Столиця «заполярних комсомольців»
Із 1944 року в Особливих таборах Воркути утримували половину всіх політв’язнів. Сьогодні залишки спиляних стовпів, що огороджували тюремні зони, вічна мерзлота вичавлює крізь асфальт на вулиці міста
На каторжні роботи у воркутинські табори направляли здебільшого учасників національних визвольних рухів. Наприклад, 1953 року з понад 38 тисяч в’язнів Особливих таборів Речлагу майже 17 тисяч були так званими націоналістами, які боролися за незалежність своїх народів. Підіть у наш краєзнавчий музей — ви побачите й почуєте багато чого нового...»
ПОВСТАННЯ. КРИВАВИЙ СЕРПЕНЬ 1953-го
Після смерті Сталіна, 5 березня 1953 року, у політв’язнів СРСР (особливо в колишніх солдатів та офіцерів) з’явилася надія, що їхні несправедливі судові вироки буде переглянуто — і їх випустять з тюрем на волю. Але цього не сталося: як і раніше, каторжна праця була способом знищення політв’язнів, а концтабори як були за Сталіна, так і після його смерті залишилися не виправними, а винищувально-трудовими. Робота на вугільних шахтах була надзвичайно тяжкою, тому в’язні калічили самі себе, навіть відрізали собі кисті рук, щоб не спускатися в забій. А годували їх так званою баландою — звареним у воді місивом із гнилої картоплі, капусти, кормових буряків і цибулі.
Наприкінці липня 1953 року в концтаборах Воркути почалися стихійні страйки, які переросли в масштабне повстання. Особливою активністю вирізнилися в’язні 10-го табірного відділення, які працювали на 29-й вугільній шахті в долині Юр-Шор. Там основним контингентом були так звані українські націоналісти, а тому до страйкового комітету входили переважно наші земляки, зокрема Гук, Григорчук та Малюшенко. Очистивши тюремні зони від охоронців, повстанці висунули лише одну вимогу: перегляд несправедливих судових вироків найвищими органами влади СРСР і випуск політв’язнів на волю. Девіз повстанців — «Батьківщині — вугілля, нам — свободу!»
Відповідь із Москви: «Ні!»
У неділю, 1 серпня 1953 року, солдати й офіцери каральної дивізії МВС, озброєні автоматами й кулеметами, оточили повстанців, і генерал Масленников поставив перед ними ультиматум: «Негайно видати ініціаторів повстання й вийти на роботу! Якщо буде відмова, в’язнів буде розстріляно. На роздуми — 5 хвилин!»
Чорна стрілка годинника на руці генерала почала відраховувати 300 смертельних секунд. В’язні — живі люди — стояли непорушно по той бік колючого дроту. І після п’ятого оберту стрілки з гучномовців пролунала коротка команда: «Вогонь!»
Це було ще одне пекло, яке створили на Землі люди для людей. Вусатий тиран Сталін уже лежав мертвим поруч із Леніним у Мавзолеї, але розроблена ним система ГУЛАГу продовжувала пожирати тих, хто ще був живим і боровся проти неї.
ФОТОЗНІМАННЯ В ДОЛИНІ ЮР-ШОР
Рано-вранці, але вже наступного дня я поїхав з Воркути на попутних машинах у долину Юр-Шор (Долину Смерті), у якій — меморіальне кладовище розстріляних 1 серпня 1953 року повстанців.
Низьке сонце освітлювало сріблястим кольором землю без жодної зеленої травинки, і через це вся долина здавалася мертвою. Вибілені, відполіровані хуртовинами дерев’яні хрести стали схожими на білі кістки. Моя довга тінь сплелася з тінями хрестів, мої ноги в чоботах угрузали у відталу землю, і я, ще жива людина, відчував, що починаю зливатися з тими мертвими людьми, які лежать нижче мене у твердій, наче камінь, вічній мерзлоті.
Дістав торбинку з землею із України, набрав повну жменю й сипонув нею по могилах: «Якщо ви, дорогі земляки, не змогли повернутися звідси в рідну Україну, то свята земля прийшла до ваших могил із того краю, за який ви боролися й загинули...»
На невисокому пагорбі побачив металевий хрест із тризубом. На табличці з нержавіючої сталі вигравіруваний текст: «Вічна пам’ять жертвам комуністичного терору, борцям за волю України. Всеукраїнське товариство репресованих». Нижче — довгий список прізвищ розстріляних українців: Михайло Костів, Василь Гук, Ярослав Бочевський, Володимир Катамай, Іван Левко, Володимир Довбиш, Стефан Шкотик, Федір Дума, Мирослав Фищук, Богдан Чернецький, Яків Пашенюк...
Пам’ятний знак від України на меморіальному кладовищі «Юр-Шор» біля Воркути був першим на моєму шляху за всі попередні подорожі. По той бік Уралу таких знаків, на жаль, я не бачив ніде...
Із третього етапу журналістського проекту «Українці за Уралом»
