Так і живемо
Дві жорстокі й сутнісні (з тих, які виявляють глибинні процеси в суспільстві) колізії вийшли нині з підпілля життя незалежної України під софіти загальної уваги. Це суд над пiдозрюваним у серійних убивствах Анатолієм Онопрієнком і арешт у Швейцарії колишнього прем'єр-міністра Павла Лазаренка. Колізії ці розвиваються в реальності, не перетинаючись нібито паралельно. Так само висвітлює їх і ТБ. І лише завдяки тому, що телебачення — це ще й перемикання кнопок, і перегляд різних програм різних каналів поспіль, одне за одним, у чиїйсь свідомості ці події могли вже й перетнутися, як того, власне, й вимагає моральне почуття людини.
Після перших репортажів із залу суду в Житомирі, бліц-опитувань людей з їхньою однозначною вимогою страти для вбивці та розтиражованої ЗМІ «людської оцінки» Президента дій Онопрієнка наше ТБ начебто втратило до судового процесу інтерес. І лише СТБ у рамках «Вікон-тижневика» дало широкий монолог убивці. Діалогом iз журналістом Сергієм Швецем, котрому спасибі за те, що взявся за цю тему, назвати це інтерв'ю було складно, настільки потужність і сила переконаності зовні немічного Онопрієнка перевершували той рівень розмови, який пропонував йому кореспондент СТБ. І все-таки відзначимо той факт, що цей мікрофільм — поки що перший і єдиний крок наших телевізійників у напрямі осмислення процесів у суспільстві, породженням і провокатором (від слова провокувати) яких стають подібні до Онопрієнка. Явно претендуючи на відоме «чи тварюка я тремтяча або право яке маю?», Онопрієнко в телемонолозі не виправдовується, він викриває. І якщо про обрану ним роль диявола (як він називає себе сам), судді світопорядку, сучасного Раскольнікова, як і про проблему Свободи як абсолюту можна говорити з різних точок зору: психіатричної, філософської, кримінальної тощо, то визначення Онопрієнком цілковитої моральної деградації нашого суспільства, на жаль, однозначне (i тим жахливiше, що звучить це з вуст виродка!). Він говорить про те, що «такий чухань з обрізом може воювати з цілою армією». Він говорить про торжество первісних інстинктів (і передусім — страху й егоїзму) в нашому суспільстві. Він говорить про лицемірство і слабкість влади, і це тут же саме ТБ й підтверджує. Скажімо, коли ведучий Володимир Рубан у «Вікнах-тижневику» у зв'язку з метаморфозами в позиції Юлії Тимошенко щодо Президента після відомого оголошення банкрутом ЄЕСУ й арешту М.Сивульського іронізує: «Засуджувати Юлію Володимирівну за непослідовність не можна. На те вона і політик, щоб бути послідовною тільки тоді, коли це вигідно. Неважко зрозуміти і владу, яка сприяла зміні позиції пані Тимошенко. Загальновідомо: кращі пожежники виходять із колишніх підпалювачів». Володимир Рубан нібито нівелює цинізм ситуації, нібито переводить її в розряд звичайних, буденних, нормальних і визначає, таким чином, деякi загальнi правила гри, в яку дуже активно включилися i самi журналiсти. А от Вадим Долганов («7 днів», УТ-1) усе-таки не втримується в рамках стриманого, без істерії, тону повідомлень про арешт Павла Лазаренка (тон цей, побоююся, було визначено не розумінням того, як це треба робити професійно, а лише страхом влади чи то «сполохнути своє щастя», чи то спровокувати контрзаходи Павла Івановича, чи неадекватно оцінити ситуацію). Вадим Опанасович усе-таки вибухає спічем про аморальність народного депутата, котрий має чи фальшивий, чи справжній панамський паспорт, а також і про аморальність тих виборців, які голосували за такого депутата, та й суспільства загалом. І хто ж скаже, що Вадим Опанасович не має рації?! Має, звичайно, має. Проте... За годину до програми «7 днів» була програма «Подробиці» на телеканалі «Інтер». Де колишній в.о. Генерального прокурора України Олег Литвак заявив, що справу на Лазаренка вони почали розробляти ще в січні 1997 року. Заявив він також, що має інформацію про факти корупції стосовно ще принаймні десяти чоловік. Опозиційна преса, ще коли Павло Іванович був прем'єр-міністром, повідомляла про певні «дивноти» в його діяльності. «Дивноти», які, до речі, говорять не лише про моральне обличчя влади, а й про те, скільки підмочена репутація кожного чиновника коштує для народу. Адже їхні «брудні» гроші — це наші голодні діти, нужденні старенькі, безробітна інтелігенція, непрацюючі заводи і т.д., і т.ін.
Так само, як тепер зарубіжна преса багато чого цікавого пише про інших осіб із найближчого нинішнього оточення Президента. Іноді прориваються певні натяки й у наших діячів, як, приміром, Микола Княжицький і Володимир Сивкович, потрапивши в немилість, дозволили собі говорити про незбіг інтересів цих добродіїв з «інтересами держави та Президента» Але! Поки і пану Долганову — як головному телеоракулу країни, й іншим вірнопідданим ЗМІ не дадуть команду «фас», вони до останнього не помічатимуть «компромат» або захищатимуться, огризатимуться і триматимуть кругову оборону... Вторуючи тим політикам, вчинки котрих визначають, як ми вже знаємо, аж ніяк не моральні чинники. То чи варто пану Долганову загалом вимовляти це слово — «мораль»? Як, утім, не варто, напевне, дивуватись і тому, що, крім обговорення питання про смертну кару (актуальність якого для нас знов-таки визначають не світоглядні й гуманістичні потуги суспільства, а утилітарна потреба бути членами Ради Європи), досі ні керівники держави, ні політична, ні інтелектуальна еліта країни не відчули потрібностi у публічних роздумах про ту безліч саме моральних проблем і питань, які оголюють явища й особистості, подібні до згаданих нами героїв телесюжетів цього тижня.
Утім, хіба й більшість журналістів, навіть із начебто цивілізованіших видань і ТВ-каналів, готові до обговорення по-справжньому серйозних, глобальних питань політики й економіки? Хіба ми готові, приміром, говорити про джерела фінансування тієї чи іншої політичної сили? Чи про походження первинного капіталу наших бізнесменів-депутатів? Чи про реальні зв'язки реальних політиків найвищого рангу з криміналом? Чи про способи боротьби з конкурентами, про механізми створення бізнесових «дахів» над політиками і політичних «дахів» над бізнесменами?.. Та ми навіть про декларації річних прибутків і сплату податків керівниками країни не ризикуємо сказати вголос. Про що сперечалися в «найкрутішій» нашій політичній програмі «П'ятий кут» («1+1»)? Про те, що хто колись сказав, і що хто думає з приводу тих чи інших теорій переходу до щасливого майбутнього. Дискусія велася навколо нюансiв політичних переконань — й аж ніяк не про сутності політичних учинків — явних і приховуваних. І це робили одні з найкращих журналістів країни — В'ячеслав Піховшек і Лаврентій Малазонія. Це робилося на каналі, для якого справді репутація в очах глядачів не менш важлива, ніж реноме в коридорах влади. Тобто, по суті, «П'ятий кут» був фактично тим максимумом, який можуть собі дозволити наші «незалежні», приватні (себто начебто вільні від державного впливу!) телеканали. Що вже говорити тоді про інших журналістів — не найкращих, а про більшість, суцільно пов'язану власними матеріальними (рідко — моральними) інтересами, реалізація яких залежить, на жаль, не від міри таланту й порядності, а від міри їхньої запопадливості в задоволенні інтересів господарів ЗМІ (офіційних чи неофіційних)? До речі, ще один нинішній феномен: раніше, за старих добрих радянських часів, власну несвободу — передусім від власних бажань і потреб, а тоді уже від партії й уряду — заведено було коли не приховувати, то принаймні не бравувати нею. А тепер, навпаки, та легкість, із якою журналісти переходять з одного політичного ложа в інше і лихословлять за вказівкою нових господарів про господарів колишніх, говорить про одне: журналістська проституція нині в моді. Можливо, її навіть вважають складовою частиною журналістської майстерності, яку ліниво виправдовують для менш «просунених» колег і публіки класичним формулюванням: «Всі вони, політики, одним миром мазані. Яка різниця, під ким бути?! Головне — робити професійний продукт». Відповідь на наївне запитання: «А професійний — це означає який?» — завжди одна: щоб читали (дивилися, слухали), аби зростав тираж (рейтинг). На жаль, іти далі в цих міркуваннях охочих немає. Тим часом ланцюжок простий: зростає тираж — отже, зростає кількість споживачів професійно зробленої Неправди або в найкращому випадку Не Всієї Правди (адже коли хтось сьогодні стверджує, що кращого, чистішого й чеснішого від Павла Івановича Лазаренка немає, а завтра він же Павла Івановича викриває, то принаймні в одній із цих сентенцій цей хтось бреше). Відтак зростає кількість свідомо нами обдурених, дезорієнтованих. Отже, суспільство заганяється дедалі глибше у прірву невігластва, дилетантства, деградації. І, таким чином, ми професійно копаємо яму — коли не собі, то своїм дітям. Ми професійно знищуємо своє майбутнє й майбутнє своїх дітей у своїй країні. Знищуємо не в стані мари чи омани, афекту чи з примусу. Ні, усе набагато простіше й веселіше. Наші рукавички чисті, наші невинні жертви мовчать, а свідки наших діянь не зберуться в залі суду. Тож можна жити спокійно. Хоча хто сказав, що вбита совiсть не мститься?
№238 11.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Дві жорстокі й сутнісні (з тих, які виявляють глибинні процеси в суспільстві) колізії вийшли нині з підпілля життя незалежної України під софіти загальної уваги. Це суд над пiдозрюваним у серійних убивствах Анатолієм Онопрієнком і арешт у Швейцарії колишнього прем'єр-міністра Павла Лазаренка. Колізії ці розвиваються в реальності, не перетинаючись нібито паралельно. Так само висвітлює їх і ТБ. І лише завдяки тому, що телебачення — це ще й перемикання кнопок, і перегляд різних програм різних каналів поспіль, одне за одним, у чиїйсь свідомості ці події могли вже й перетнутися, як того, власне, й вимагає моральне почуття людини.
Після перших репортажів із залу суду в Житомирі, бліц-опитувань людей з їхньою однозначною вимогою страти для вбивці та розтиражованої ЗМІ «людської оцінки» Президента дій Онопрієнка наше ТБ начебто втратило до судового процесу інтерес. І лише СТБ у рамках «Вікон-тижневика» дало широкий монолог убивці. Діалогом iз журналістом Сергієм Швецем, котрому спасибі за те, що взявся за цю тему, назвати це інтерв'ю було складно, настільки потужність і сила переконаності зовні немічного Онопрієнка перевершували той рівень розмови, який пропонував йому кореспондент СТБ. І все-таки відзначимо той факт, що цей мікрофільм — поки що перший і єдиний крок наших телевізійників у напрямі осмислення процесів у суспільстві, породженням і провокатором (від слова провокувати) яких стають подібні до Онопрієнка. Явно претендуючи на відоме «чи тварюка я тремтяча або право яке маю?», Онопрієнко в телемонолозі не виправдовується, він викриває. І якщо про обрану ним роль диявола (як він називає себе сам), судді світопорядку, сучасного Раскольнікова, як і про проблему Свободи як абсолюту можна говорити з різних точок зору: психіатричної, філософської, кримінальної тощо, то визначення Онопрієнком цілковитої моральної деградації нашого суспільства, на жаль, однозначне (i тим жахливiше, що звучить це з вуст виродка!). Він говорить про те, що «такий чухань з обрізом може воювати з цілою армією». Він говорить про торжество первісних інстинктів (і передусім — страху й егоїзму) в нашому суспільстві. Він говорить про лицемірство і слабкість влади, і це тут же саме ТБ й підтверджує. Скажімо, коли ведучий Володимир Рубан у «Вікнах-тижневику» у зв'язку з метаморфозами в позиції Юлії Тимошенко щодо Президента після відомого оголошення банкрутом ЄЕСУ й арешту М.Сивульського іронізує: «Засуджувати Юлію Володимирівну за непослідовність не можна. На те вона і політик, щоб бути послідовною тільки тоді, коли це вигідно. Неважко зрозуміти і владу, яка сприяла зміні позиції пані Тимошенко. Загальновідомо: кращі пожежники виходять із колишніх підпалювачів». Володимир Рубан нібито нівелює цинізм ситуації, нібито переводить її в розряд звичайних, буденних, нормальних і визначає, таким чином, деякi загальнi правила гри, в яку дуже активно включилися i самi журналiсти. А от Вадим Долганов («7 днів», УТ-1) усе-таки не втримується в рамках стриманого, без істерії, тону повідомлень про арешт Павла Лазаренка (тон цей, побоююся, було визначено не розумінням того, як це треба робити професійно, а лише страхом влади чи то «сполохнути своє щастя», чи то спровокувати контрзаходи Павла Івановича, чи неадекватно оцінити ситуацію). Вадим Опанасович усе-таки вибухає спічем про аморальність народного депутата, котрий має чи фальшивий, чи справжній панамський паспорт, а також і про аморальність тих виборців, які голосували за такого депутата, та й суспільства загалом. І хто ж скаже, що Вадим Опанасович не має рації?! Має, звичайно, має. Проте... За годину до програми «7 днів» була програма «Подробиці» на телеканалі «Інтер». Де колишній в.о. Генерального прокурора України Олег Литвак заявив, що справу на Лазаренка вони почали розробляти ще в січні 1997 року. Заявив він також, що має інформацію про факти корупції стосовно ще принаймні десяти чоловік. Опозиційна преса, ще коли Павло Іванович був прем'єр-міністром, повідомляла про певні «дивноти» в його діяльності. «Дивноти», які, до речі, говорять не лише про моральне обличчя влади, а й про те, скільки підмочена репутація кожного чиновника коштує для народу. Адже їхні «брудні» гроші — це наші голодні діти, нужденні старенькі, безробітна інтелігенція, непрацюючі заводи і т.д., і т.ін.
Так само, як тепер зарубіжна преса багато чого цікавого пише про інших осіб із найближчого нинішнього оточення Президента. Іноді прориваються певні натяки й у наших діячів, як, приміром, Микола Княжицький і Володимир Сивкович, потрапивши в немилість, дозволили собі говорити про незбіг інтересів цих добродіїв з «інтересами держави та Президента» Але! Поки і пану Долганову — як головному телеоракулу країни, й іншим вірнопідданим ЗМІ не дадуть команду «фас», вони до останнього не помічатимуть «компромат» або захищатимуться, огризатимуться і триматимуть кругову оборону... Вторуючи тим політикам, вчинки котрих визначають, як ми вже знаємо, аж ніяк не моральні чинники. То чи варто пану Долганову загалом вимовляти це слово — «мораль»? Як, утім, не варто, напевне, дивуватись і тому, що, крім обговорення питання про смертну кару (актуальність якого для нас знов-таки визначають не світоглядні й гуманістичні потуги суспільства, а утилітарна потреба бути членами Ради Європи), досі ні керівники держави, ні політична, ні інтелектуальна еліта країни не відчули потрібностi у публічних роздумах про ту безліч саме моральних проблем і питань, які оголюють явища й особистості, подібні до згаданих нами героїв телесюжетів цього тижня.
Утім, хіба й більшість журналістів, навіть із начебто цивілізованіших видань і ТВ-каналів, готові до обговорення по-справжньому серйозних, глобальних питань політики й економіки? Хіба ми готові, приміром, говорити про джерела фінансування тієї чи іншої політичної сили? Чи про походження первинного капіталу наших бізнесменів-депутатів? Чи про реальні зв'язки реальних політиків найвищого рангу з криміналом? Чи про способи боротьби з конкурентами, про механізми створення бізнесових «дахів» над політиками і політичних «дахів» над бізнесменами?.. Та ми навіть про декларації річних прибутків і сплату податків керівниками країни не ризикуємо сказати вголос. Про що сперечалися в «найкрутішій» нашій політичній програмі «П'ятий кут» («1+1»)? Про те, що хто колись сказав, і що хто думає з приводу тих чи інших теорій переходу до щасливого майбутнього. Дискусія велася навколо нюансiв політичних переконань — й аж ніяк не про сутності політичних учинків — явних і приховуваних. І це робили одні з найкращих журналістів країни — В'ячеслав Піховшек і Лаврентій Малазонія. Це робилося на каналі, для якого справді репутація в очах глядачів не менш важлива, ніж реноме в коридорах влади. Тобто, по суті, «П'ятий кут» був фактично тим максимумом, який можуть собі дозволити наші «незалежні», приватні (себто начебто вільні від державного впливу!) телеканали. Що вже говорити тоді про інших журналістів — не найкращих, а про більшість, суцільно пов'язану власними матеріальними (рідко — моральними) інтересами, реалізація яких залежить, на жаль, не від міри таланту й порядності, а від міри їхньої запопадливості в задоволенні інтересів господарів ЗМІ (офіційних чи неофіційних)? До речі, ще один нинішній феномен: раніше, за старих добрих радянських часів, власну несвободу — передусім від власних бажань і потреб, а тоді уже від партії й уряду — заведено було коли не приховувати, то принаймні не бравувати нею. А тепер, навпаки, та легкість, із якою журналісти переходять з одного політичного ложа в інше і лихословлять за вказівкою нових господарів про господарів колишніх, говорить про одне: журналістська проституція нині в моді. Можливо, її навіть вважають складовою частиною журналістської майстерності, яку ліниво виправдовують для менш «просунених» колег і публіки класичним формулюванням: «Всі вони, політики, одним миром мазані. Яка різниця, під ким бути?! Головне — робити професійний продукт». Відповідь на наївне запитання: «А професійний — це означає який?» — завжди одна: щоб читали (дивилися, слухали), аби зростав тираж (рейтинг). На жаль, іти далі в цих міркуваннях охочих немає. Тим часом ланцюжок простий: зростає тираж — отже, зростає кількість споживачів професійно зробленої Неправди або в найкращому випадку Не Всієї Правди (адже коли хтось сьогодні стверджує, що кращого, чистішого й чеснішого від Павла Івановича Лазаренка немає, а завтра він же Павла Івановича викриває, то принаймні в одній із цих сентенцій цей хтось бреше). Відтак зростає кількість свідомо нами обдурених, дезорієнтованих. Отже, суспільство заганяється дедалі глибше у прірву невігластва, дилетантства, деградації. І, таким чином, ми професійно копаємо яму — коли не собі, то своїм дітям. Ми професійно знищуємо своє майбутнє й майбутнє своїх дітей у своїй країні. Знищуємо не в стані мари чи омани, афекту чи з примусу. Ні, усе набагато простіше й веселіше. Наші рукавички чисті, наші невинні жертви мовчать, а свідки наших діянь не зберуться в залі суду. Тож можна жити спокійно. Хоча хто сказав, що вбита совiсть не мститься?
№238 11.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
