«Рік — за десять» — це про 2014-й»

Тетяна ВЕРГЕЛЕС, заступник головного редактора інформаційної агенції ZІК:

1. «Рік — за десять» — це про 2014-й. А, може, й за півжиття — в людському вимірі. Дитина фронтовиків, я ніколи не думала, що на долю й мого покоління також випаде війна, тим більше, й у страшному сні не наснилося б, що агресор посуне зі сходу, з Росії. Ні-ні, та й подумаю: добре, що батьки не дожили до цієї гримаси історії. Це рік болю і радості, гірких втрат і радісних відкриттів, руйнації міфів і надії, світла в кінці тунелю. Це час, коли багато таємного, про яке здогадувалися, стало явним. Час, коли перейдено Рубікон: повороту до тоталітаризму не може бути, нам — з Європою. Більше того, погоджуюся з Ярославом Грицаком: Україна дає шанс на відновлення Європи, її пробудження від сну.

В історичному вимірі — це, мабуть, таки Вітчизняна війна. Це визначальний етап боротьби України за свою незалежність, кривава битва за самобутність держави, за, власне, державність. Це рік формування української нації — й мова, якою говорить громадянин України, не має значення. Тільки б «старшИна» знову не зрадила...

2. Газета «День» цього року для мене — фронтова газета! Майдан, війна — мені особисто було б набагато важче, якби не було мудрої, сильної, розважливої, глибокої, високопрофесійної газети «День». Скажу дещо категоричну думку: тільки такі й саме такі газети, як «День», мають сьогодні сенс. Саме Майдан і війна показали суспільству і медійникам: жоден Інтернет не замінить паперову газету. Досвід «Дня» унікальний, і про це я говорила на презентаціях у Києві своєї книжки, коли мова йшла про майбутнє журналістики.

Діяльність «Дня» задля суспільства не спонтанна, це продумані, цілеспрямовані кроки у напрямі розбудови європейської Української держави. Сказано: історична пам’ять — це як сильна хімічна речовина: в одних пропорціях вона лікує, в інших — отруює. Команда «Дня» працює так, заповнюючи білі плями історії й відтворюючи картину сьогодення, що хочеться жити.

А фотовиставки «Дня»! Це події загальноукраїнського масштабу. Цьогорічна «Тернова осінь»  — це сильно й прекрасно.

«Треба збільшувати територію розуму» — якби цю думку головного редактора «Дня» Лариси Івшиної  взяли собі за кредо, винесли епіграфом українські ЗМІ, не потрібно було б Міністерства інформації, з інформаційною війною Росії давали б ми собі раду.

3. 2014-й — рік Коня. Мій кінь так мчить, що весь у милі. Ніколи так мало не читала художньої літератури, як цього року, бо дні й ночі — в роботі. Але багато читала публіцистики, аналітичних матеріалів. Знаходила час на такі речі, як «Шевченко, якого не знаємо» Григорія Грабовича, чи «На високій полонині» Станіслава Вінценза. Несподівано видала свою книжку — «Моя грішна журналістика», і презентації у Львові та Києві — це певний досвід. Особливо вдячна за підтримку, за натхнення студентам Києво-Могилянки та УКУ, своїм друзям, колегам.

Видала книжку, видала доньку заміж. Дивно звучить: я — теща :)

Це рік болю і втрат. Друзі й близькі потрапляли на операційний стіл. Не витримало стресів серце видатного хірурга і неймовірно світлої людини — Ігоря Герича. Він не виходив із госпіталів, рятуючи поранених... Думаю про нього. Він знав, що ось-ось вийде моя книжка, в якій є й про нього. Не дожив. На одній із презентацій була його дружина.

Цей рік мене зблизив із моїм племінником — Андрієм Бернацьким: Майдан, війна — все ми обговорювали з ним, дискутували, радилися. Він приїжджав із Дніпропетровська до Львова, приходив у наше інформагентство, щоб зустрітися з громадським діячем із Криму Рустемом Аблятіфом, щоб зрозуміти, чим живе Львів. Дуже тривожився, щоб Україна не розкололася, щоб була єдиною. Тому і на фронт пішов, не міг всидіти. Повівся як справжній чоловік, як патріот, громадянин. Загинув 16 жовтня на Донбасі. Тепер я знаю, що таке фронтове братство: бойові товариші не залишають рідних Андрія. Зараз він у наших молитвах. Він вірив, що Україна вистоїть, і об’єднав нас, усіх, хто знав його, цією вірою. Тільки-но  якась «гнила» думка, тільки руки опускаються, як кажу собі: «Стоп! Все буде добре. Інакше не може бути».

Якби мені запропонували назвати пісню-символ 2014-го, то чую слова Каті Бужинської: «Ти солдат України! Ти — герой України...» Батько Андрія поклав на цю пісню своє аматорське відео, там є фото — те, що зроблено за годину до його останнього бою.