Синдром покинутої

У інтерв’ю італійській газеті Corriere della Sera Володимир Путін розкрив свою люблячу й обдурену об’єктом кохання душу: «Ми ніколи не ставилися до Європи, як до коханки, — нарікає Путін, — ми завжди пропонували серйозні відносини. А у мене зараз таке враження, що Європа якраз прагнула будувати з нами відносини на матеріальній основі, причому виключно на свою користь».

• У цій стилістиці покинутої жінки, що без кінця перемиває кісті партнерові, який зрадив її кохання, ось уже який день висловлюється вся російська політична еліта. Учасники G7 давно виїхали з Ельмау, де відбувся саміт, а російські телеканали на своїх безкінечних ток-шоу все намагаються довести, що цей саміт був абсолютно безглуздим зборищем, а ця G7 взагалі порожнє місце. «Він така нікчемність, він мого нігтя не вартий, я дуже рада, що ми розлучилися, і я про нього вже зовсім за-бу-у-у-ла!» — навзрид ридає покинута на плечі вірної подруги, роль якої в цьому випадку виконує російське телебачення та російські телеглядачі.

Ці ридання мовою російського офіціозу виклав прес-секретар президента Дмитро Пєсков: «Формати G7 і G8 не можуть ефективно обговорювати світові проблеми, а президент Росії концентрується на роботі в інших форматах, що відображають реальну розстановку балансів у світовому економічному просторі». Одним словом, зелений виноград.

• Якщо порахувати години, які федеральні телеканали лише за останні три дні витратили на доказ надзвичайної незрілості, а, може, й отруйності європейського винограду для Росії, вийде вельми значна цифра. На Першому каналі цим старанно займався Валерій Фадєєв у програмі «Структура моменту» від 9.06.2015. Він продемонстрував таблицю, з якої виходило, що економічна потужність країн БРІКС майже така ж, що й країн G7, що, за задумом Фадєєва, означало недоцільність подальшого перебування в капризній «сімці», звідки нас усе одно вигнали, й доцільність переключення на союз з країнами БРІГС.

Але спершу Фадєєв обурився тим, що ця G7 зібралася обговорювати проблеми Росії без участі самої Росії. Фадєєв визнав це безглуздістю. Але тут у суперечку з ним вступив Леонід Гозман, який зауважив, що проблеми ІДІЛ доцільно вирішувати без присутності ІДІЛ, а на обговорення проблеми лихоманки Ебола абсолютно не обов’язково цю Еболу запрошувати. Мабуть, цей хід думки настільки приголомшив присутніх, що вони одразу не зреагували.

• Користуючись хвилинною розгубленістю ведучого й опонентів, цей Гозман геть розперезався й заявив, що наша країна неконкурентоспроможна, маючи як головний аргумент танк «Армата», про який відомо лише те, що про нього добре говорить Дмитро Рогозін, а також те, що цей танк зміг проїхати по Красній площі двічі, причому один з цих двох разів заглух. Ну, а далі Гозмана зовсім понесло, і коли Фадєєв резонно зазначив, що Путіна підтримує близько 90% населення, на яке треба зважати, Гозман відповів, мовляв, коли Гітлер анексував Судети, його теж підтримали більшість німців, які потім сповна розплачувалися за цю підтримку.

• Уже після передачі Леонід Гозман повідомив у своєму блозі у «Фейсбуці», як він у цій передачі сказав, що Путін у внутрішній політиці поводиться, як Муссоліні, а у зовнішній — як Гітлер, і запропонував своїм читачам дати прогноз: виріжуть ці його слова з ефіру чи залишать. Він би ще запитав у своїх читачів, куди впадає річка Волга. Навіть немовляті зрозуміло, що виріжуть. Так і сталося.

Але й того, що залишилося, було для Першого каналу забагато. Наприклад, Дмитро Некрасов, керівник фонду підтримки вільних ЗМІ, у відповідь на хор опонентів, що виконували арію про те, що G7 себе зжила й не має ресурсів впливу, пояснив, що головним ресурсом є не військова сила, а привабливість образу «Граду на пагорбі», який притягує до Заходу сильніше за будь-який примус, і ті, хто опиняється по зовнішній бік огорожі цього «Граду», почуваються обділеними.

• До битви метафор негайно долучився Сергій Кургінян, який спочатку категорично заявив, що до «Граду на пагорбі» він йти категорично відмовляється й чудово почувається по зовнішній бік огорожі. А потім навів як метафору крокодила, з яким неможливо домовитися і який зустрічає вас біля входу до цього «Граду», й подальшу подорож ви здійснюєте вже всередині цього крокодила. Оскільки у битві метафор перемагає часто не точність метафори, а нахрап і децибели, то останнє слово залишилося за крокодилом, тобто за Кургіняном, який повідомив що Росія — рятівник світу, захисниця гуманізму, а також, що в неї, у Росії, є всі можливості стати європейським лідером.

Сергій Кургінян, персонаж, звичайно, екзотичний, і коли він говорить, опоненти прагнуть відсунутися подалі, щоб не долітало (як правило, все одно долітає). Але, на жаль, той тип мислення, який демонструє Кургінян, сьогодні тотально домінує у російських політиків, працівників ЗМІ і експертів. Ось програма на ТВЦ «Право голосу» від 10.06.2015. Тема та сама: G7 без Росії. Ведучий Роман Бабаян упевнений, що єдиною темою всієї цієї «сімки», єдине, заради чого вони зібралися, — це обговорити, як ще можна нашкодити Росії. Сергій Станкевич намагається пояснити, що тема, де Росія хоч якось згадується, взагалі п’ята за рахунком, що там обговорювалися глобальне потепління, трансатлантична торгівля, система охорони здоров’я й інші теми, не пов’язані з Росією безпосередньо. Усі ці аргументи були зустрінуті іронічними посмішками й блюзнірськими підтакуваннями ведучого й більшості в студії, мовляв, давай, розповідай нам про потепління, ми ж знаємо, що це все ширма, за якою ховаються русофобські змови.

• Підбиваючи підсумки передачі, ведучий Роман Бабаян оптимістично запевнив згубників Росії, що марно вони (це США, G7 та інші русофоби) розраховують, що ми втомимося в цьому протистоянні. А ми не втомимося. І щось Роману Бабаяну підказує, мабуть інтуїція, що не витримають саме вони, русофоби й згубники. «Вони втомляться, — повідомив Бабаян. — А закінчиться тим, — тут голос Бабаяна окріпнув і став пророчим, а очі віщунськими, — закінчиться тим, що НАТО розпустять. От згадайте моє слово», — попросив Бабаян і запропонував пригадати його слова через 20 років. Не чекаючи 20 років з ним готові погодитися багато росіян. За даними ВЦВГМ, три чверті громадян Росії впевнені, що Путін першим завдасть ядерного удару по США й НАТО, 33% переконані, що Росія переможе в цій війні, думають, що Росія може програти, лише 5% і 52% вважають, що переможців у такій війні бути не може.

• У наших політиків, експертів, дипломатів і у більшості громадян є спільна характеристика мислення: вони не вміють і не хочуть ставити себе на місце опонента. Ось, наприклад, публіцист Єгор Холмогоров пише в «Известиях»: «У нашої дипломатії існувала чудова позиція для дипломатичного розміну. «ДНР» і «ЛНР» визнають суверенітет України в обмін на відмову тієї від Криму». Кінець цитати. Тобто доросла людина серйозно вважає, що Порошенко й інші політики України здатні на колективне політичне самогубство, яким є відмова від Криму, зроблена в будь-якій формі й в обмін на будь-які пропозиції.

• У швейцарського психолога Жана Піаже в його теорії про стадії розвитку інтелекту таке мислення називається егоцентричним і відповідає рівню дитини від 2 до 5 років, коли дитя розглядає всі явища й об’єкти лише по відношенню до себе. Поступово, в процесі спілкування, дитина розуміє, що інші люди існують самі по собі, у них є свої інтереси. Відбувається те, що Піаже називає децентрацією, тобто зміна егоцентричної моделі всесвіту, в якому все крутиться довкола дитини, на картину світу, адекватнішу дорослій людині.

У Корнія Чуковського є книжка, що називається «От двох до п’яти», про дитячу мову. Книжка дуже мила й зворушлива, що змушує усміхатися тому, як малята намагаються освоювати мову й осягати світ. Коли дорослі дядьки й тітки, від яких залежить доля планети, мислять, як трирічні діти, це не здається милим і зворушливим, а посмішки застигають на губах.