«Сподіваюсь, мої фотографії стануть одним із документів доби»
Фотокореспондент Дмитро Ларін — про «футбольну» політику і передумови справжніх реформМабуть, одним із найважливіших талантів для фотографа є вміння опинитися в потрібному місці у потрібний час. Але крім цього необхідно ще й примудритися вихопити найцікавішу сцену з усього виру подій довкола. Нещодавно таку здатність наочно продемонстрував фотокореспондент «Української правди» Дмитро Ларін. Буденну зйомку матчу «Динамо» — «Шахтар», що відбувся днями на НСК «Олімпійський», Дмитро перетворив на гострий політичний репортаж. Відомо, що vip-ложі на стадіоні — одне з небагатьох місць, де можна одночасно зустріти перших осіб держави, міністрів, бізнесменів, депутатів найрізноманітніших партій. Тут вони не сперечаються й не влаштовують бійок, як у парламенті чи політичних ток-шоу, якраз навпаки — атмосфера панує приязна і ділова. На жаль, саме під час такого неформального спілкування, а не в процесі публічних дебатів у Верховній Раді, й вирішуються найбільш серйозні питання у країні. Принаймні так було досі — здавалося, що після Майдану і сотень жертв війни на Донбасі непублічна політика й підкилимні домовленості відійдуть вуминуле. Але останні події в країні свідчать швидше про зворотне. Цікаво, що попри прихід до влади нової команди зірки політичного олімпу залишилися ті ж самі — vip-ложа столичного НСК «Олімпійський», яку зафіксував на свої знімках під час нещодавнього «українського класико» Дмитро Ларін — найкраща ілюстрація цього факту. «День» розпитав у фотокореспондента про обставини тієї зйомки і його власне ставлення до втіленого на фотографіях сюжету.
— Дмитре, яким було ваше завдання того дня?
— Останнім часом редакція взагалі не ставить мені якихось конкретних завдань. Зазвичай на футболі я знімаю передусім власне спорт. Але коли зустрічаю там контраверсійних особистостей, то не можу звісно оминути своєю увагою й їх, бо розумію, що людям буде цікаво побачити цих людей у незвичному контексті. Сподіваюсь, що мої фотографії стануть одним з документів нашої доби і з часом допоможуть краще осмислити новітню українську історію.
— Як ви вважаєте, про що свідчать сьогодні ці знімки?
— Це досить непросте запитання. Гадаю, ці фотографії свідчать про те, що Майдан не призвів до радикальної зміни еліти, і що це власне не була революція у класичному розумінні цього слова. Для мене Майдан був передусім Революцією гідності, завдяки якій пересічні українці навчилися брати на себе відповідальність за власне життя та за країну. Я знімав схожі матчі рік-два тому і можу сказати, що сьогодні «вболівальників» з номенклатури на стадіонах поменшало. Нині вони збираються разом потроху й дуже обережно. Хтось взагалі виїхав з країни, хтось став непублічним. Думаю, це свідчить, що певні зміни в країні хай нешвидко, але все ж відбуваються. Такі світлини викликають інтерес, бо ми звикли, що в парламенті або на ток-шоу політики чубляться, розігрують якесь протистояння, натомість у побутових умовах вони спілкуються між собою, відпочивають разом, як наче нічого не було. Цей контраст обурює суспільство, але мені здається, ми повинні зрозуміти, що це — звична реальність політичного життя в Україні. Думаю, навіть коли «стара гвардія» нарешті піде і прийдуть нові люди з різними поглядами, вони так само продовжуватимуть спілкуватися між собою в кулуарах і навіть товаришувати. Я б хотів, щоб кожен, кого ці знімки розчарували, подумав над тим, як він особисто може впливати на ситуацію в країні — може хтось вирішить балотуватися в народні депутати, або просто стати членом гідної з його точки зору партії. Лише тоді в нас щось почне змінюватися... Від того ж, що ми будемо «плюватися» в Інтернеті, навряд чи буде якийсь результат.
— Знаю, що ви вирішили надіслати ці роботи на Фотоконкурс газети «День»...
— Справді, цього року я вперше вирішив взяти в ньому участь, але, чесно кажучи, не впевнений, чи за своєю якістю мої знімки відповідають усім вимогам. Взагалі у мене склалися доволі непрості відносини з фотоконкурсами — напевно я надто самокритичний... Але ж колись потрібно починати.
— Своїм фотоконкурсом «День» щороку намагається підбити певні підсумки року, створити своєрідний портрет того, чим жила країна. Чим цей рік став особливим для вас як для фотографа?
— Звичайно, цей рік сильно відрізняється від усіх попередніх. Дуже шкодую, що не вдалося познімати на Майдані так багато, як хотілося. Спочатку це було щось дивовижне, а потім почалися справжні жахи... Я постійно не міг повірити, що все це відбувається в реальності. Було дуже тяжко з моральної точки зору — досі я ніколи не працював на війні, не бачив вбивства на власні очі. Деякі колеги знімали раніше бойові дії, але одна справа знімати війну за кордоном і зовсім інша — у себе вдома. Вже не можеш залишатися стороннім спостерігачем, адже ти — також громадянин цієї країни. Всі ми співпереживали й навіть безпосередньо брали участь у цих подіях. Мені здається, я й досі не зовсім відійшов від усього цього — має сплинути певний час, тоді ми зможемо осмислити весь масштаб того, що відбулося.
— Чи довелося вам знімати бойові дії на Донбасі?
— Влітку я лише одного разу їздив на позиції батальйону «Айдар». Через родинні обставини поки що довелося цим обмежитись. Та й редакція не надто охоче надсилає журналістів на схід — переживають, щоб ми не потрапили до полону. Попри все думаю, що найближчим часом знову поїду у відрядження на Донбас. Це необхідно робити, адже всі події відбуваються зараз саме там. Там — справжнє життя і справжня смерть. У порівнянні з цим вибори — справа другорядна. Війни, як і, наприклад, стихійні лиха завжди привертають увагу журналістів, але для себе я ще досі не вирішив, яким чином з етичної точки зору потрібно показувати такі події. Це — складне моральне питання, виникає багато нюансів, запитань, але працювати ми маємо у будь-якому випадку. Як мінімум, таким чином принаймні інформаційно ми можемо підтримати тих хлопців, які захищають зараз Україну. Той факт, що в нашій країні знайшлися люди, які готові знімати за таких умов, викликає повагу і гордість за колег, але, мені здається, що таких професіоналів мало б бути більше... Хоча я можу зрозуміти й тих, хто відмовляється їхати в район бойових дій.