Російська журналістика та українські реалії

За останні місяці, а особливо — за останні тижні, провладні російські мас-медіа, ведучи мову про Україну, побили всі рекорди брехні часів Жданова та Геббельса. Проте йдеться не про них: діяльність цих засобів масової дезінформації давно вже вийшла за межі журналістики, й обговорювати її слід за активної участі психоаналітиків і психіатрів. Ідеться про ті нечисленні російські ЗМІ (переважно електронні) і тих репортерів та публіцистів, які намагаються писати правду і відчувають більшу чи меншу симпатію до української антикримінальної революції. А якщо ще конкретніше — то мова про ті ляпи, ляпсуси та недоречності, які фігурують у текстах таких авторів.

Почнімо з найпростішого. Знана публіцистка Юлія Латиніна нещодавно гордо заявила, що заслуги українців у боротьбі за свободу підштовхнули її до того, щоби всупереч нормам російської мови, але на прохання українських друзів, писати не «на Украине», а «в Украине».

Ну, а публіцист, історик та літературознавець Борис Соколов в опублікованій 24 лютого в Інтернет-виданні «Грані.Ру» цікавій статті «Удержать державу», пише стандартно: «на Украине». Але сам Соколов не помічає абсурдності своєї орфографії, пишучи поряд із «на Украине» словосполучення «в Юго-Восточной Украине»... Але про норми якої літературної російської мови говорить Латиніна? Олександр Пушкін писав: «Внезапно Карл поворотил И перенес войну в Украйну». А Олександр Герцен зазначав: «Она уехала в Украину, я собирался в ссылку». Отож виходить, що це норма мови Путіна, а не Пушкіна, коли обов’язково демонстративно пишеться «на Украине» (маючи на увазі «на окраине»)...

• Тепер про більш серйозні речі. Та сама Латиніна, на початку цього року розмірковуючи про українську революцію, писала: «Більшість України проголосувала за Януковича». Насправді Янукович виявився першим главою Української держави, за якого проголосувала меншість учасників виборів — приблизно 49% — і тільки трохи більше за третину всіх українських виборців — десь так 36%. І лише в силу специфіки виборчого законодавства, а не волі більшості українців, він зміг стати президентом України. Що ж стосується ще недавно повновладної Партії регіонів, то навіть на Донеччині на останніх парламентських виборах Партію регіонів підтримало (якщо вірити офіційним даним) тільки 40% громадян, які мають право голосу, а по всій Україні — десь близько 18%. Годі й казати, що політична сила з таким рівнем підтримки виборців може керувати або в широкій коаліції з іншими (чого не сталося), або як авторитарно-диктаторська потуга з сумнівною легітимністю. На жаль, ці красномовні цифри, схоже, пройшли повз сферу уваги знаної авторки.

• Така неувага до точних цифрових даних характерна для більшості російських симпатиків України. Скажімо, публіцист і правозахисник Лев Пономарьов пише, що в Росії живе 10 мільйонів українців, а в Україні — приблизно стільки ж росіян. Насправді ж етнічних росіян в Українській державі, за даними перепису, 8,3 мільйони. Отож різниця біля 2 мільйонів...

А ще всі підряд російські публіцисти пишуть, що Україна вільна від «ресурсного прокляття» і це її щастя, що в ній немає великого числа корисних копалин, а, таким чином, нема нафтогазової ренти та подібних речей. Насправді Україна має на своїй території 5% відкритих корисних копалин світу; чого вони не розробляються і не використовуються належним чином — це зовсім інше питання.

• І, нарешті, жоден із російських авторів не звернув уваги на те, що за результатами січневого всеукраїнського опитування, проведеного центром «Соціс» і Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), Віктор Янукович програвав у другому турі будь-кому з представників опозиції — Віталію Кличку, Петру Порошенку, Арсенію Яценюку, Олегу Тягнибоку або ж Юлії Тимошенко, причому першому — з розгромним рахунком (36,1% проти 63,9%). Так само не було взято до уваги й те, що на парламентських виборах опозиційні партії сумарно взяли б понад 60% голосів, а Партія регіонів разом із комуністами — тільки 35%. Ба більше: деякі автори писали, спираючись на це саме дослідження, що Янукович має найвищий рейтинг, а його партія — найбільшу підтримку. Але вони чогось не звернули увагу на те, що результат голосування за Віталія Кличка у першому турі відрізнявся від результату Віктора Януковича тільки кількома десятими відсотка, що не виходить за межі статистичної похибки, отже, їхні результати були рівними, а рейтинг Партії регіонів не можна аналізувати без порівняння з сумарним рейтингом її запеклих опонентів. Що це — чиясь особиста некомпетентність, чи небажання звертати увагу на «дрібниці», коли йдеться про Україну?

• І ще один важливий сюжет. У загалом цікавій статті «Почему Украина — не Югославия» Леоніда Раґозіна на сайті Slon міститься твердження: «Западные украинцы с их любовью к нацистскому антуражу...». Пане Раґозін, узагалі-то чорні сорочки — це не «Правий сектор», це харківський «Оплот».

Ще радикальніший у статті «Еще одна колонка в никуда» на сайті «Каспаров.ру» Григорій Ревзін. Він цілком справедливо стверджує: «Множество постсоветских революций были успешными при условии соединения двух сил — либералов и националистов», при цьому наводить приклади і країн Балтії, і Грузії. Ба більше: він веде мову про Навального і стверджує, що в Росії успішна революція можлива тільки таким чином, але:

• «Как москвич и еврей не могу сочувствовать людям, для которых «Бей жидов!» и «Бей москалей!» — позитивные лозунги, манифестирующие их путь к свободе». Цікаво, від кого на Майдані пан Ревзін чув такі гасла? Ну, а далі йде просто-таки ненаукова фантастика: «Вероятность того, что боевые отряды националистов после победы над Януковичем удовлетворятся достигнутым, кажется не слишком большой — они же уже победили и принесли в жертву свои жизни. Насколько я понимаю, силы, способной теперь их, как бы так сказать, устаканить, в легальном политическим поле не просматривается... По логике вещей, они будут наступать до тех пор, пока не наткнутся на людей, готовых не говорить о единстве Украины или европейском выборе, но пострелять без комментариев. Ну то есть до восточной Украины, где нерушимый союз титушек и беркутов, буквально уголовников и силовиков, поддержанный широкими массами не вполне европеизированного населения, даст им отпор». Цікаво, звідки у автора статті таке уявлення про Cхідну Україну? І звідки у нього уявлення про Бандеру як страхітливого фашиста-ксенофоба? Адже формула ставлення до нацменшин, запропонована Бандерою, зовсім не ксенофобська, хоча й не бездоганна: братське ставлення до тих, хто разом з нами бореться за державність української нації; толерантне до тих, хто визнає наше право бути господарями власної долі на своїй землі; вороже до тих, хто це заперечує.

• Інакше кажучи, представникам російської демократичної журналістики варто було би, не ображаючись на зауваження, зайнятися поглибленим вивченням українських реалій і не нехтувати звертанням до першоджерел, коли йдеться про цифри та факти. Бо ж навіть московське місце проживання ще не гарантує апріорного знання всього геть про усе.