Тоді їхній мовник був фактично єдиним центральним телемайданчиком, який надавав ефірний час опозиційному кандидатові в президенти Вікторові Ющенку. Під час інформаційного вакууму «5-й канал» запропонував безпрецедентний для українського телепростору формат інформаційного мовлення — «новини щогодини». Завдяки професійній та принциповій роботі журналістів і новим форматам канал 2004 року здобув найбільшу популярність — став третім у країні за рейтингом.

Про історію становлення телеканала, роль, яку він відіграв під час помаранчевої революції та куди прагне розвиватися надалі, «День» розмовляв з ведучим, який працює на «5-му каналі» майже з часу його створення — Святославом ЦЕГОЛКОМ.

— Пане Святославе, вітаємо вас з ювілеєм телеканала! Зізнайтесь, чим для вас є цей ювілей? Із якими відчуттями нині озираєтеся назад — на десять років професійної роботи?

— Я працюю на «5-му каналі» майже третину свого життя. Дев’ять із половиною роки — це багато й водночас дуже мало. Тисячі подій і людей, десятки слайдів. Сотні мітингів у всіх областях кандидата в президенти, страх від того, що твій телефон прослуховують, голодування на «5-му каналі», БТРи у дворі Центрвиборчкому, мій прямий ефір о другій ночі з Ющенком і Тимошенко, де вони закликали людей вийти на вулиці. А ще — революція в Киргизстані, куди я літав чотири рази, розстріл людей в Узбекистані, драматичні вибори в Казахстані, запеклі дебати у Брюсселі, геополітична поразка України в Бухаресті, зворушлива перемога Обами 2008-го, повчальне спалення парламенту в Молдові, поламаний президентський літак на авіавиставці в Абу-Дабі. Штурм Генеральної прокуратури і прямий ефір з відставленим генпрокурором Піскуном, після якого він сказав, що вперше відчув себе, як на допиті. Вражень дуже багато. І всі вони — частина мого життя.

— Історія «5-го каналу» — це не лише новий етап у становленні свободи слова та професійних стандартів у журналістиці, а й унікальна частина новітньої історії всієї країни. Глядачі пам’ятають, як 2004 року канал був фактично єдиним мовником, який надавав ефір опозиційному кандидатові. Як оцінюєте ті події сьогодні? Яку роль у них відіграв «5-й канал»? І головне — чи «перехворіли», на вашу думку, українські канали «цензурною лихоманкою» зразка 2004 року?

— Цензура й далі на порядку денному в наших ЗМІ. Просто вона стала більш вишуканою. На телеканалах з ліхтарем не знайдеш критичних матеріалів про найвищих можновладців, у газетах нічого немає про особисте збагачення наближених. Інтернет-видання, які є ковтком свіжого повітря, компрометують. Ба більше — історія з ТВі продемонструвала, що опозиційний канал можна захопити з допомогою частини колективу.

«5-й канал» пройшов доволі довгий еволюційний шлях від замороження рахунків 2004-го до судових розглядів через ефірні частоти 2010-го. 2005 року — саме з ефіру на «5-му каналі» почався конфлікт, який закінчився найбільшою сваркою в «помаранчевій» команді. Жодна влада не любить критики на власну адресу. Але не кожна влада йде на захоплення й знищення ЗМІ.

— А якою бачите роль каналу сьогодні?

— Разом із новими обличчями, які перейшли до нас з телеканала ТВі, ми розповідаємо про те, на що інші заплющують очі. У серпні ми першими відрядили ПТС до Врадіївки, звідки зробили десятки прямих включень. Тоді люди тільки піднялися, їхня історія могла загубитися серед десятків схожих. Але завдяки роботі Олександра Аргата й Андрія Ковальова країна дізналася про методи роботи правоохоронців. У вересні Олексій Братущак розкопав, за які заслуги Героя України здобув ректор Донецького державного університету управління. Повідомляти про ці буденні історії й є завданням «5-го каналу». Адже іншим телеканалам дуже часто не до цього.

— До речі, пригадую, що колеги в 2004 — 2005 роках називали вас «кращим репортером помаранчевої революції». Як сьогодні сприймаєте це звання?

— Кращим репортером мене «охрестили» в Запоріжжі під час нагородження премією «Телетріумф». Та головною нагородою на той час була революційна ейфорія. Що не кажіть, а коли вам дякують за роботу прямо на вулиці або беруться підвозити на події (помаранчевої революції) лише тому, що ви з «5-го каналу», — це сильно. Бажаю кожному журналістові пережити те, що пережили ми, журналісти «5-го каналу», під час помаранчевої революції.

Пригадую, як наприкінці грудня мені довелося полетіти до Грузії, де ми записали президента Саакашвілі. Після цього світові інформагенції показали Саакашвілі в помаранчевому шалику. Насправді цей шарф йому привезли ми з Андрієм Єршовим. Він трохи вагався, чи одягати його. Але на наше прохання зробив це.

«МИ ПРАЦЮЄМО ДЛЯ ДУМАЮЧИХ НЕБАЙДУЖИХ УКРАЇНЦІВ»

— 2005 року «5-й канал» почав позиціонувати себе як «перший інформаційний». Відтоді з ефіру практично зникли художні фільми та музично-розважальні передачі, а залишилися новини, аналітичні програми, публіцистика та документалістика. Наскільки виправданою була орієнтація на суто інформаційний тип мовлення? Цієї концепції канал дотримуватиметься й у майбутньому?

— Так, канал є інформаційним. Це не дуже прибутково, але впливово. «5-й канал» — один із найвпливовіших ЗМІ в Україні, яким довіряє глядач. Частково ми виконуємо функцію громадського мовлення, якого так бракує країні. Ми не женемося за юною аудиторією, нам довіряють поважні люди, які вже реалізували себе або пов’язують своє майбутнє з Україною.

— Минулого року в інтерв’ю «Телекритиці» ви зазначили, що «вітчизняне телебачення є неукраїнським за наповненням і протиукраїнським за суттю». Як зробити телевізор у домівках наших співвітчизників українським? Чи можете назвати канал, на якому працюєте, суто українським за контентом та суттю?

— «5-й канал» — найбільш український із тих, що я знаю. Ми не купуємо російського продукту, щоб потім забити ним наш ефір, ми не виготовляємо продукту з розрахунку на аудиторію в СНД. Ми працюємо для думаючих небайдужих українців, які хочуть жити краще. Які вже усвідомлюють, що жити краще можливо.

Відповідь на ваше запитання щодо всього телебачення перебуває в політичній площині. Телебачення стане українським, якщо буде українська влада. Буде запит зверху, його відразу відчують телеменеджери. «А як же ринок? — запитаєте ви. — Невже український глядач прагне політичного цирку щоп’ятниці чи російських серіалів щобудня? Ні. У нашого глядача немає вибору, бо всі загальнонаціональні канали купують чужі серіали. Якщо створити умови, українські телеканали здатні забезпечити себе власним продуктом. Але хіба це на часі, якщо дехто у високих кабінетах досі не визначився, куди йти: в Європу чи в Росію?

«НАЙБІЛЬШИЙ ТЕЛЕМАЙДАНЧИК ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ»

— Своєрідним брендом каналу стала програма «Час. Підсумки дня», зокрема за рахунок вашого та Романа Чайки професіоналізму. Із нового ТБ-сезону в проекті з’явилися два нові обличчя — Тетяна Даниленко та Вікторія Сюмар. Як поясните необхідність розширити число ведучих? Чи плануєте змінювати сам формат цього аналітичного ток-шоу?

— Тетяна Даниленко та Вікторія Сюмар значно посилили програму. Четверо завжди краще, ніж двоє. «Час. Підсумки дня» — це щоденне ток-шоу, яке запрошує на відверту розмову не лише політиків, а й простих українців. Сідаючи в червоне крісло, члени ініціативи «Першого грудня» чи батьки-засновники Української держави мають змогу поставити свій діагноз, і головне — запропонувати власний вихід. Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Юрій Щербак, Дмитро Павличко, Іван Драч, Юрій Андрухович — їх рідко запрошують на телебачення. Ще рідше їм ставлять запитання про політику. Ми робимо це. Ми запрошуємо до нашої студії громадських активістів, які пікетують Межигір’я або захоплюють Київраду, бо вони теж — Україна. Україна, яку багато журналістів воліють не помічати. Мені приємно, що після звільнення Юрій Луценко дав своє перше телевізійне інтерв’ю саме нашій програмі. «Час. Підсумки дня» — це також найбільший телемайданчик євроінтеграції. Нашими гостями є керівники та посли всіх великих держав ЄС. Президенти Литви та Латвії, маршалок польського Сейму, президент Грузії. Гадаю, так буде й надалі.

— За дев’ять років роботи на «5-му каналі» вам дуже часто доводилося спілкуватися з політиками різних рівнів — від депутатів районних і міських рад до перших керівників країни. Чи змінилася за цей час українська політика й українські політики загалом і у ставленні до журналістів зокрема?

— Чим менший чиновник, тим більше він закритий для преси. Він боїться, що журналіст накличе на нього гнів прокурора. Чим більший чиновник, тим більше в нього прав (як він вважає) не спілкуватися з пресою. Для чого? Є прес-служба. Вона «намалює» езоповою мовою релізик.

Якщо порівнювати «помаранчевих» і «біло-блакитних», останні більш закриті. У ефіри ходять поодинокі міністри, Президент не дав жодного ексклюзивного інтерв’ю. (Коли Віктор Янукович був у опозиції, він був нашим гостем.) Звісно, в нас з’явився закон про доступ до публічної інформації. Цього не було п’ять років тому. Але відомства неохоче відповідають на наші запити. Їхнє завдання — приховати, а не поділитися інформацією з громадою.

Та найбільші зміни можна помітити на постаті третього президента. Із Віктором Ющенком мені довелося спілкуватися щороку — з 2004-го. Гадаю, разом із ним змінювалася українська журналістика. На жаль, щороку вона, як і політика, ставала все цинічнішою. Під час останнього інтерв’ю я запитав третього президента: «Чи проголосували б за вас виборці, якби знали, що 2012-мго ви на футболі питимете пиво з Віктором Януковичем?» Відповіді я не отримав. Шукаю її далі.