Світлини, що народжують нові смисли

Виставка «Воїни» у музеї «Київська фортеця» нещодавно викликала чималий резонанс. У проекті представили вибрані роботи фотографа Анатолія СТЕПАНОВА. Акцент зроблений на бійцях, народжених після здобуття Україною незалежності. Наймолодшому з них — усього 18 років. Мужність, досвід і дитяча наївність у погляді, впевненість і відчайдушність — все це передано з майстерністю, яка змушує відвідувача стикнутися віч-на-віч із жахами та героїзмом буднів на фронті, від яких певна частина суспільства, відверто кажучи, намагається абстрагуватися. Але війна йде.

Анатолій Степанов є позаштатним фотокореспондентом Франс Прес (AFP), раніше працював в агентстві Reuters, від початку російсько-української війни на Донбасі був там, почав вести фотохроніку подій, із року в рік документувати нашу сучасну історію. Також Анатолій — давній учасник і призер міжнародного фотоконкурсу «Дня». Талановитий фотограф розповів про героїв своїх робіт, особливу силу світлин і саму війну, яку бачить не лише через об’єктив камери, а й пропускає крізь себе. 

«ЦЯ РАНА, ЯКА Є В УКРАЇНІ, ПРОСТО ГНИЄ»

 — На виставці можна побачити багато воїнів, які народилися після 1991 року, після здобуття нашою країною незалежності. На вашу думку, чи є у них якесь особливе сприйняття ситуації на фронті, порівняно зі старшими воїнами?

— Вони усі солдати, професіонали, вони підписали контракт, і це їхня професія — бути солдатом. А щоб собі не брехати, солдат у першу чергу повинен вміти вбивати ворога. Ці хлопчики, вони вже у 20, 22, 23 роки повинні мати такий хист. Більшість із цих людей мені годяться у сини, за великим рахунком. Моїй доньці 22 роки... А їхнє життя так повернулося, що вони повинні на війні кожен день ризикувати своїм життям, втрачати здоров’я, інколи й життя теж. Зовсім молоді, їм треба радіти життю, вчитися, кохати, народжувати дітей, а вони зараз там, для того, щоб ми тут нормально жили. 

Завдяки цим хлопцям, завдяки армії війна законсервувалася на Донбасі й там жевріє, кожен місяць ми несемо втрати, по 15 і більше людей — вбитими і пораненими, які мають каліцтва на все життя, хтось втратив ногу, хтось руку, стають інвалідами. Тут вже перестали про це думати — все влаштовує, плануємо мирне життя. А насправді війна просто причаїлася. За великим рахунком, справжня війна була у 2014-му, 2015-му роках, а потім це вже були такі собі законсервовані бойові дії. Мінські угоди законсервували цей стан, який жевріє. Ця рана, яка є в Україні, просто гниє... Поки я не бачу здорового закінчення, варіанту, як вийти з цієї ситуації. 

Фото Анатолія Степанова / Герой України, лейтенант, Василь Тарасюк стоїть на позиції «Орел» на околицях Авдіївки 04.04.2017

— Серед ваших робіт на виставці є фото 25-річного хлопця — Василя Тарасюка, який є Героєм України. Можете розказати про нього?

— Я дуже люблю Васю... Мене запросили на цю позицію («Орел», що на околицях Авдіївки. — Ред.), це був квітень. Тільки-тільки почали запускати пресу. І на добу фактично. У мене були дуже добрі стосунки з 72-ю окремою механізованою бригадою ЗСУ, я дуже люблю цю бригаду того складу, який був у 2017 році, бо я приїжджав на ті позиції і міг спокійно працювати. Комбат із позивним «Слов’ян» сказав, що я буду знаходитися там з обіду і до ночі, але ночуватиму на «Фестивалі». «Фестиваль» — це теж позиція, але вона в лісовій глушині, там дуже-дуже добре перекритий бліндаж, який може витримати попадання навіть артилерійського снаряду. І от в обід я прийшов на «Орел», хлопчики молоді там були — Рома Чайка, Вася Тарасюк — багато хлопців, я з ними досі підтримую спілкування.  

У Васі вже тоді відчувалося, що він військовий від Бога. Знаєте, витримка, погляд, те, як до нього ставилися підлеглі — вони його дуже-дуже поважали. Про це ніхто ніколи не говорить вголос, але це видно одразу. Ми тоді походили, і я сказав: Вася, можна я тебе тут зніму, там зніму. Потім ми почали обходити свої позиції, я його зняв на тлі цих жахливо порубаних дерев, таке враження, що там апокаліпсис трапився. 

А потім мені подзвонили наприкінці квітня, сказали, що Вася зараз у госпіталі в Києві. Говорять, що він з танком «буцався»... Я поїхав у госпіталь. Зайшов до нього, дуже тепло зустрілися. Він розповів, що танк почав кошмарити сусідню позицію, попав у бліндаж. Там навіть були «двохсоті» і «трьохсоті». І він вискочив і почав один на один вести з танком дуель. Він тричі влучив у танк, той трішки задимівся, але підбити його не вдалося. А танк... Вася каже, вперше побачив, як снаряд пролетів над головою. Тобто це він робив свідомо, він відволік на себе увагу, щоб танк припинив обстрілювати сусідню позицію. Другий снаряд пролетів теж десь поруч, а третій влучив у позицію, де Василь знаходився. І він отримав важкі поранення, контузію. Але ворожий танк більше по тій позиції не «працював», тобто Вася відігнав його таким чином. Але ж ціною здоров’я. Я пишаюся, що з ним знайомий, це чудовий солдат і офіцер. Я вважаю, що через поранення наша армія втратила дуже чудового офіцера.

Фото Анатолія Степанова / Василь, 20 років, з Франківщини, тримає в руках Віфліємський вогонь, що привезли волонтери. Передові позиції біля Попасної, 28.12.2017. Повернувся з шпиталю після поранення у шию 8мм уламком від АГС

— Будь ласка, розкажіть про фото, де зображений солдат із Віфлеємським вогнем.

— Це грудень 2017 року, Попасна Луганської області. Ми поїхали на позиції разом із волонтерами, вони привезли Віфлеємський вогонь. Напередодні було католицьке Різдво, і вогонь роздавали солдатам, спілкувалися. Коли приїжджають люди — волонтери або журналісти — солдатам завжди приємно, бо вони бачать свіжих людей, які ними цікавляться, яким не байдуже, що там відбувається. І хлопчик тримав цю лампадку, я подивився в його очі, на його обличчя. Дуже молодий, але не можна сказати, що він дитина, бо він вже воїн. Він повернувся після поранення, уламок АГС (станковий автоматичний гранатомет. — Ред.) пробив йому трахею, його врятували, але він не поїхав відпочивати, а одразу після госпіталю повернувся до своїх на фронт. Ну я попросив потримати Віфлеємський вогонь, зняв. Мені дуже подобається ця фотографія. 

«ТВАРИНИ — ЦЕ ВІДДУШИНА ДЛЯ СОЛДАТ»

Фото Анатолія Степанова / Український солдат з позивним «Вовк» тримає цуценя на ім'я «Патрон» на позиції біля села Кримське 25.06.2015

— На одній з ваших світлин є боєць разом із собакою. Від фотографії просто віє теплом. Яка історія цього знімка?

— «Вовк» — це позивний солдата, а Патрон — цуцик. Насправді, коли солдати знаходяться на війні, на «передку», вони весь час під напругою... Втрати, ти весь час очікуєш обстрілів, ховаєшся, стріляєш сам... Але людина не може бути весь час у напрузі, накопичуються ніжність, тепло. То якщо людина вдома, у неї є сім’я, дружина, діти, спілкування. А тут — ці тварини, які виконують роль такого собі релаксатора, втіхи. І стільки ніжності віддається цим тваринам, просто не передати! Що цікаво, там і коти, і собаки — всі разом. Хоча, можливо, це стається, але я жодного разу не бачив, як собаки ганяли котів. 

Я бачив, як на «Бутівці» (шахта на околицях Донецька, де є позиції українських військових. — Ред.) лисиця ще з цуцика виросла у велику лису. Вона дружила і з котами, і з собаками, потім прибігала до рук, брала їжу... Мабуть, це її й згубило. Вона загинула в жовтні, тому що близько підходила до людей. Солдати сиділи у «секреті», сухе листя впало з дерев, і вона там вночі шарудить, а ти не бачиш, хто там, думаєш, що хтось до тебе підлазить. Ну і кинули гранату, а вранці подивилися, а лиски немає, лежить мертва... Дика тварина не повинна бути поруч із людьми, так чи інакше, це правило природи.  Але я тримав її в руках, цуцика — така маленька, наче собачка. Все те саме, і дуже любить ласку, коли чухаєш за вушком, грається з іншими цуциками та котами. Проте коли стає старшою, проявляє свої дикі повадки, починає десь лазити, усамітнюватися. І вона вже не жила за людьми, десь блукала, але кожного вечора приходила, із задоволенням брала тушонку, могла навіть з рук взяти корм... Тварини — це така віддушина для солдат.

ПРО ДРАМУ ПОЛОНУ В ОЧАХ

Фото Анатолія Степанова / Український солдат палить після звільнення з полону. Місто Щастя. 29.10.2015

— Ще на виставці є робота з солдатом, який звільнився з полону. Дуже вразили очі цієї людини, погляд. Розкажіть про цей випадок.

— Це боєць рівненського батальйону тероборони «Горинь». Він у полоні пробув недовго, але видно на фотографії, що це сильно відбилося на ньому, така драма в очах. І він, напевно, ще не повністю повірив у те, що вже вільний. Я навіть пам’ятаю інформаційне повідомлення, як ці люди потрапили в полон, це трапилось з ними біля Світлодарська. І так вийшло, що наприкінці жовтня я знімав цей обмін. Дуже виразні очі.

Але, знаєте, стосовно полонених — фотографії за 20 вересня 2014 року мене вражають більше. Там хлопці, котрі виходять з полону, в який потрапили в Іловайську, і в них настільки жахливі, змучені обличчя, що я можу тільки уявити собі, що вони пережили в тому полоні. При тому, у той же день буквально за півгодини до цього я знімав людей, яких передавали співробітники українських СБУ, тобто сепаратистів, що теж потрапили у полон, тільки до нас. У них були ситі обличчя, вони сміялися, жартували, навіть так «тролили» свій конвой, поводилися нахабно й відчували безкарність. Їх одразу зустріло російське телебачення, у них брали інтерв’ю, як у «героїв», вони з такими ситими посмішками розповідали, як їм важко було в українському полоні, як їх катували, знущалися і мучили. 

Що ж до виразності, то тут справа зовсім не у фотоапараті — розумієте, ці всі люди знаходяться під таким собі тиском, під страхом смерті, вони на краю життя. Тобто кожної хвилини може прилетіти щось — або куля, або міна, або снаряд, і людини не стане. Там зовсім по-іншому життя і сприймається, і відчувається. Тому, коли я бачу людину, яку хочу зняти, то підходжу і прошу — подивись на мене, будь  ласка. Це триває три хвилини, дві, буває роблю один чи два кадри, не більше, цього достатньо, тому що, в основному, люди завжди дивляться відверто в очі, і весь час в їх поглядах проглядається ця драма війни. Я знімав дуже багато і літніх солдатів, у мене є така добірка теж, але зараз акцентувався на тих хлопчиках, які молодші за Україну, скажімо так. 

— Як ви самі бачите свої роботи? Ви відчуваєте, який кадр має бути, як поставити, чи ситуація сама знаходить вас? Так само, як і люди? 

— По-різному буває. Або бачу, що тут буде фотографія, або не буде. Я ж не в студії працюю, а в полі, тому більше намагаюся реагувати на те, що навколо мене, а не вибудовувати. 

Інколи фотографія зупиняє мить, вдала фотографія народжує нові змісти і символи. У відео не має такого закону, а фотографія має таку властивість. Вона зупиняє час, і якщо вона вдала, то живе вічно. Кожен бачить щось своє і може у знайти у світлині нові смисли.